18-20 травня 1944 року під час спецоперації НКВС-НКДБ з Криму до Середньої Азії, Сибіру та Урал були депортовані усі кримські татари (за офіційними повідомленнями ‒ 194 111 осіб). У 2004-2011 роках Спеціальна комісія Курултаю проводила загальнонародну акцію «Унутма» («Пам'ятай»), під час якої зібрала близько 950 спогадів очевидців депортації. Крим.Реалії публікують свідчення з цих архівів.
Я, Шерфе Чалашева (за чоловіком Караогланова), кримська татарка, народилася 5 березня 1936 року, уродженка села Великий Таракташ (з 1945 року Кам'янка ‒ КР) Судакського району Кримської АРСР.
На момент виселення до складу сім'ї входили: батько Апла (Абдулла) Чалашев (1885 р.н.), сестра Асіє Чалашева (1932 р.н.), мати Айше Чалашева (1895 р.н.), брат Муса Чалашев (1934 р.н.), сестра Аліме Чалашева (1925 р.н.), брат Абдураман Чалашев (1935 р.н.), брат Халіл Чалашев (1929 р.н.), я, Шерфе Чалашева, сестра Уріє Чалашева (1940 р.н.), брат Бекір Чалашев (1931 р.н.) та сестричка Нуріє Чалашева (1942 р.н.).
На момент депортації сім'я проживала в селі Таракташ Судакського району Кримської АРСР.
Брата Смаїла Чалашева повезли до Керчі рити окопи. Жили в будинку з трьох кімнат. Будинок збудував батько Апла Чалашев. Була у нас присадибна ділянка, мали худобу (корову, овець і коня).
18 травня 1944 року рано вранці прийшли два озброєних солдати, постукали у двері. Батько відкрив, мати лежала хвора. Увійшли ці солдати в будинок і сказали: «Збирайтеся, часу 10 хвилин. Виходьте швидко на вулицю». Батько питає: куди, навіщо. У відповідь: «Не розмовляй, там дізнаєшся».
Ми з дому нічого не взяли. Коли пригнали нас у центр села, солдати навколо людей з автоматами стоять. Сестра хотіла піти назад додому взяти що-небудь, її не пустили солдати. Великі машини під'їхали й нас повантажили на ці машини.
Повезли нас до Феодосії на залізничний вокзал. Посадили в телячі вагони брудні, вікна затягнуті колючим дротом. Всі документи, особисті речі, одяг, продукти, посуд залишилися вдома, нічого не дали взяти. Так з нашої сім'ї були виселені десять осіб.
Вагони були переповнені вщерть, у два яруси. У першому вагоні їхали військові, які супроводжували нас, в інших ‒ кримські татари. У вагоні не було ніяких умов. Не було води, туалету, дихати було нічим, задуха. Люди хворіли, про медичну допомогу не було й мови. Коли потяг зупинявся, усі, у кого був посуд, бігли по воду. Я теж побігла попити води. Але потяг рушив, я не встигла сісти у свій вагон і відстала. Добре, що з іншого вагона побачили й підібрали до себе. Я плакала, мене заспокоювали. Коли потяг знову зупинився, віддали батькам.
Клопи, блохи кишать, спати неможливо
Харчування видавали один раз на добу по шматочку хліба, відро баланди на вагон. Ні чашок, ні кухлів не видавали. Дорогою багато хто від хвороб і голоду хворіли та помирали. Трупи дорогою викидали на ходу з вагона. Нас привезли в Горьківську область Городецький район, селище Октябрь. Поселили у старі бараки, без вікон і дверей. Клопи, блохи кишать, спати неможливо. Ми спали або сиділи купками.
Батько з сестрою на другий день пішли на роботу рубати ліс, інші маленькі були. Я з мамою ходила селами просити хоч що-небудь їстівне. Але як побачать нас, зачиняли двері. Один раз двері були відкриті, ми з мамою постукали й зайшли. Жінка витягала з печі хліб, чотири штуки. Мама попросила: «Дай дівчинці шматочок хліба». Вона не дала, виштовхнула нас за двері. Я цей випадок ніколи не забуду. Я ревіла, не хотіла виходити з дому. Отже, поверталися додому, йшли через густий ліс. Кожен день помирали діти, люди похилого віку від голоду та всяких хвороб.
Працювали з ранку до вечора, платили найнижчі зарплати. У місцях заслання ми не могли вільно пересуватися, залишати територію заборонялося. Порушення комендантського режиму каралося виселенням до Сибіру на 20 років. Комендантський режим дуже був суворим. Щомісяця приїжджав до нас у селище спецкомендант і усі підписувалися в журналі.
У 1944 році я та два брати пішли в перший клас. Школа була до четвертого класу. Сестра виходить заміж, чоловік везе її за викликом до міста Бухари. Помирає наш зять і син від черевного тифу. Сестра залишається одна з дочкою. Вона викликає нас до Бухари. Спецкомендант супроводжував нас до місця і здав іншому спецкоменданту, щоб не втекли нікуди.
Брати влаштувалися різноробами на маслозаводі. Я пішла до ФЗУ, вчилася шити. Ми тоді російської мови не знали. Між собою розмовляли рідною кримськотатарською мовою, але нам не дозволяли (говорити нею в школі ‒ КР). Карали, ми тільки очима один на одного дивилися. Я пішла у вечірню школу в п'ятий клас. Закінчила сім класів на відмінно. Я все зубрила до другої години ночі. Я дуже боюся військових людей. Ми дізналися про своїх родичів, вони потрапили в УзССР, Андижанську область, Мархаматський район. Переїхали до них, але це нелегко було.
У 1956 році я виходжу заміж у Ташкентську область, Середньо-Чирчикський район, Дослідна рисова станція. Маю чотирьох дітей. Діти ‒ Фадьме, Гульнар, Ельвіра та Ліля ‒ пішли до школи. Я завжди чула, як мої батьки говорили про свою батьківщину ‒ Крим. Хоч і не дозволяли молитися, вони завжди, закриваючи вікна, двері та молилися, щоб дорога на батьківщину відкрилася. Батьки завжди говорили, якщо ми помремо на чужині, ви або ваші діти маєте поїхати в Крим, на батьківщину.
Радили національність міняти, але ми не зайці, щоб шкуру міняти
Ми в 1967 році приїхали до Криму з чоловіком Мамутом Караоглановим у місто Судак. Відпочивали, знайомих бачили, щодо прописки дізнавалися. Вони радили національність міняти, але ми не зайці, щоб шкуру міняти.
Приїхали ми з сім'єю в 1974 році до міста Карасувбазар (Білогірськ ‒ КР). У Білогірську вже були наші співвітчизники, допомогли купити будинок. На другий день прийшла міліція. Батька нашого викликали, лаяли, щоб поїхали назад, звідки приїхали. Це тривало два роки, день у день ходили на прописку, і не прописували, погрожували, що вишлють за межі Криму. В школу дітей не брали. На роботу не брали. Кілька днів я ходила збирати яблука. Агроном не дозволяв працювати без прописки. Чоловік їздив з п'яницями збирати лікувальні трави. Ми ‒ жінки ‒ їздили черешню збирати. Вранці приїжджаємо, віддаємо бригадиру паспорти, ввечері після роботи він дає паспорт і відро черешні, грошей не давали. Це таке приниження. Ходили в ліс за кизилом. Продавали й купували продукти. Вранці йшли до лісу, увечері приходили.
Поки нас не було, будинок запечатували, а ми відкривали й заходили. Вранці наступного дня викликають до міліції, лають, штрафують. У нас немає ні грошей, нічого. І так тривало два роки. Чоловік захворів ‒ інфаркт міокарда, його поклали до лікарні. Але я його не пустила до лікарні, знаючи, що звідти живим не вийде. Доглядала сама вдома. Через два роки нас прописали, але тепер не влаштуєшся на роботу. Загалом, вони як могли, так і знущалися. Донька закінчила 10 класів, документи подала в медучилище, іспити склала добре, але не взяли. На другий рік поїхала до міста Новоросійська, вступила і вчилася добре. Чоловіка ‒ він з вищою освітою ‒ взяли мити автобуси.
Всьому приходить кінець, і на Судак відкрилася дорога. Роками стояли в пікетах, щоб отримати ділянку. Кримські татари ‒ терплячий народ. І виділили нам одну ділянку. Ми будуємо цей будинок уже двадцять років, уже онуки підросли, їм будувати ще.
Чоловік помер від інфаркту міокарда. В Узбекистані померли батько Апла Чалашев, мати Айше Чалашева, сестра Аліме Чалашева, брат Бекір Чалашев. Проживаю в Судаку.
(Спогад від 16 жовтня 2009 року)
До публікації підготував Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків
