Доступність посилання

ТОП новини

Садика Мамутова: «Усі чоловіки були на фронті, залишилися одні старі, жінки та діти»


18-20 травня 1944 року під час спецоперації НКВС-НКДБ з Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу були депортовані усі кримські татари (за офіційними повідомленнями ‒ 194 111 осіб). У 2004-2011 роках Спеціальна комісія Курултаю проводила загальнонародну акцію «Унутма» («Пам'ятай»), під час якої зібрала близько 950 спогадів очевидців депортації. Крим.Реалії публікують свідчення з цих архівів.

Я, Садика Мамутова, кримська татарка (1928 р.н.), уродженка села Карангіт (з 1945 року Роздольне, нині зникле ‒ КР) Джанкойського району. У 1930 році ми переїхали до села Беш Къурткъа (з 1948 року Тамбовка ‒ КР) Сейтлерського (Нижньогірського) району Кримської АРСР.

Я була свідком тотальної депортації кримськотатарського народу 18 травня 1944 року.

На момент виселення до складу сім'ї входили: батько Абляміт Мамутов (1887 р.н.), мати Хатідже Мамутова (1897 р.н.), сестра Ребія Мамутова (1914 р.н.), я, Садика Мамутова, сестрички Медія Мамутова (1930 р.н.) і Рефіка Мамутова (1933 р.н.), сестра Зейнеп Мамутова (1925 р.н., її вивезли до Німеччини), брат Абкадир Мамутов (1916 р.н., у лютому 1944 року був мобілізований до трудової армії в місто Гур'єв, перебував там до 1947 року).

На момент депортації сім'я проживала в селі Беш Къурткъа Сейтлерського району Кримської АРСР. Жили у своєму будинку, мали присадибну ділянку, домашню худобу (вівці, корови, кури, індики).

Тато, мама, сестра та я працювали в колгоспі на тютюні. Всі чоловіки були на фронті, залишилися одні старі, жінки та діти. Були важкі часи, з ранку до вечора в колгоспі працювали, приходили додому й працювали вдома. Зерно молоти в колгоспі не могли, мололи зерно вдома вручну: коли відступали, усі найближчі млини розбомбили, підірвали.

18 травня 1944 року, о 4 годині ранку, прийшли 2 озброєних солдати та сержант. Ми всі спали, нас розбудили, підняли, змусили підійти всіх до дверей. Наші ліжка, подушки витрусили, сказали, що шукають зброю. Нічого не знайшли. Потім сказали: «Швидко одягайтеся, вас висилають, беріть необхідні в дорогу одяг, хліб, продукти. Всього 15 хвилин, швидко ворушіться, зараз приїде бричка». Ми розгубилися, не знали за що братися. Під'їхала бричка, ми почали абияк збирати речі: взяли 2 подушки, 2 ковдри, одяг, 2 чашки та каструлю, кілька ложок і кухоль (вони нам у дорозі були в нагоді), пів булки хліба, глечик сметани, 10 кілограмів борошна.

Нас посадили в телячі вагони, закрили двері й вислали

Нас усіх, а також моїх співвітчизників, які проживали у селі Беш Къурткъа, зібрали біля стайні, потім завантажили в полуторки й повезли в Сейтлер (з 1944 року Нижньогірське ‒ КР) на залізничний вокзал. Там стояло кілька ешелонів на коліях. Нас посадили в телячі вагони, закрили двері й вислали.

У вагоні не було ніяких умов. Через те, що не було туалету, ми прорізали дірку в підлозі вагона. Коли поїзд зупинявся, усе, у кого був посуд, бігли по воду. Бувало так, що хтось не встигав набрати воду, відставав від потягу та зникав безвісти. Один із них ‒ наш односельчанин Керім-бабай, дід 70 років.

Харчування видавалося один раз на добу ‒ відро баланди на вагон, по шматочку хліба кожному на добу. Не було ні чашок, ні кухлів. Їли по черзі з випадково захопленого посуду. У дорозі хворіли на різні хвороби. Від хвороб та голоду померло багато людей. Ховати, тримати трупи в вагонах не дозволяли, тому трупи викидали на ходу з потягу.

Не було туалету, ми прорізали дірку в підлозі вагона

Нас привезли в Ташкентську область, Мірзачульський район, станція Голодний Степ. Вивантажили та стали розселяти, спека була 50 градусів. Нас розподілили в кишлак, поселили в хліві без вікон і дверей.

В умовах надзвичайної нестачі харчування, питної води, люди хворіли й помирали від голоду та масових хвороб: малярії, гострих кишкових інфекцій. У вересні 1944 року помер батько, через п'ять місяців померла мати ‒ захворіла на тиф. Ми всі теж захворіли на тиф ‒ була епідемія. Ми дивом залишилися живими. Коли тато помер, у нас не було ніяких продуктів, у цей день один раз спецпоселенцям дали борошна ‒ кожному по 8 кг. Як ми зраділи: поховали його по-людськи й це борошно економно їли. Тоді Узбекистан був неписьменною та відсталою країною. Хворим ніякої допомоги не було, у кишлаку не було ні медпункту, ні медика. Мірзачуль перебував за 12 км, ніякого транспорту не було. Люди хворіли та помирали.

Зима 1945 року була дуже холодною, у січні кожен день ішов сніг, була заметіль, до березня та весь березень лежав сніг. Узбеки говорили, що цей холод ми привезли з собою.

Колгоспним спецпоселенцям дали кілька кілограмів овечої вовни, ми з неї в'язали шкарпетки. Думали, що обміняємо їх на продукти. Снігу було по коліно, ми ходили домівками, стукали у хвіртки, нам ніхто не відкривав. Ті, хто відкривали, говорили: борошна, зерна немає, хочете, ось буряк, цибуля, зелена редька. Що робити? Удома немає нічого, доводилося міняти шкарпетки на редьку, з редьки мама варила борщ.

Скоро мама померла, ми залишилися одні. Була гостра потреба: у 1945 році давали позику 5 тисяч, і ми, не роздумуючи, взяли цю позику. Але позику грошима не давали, взяли на неї одну козу, 30 кг пшеничного борошна, 30 кг ячного борошна та 2 кг бавовняної олії. Позику дали з відтермінуванням на 5 років ‒ до 1950 року. Січень-лютий: козу зарізали, борошно теж з'їли. Ці гроші давали старими грошима, а в 1947 році провели реформу й 10 рублів перетворилися на 100. І ми вже платили новими грошима (більше в 10 разів). Щомісяця відносили в сільгоспбанк із відсотками ‒ понад 6 тисяч рублів.

Багато моїх співвітчизників вербувалися на текстильну фабрику в Ташкент. Я теж хотіла, пішла до комендатури, сказали, що вербування вже закінчилося. Навесні в Мірзачулі відкрили дитбудинок для бездомних дітей. Стояв холод, хтось помирав на вулиці, хтось вдома ‒ ось таких на бричку збирали й вивозили ховати.

Старша сестра працювала до війни в Керчі в дитбудинку вихователем, документи ‒ комсомольський квиток ‒ вона зберегла, її відразу без розмови взяли на роботу старшою вихователькою, вона двох сестричок теж туди забрала. Я одна в колгоспі залишилася. До Нового року бавовну збирала, заробила трудодні. Отримала річний пайок ‒ трохи продуктів. Потім сестра повідомила в комендатуру, що я одна залишилася, тому мені дозволили переїхати. Поселили у квартирі з односельцями ‒ жінкою та її дочкою, жили утрьох в одній маленькій кімнаті.

У 1946 році була карткова система на хліб, кожен місяць ми в комендатуру ходили відзначатися, там давали талони на хліб на місяць. Щодня отримували на талони 400 грамів житнього хліба, це тривало до 1947 року.

Закінчила 10 класів узбецькою мовою, адже російську мову я не знала

У 1947 році я вийшла заміж. Він був шкільним учителем, працював у школі №1 ім.Куйбишева. Мій чоловік був командиром батареї зенітної артилерії, воював з 1942-го до 1945 року. У березні 1945 року їхня батарея стояла в Румунії ‒ місто Плоєшті. Його, як і всіх кримських татар, демобілізували й зі старшиною супроводили до Ташкента. Тут він знайшов свою сім'ю, його теж взяли на облік. Про чоловіка ‒ Насібе Абдуразакова ‒ я писала лист письменнику Аблязізу Велієву для публікації в роботі «Герої безсмертні». Статтю про це я прочитала в газеті «Голос Криму», відразу ж написала коротку біографію чоловіка, додавши ксерокопію військового квитка, посвідчення учасника війни, тільки забула написати, що він був відмінником освіти. Про чоловіка в газеті «Голос Криму» вийшла стаття торік. Я теж працювала у цій школі з 1947-го до 1967 року. У 1984 році мій чоловік помер.

У місцях спецпоселень я, мої близькі та всі мої співвітчизники перебували до 1956 року під жорстоким комендантським режимом, за порушення якого була передбачена кримінальна відповідальність. До 1956 року газет, журналів не було. Навчатися у навчальних закладах ‒ у школах, ПТУ, технікумах, вишах ‒ не було можливості. Я навчалася у вечірній школі, в якій працювала вдень. Закінчила 10 класів узбецькою мовою, адже російську мову я не знала. У Криму ми навчалися рідною мовою, а тут, у місцях спецпоселень, мої співвітчизники віддавали дітей, переважно до російської школи.

(Спогад від 16 вересня 2009 року)

До публікації підготував Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків

XS
SM
MD
LG