18-20 травня 1944 року під час спецоперації НКВС-НКДБ з Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу були депортовані усі кримські татари (за офіційними повідомленнями ‒ 194 111 осіб). У 2004-2011 роках Спеціальна комісія Курултаю проводила загальнонародну акцію «Унутма» («Пам'ятай»), під час якої зібрала близько 950 спогадів очевидців депортації. Крим.Реалії публікують свідчення з цих архівів.
Я, Сейтумер Мустафаєв, кримський татарин, народився у 1936 році в Криму, в місті Бахчисараї за адресою: вулиця Чурук-Су, будинок №25.
Склад сім'ї: мама Себія Мустафа кизи; тато Бекір, сестра Себія Бекірова; брат Сейт Ібрам Бекіров; братик Бекіров, сестричка Еміне Мустафаєва, бабуся.
До моменту депортації був учнем 1 класу школи.
У нас був великий будинок, одна корова, кінь із возом, кури, 10 бджолиних вуликів.
Мама була з дуже багатої родини. Зі спадщини в нас були золоті прикраси зі смарагдом, багато золотих монет, фес (жіночий головний убір ‒ КР) та бель кушак (жіночий пояс ‒ КР) з золотими монетами та смарагдом. Вона закінчила бахчисарайский Зинджирли медресе, читала відмінно арабською мовою.
Батька мобілізували до Червоної армії, і про нього нічого не було відомо. У спротиві німецьким військам та у партизанському загоні ніхто з нас не брав участі. У трудовій армії з нашої родини нікого не було. Ніякі події напередодні депортації, які віщували насильницьке виселення, нам не були відомі.
18 травня 1944 року радянські солдати прийшли виселяти о 4 годині ночі без попередження, офіційного оголошення та пояснення, куди і за що. Змусили маму вивести п'ятьох дітей на вулицю. Продукти, речі та одяг брати не дозволили. Солдати під дулом автомата повели нас на міську площу.
Все місто зібрали на площі Бахчисарая, повантажили в машини та повезли на залізничний вокзал, де стояли ешелони з вагонами для завантаження. З ранку до вечора в брудні вагони як худобу вантажили людей, яких зігнали з усіх районів Бахчисарая. Так ми ‒ п'ятеро дітей, мама та бабуся ‒ 18 травня 1944 року були виселені.
Померлих виносили й залишали в степах на поживу шакалів
Вагони ешелону були брудними після транспортування худоби. Кожен вагон набивали вщерть: люди були без води, їжі та медичного обслуговування. Під час зупинки потягу люди вибігали за водою та їжею. Коли поїзд рушив, хто встигав, той наздоганяв потяг, а хто не встигав ‒ залишався в степу. Померлих виносили й залишали в степах на поживу шакалів, ховати було нікому. На хворих людей без медичної допомоги чекала та ж доля.
Не було ніяких продуктів, гарячого харчування та окропу. Ніяких лікарів, медсестер в ешелонах не було. Більше ніж десять діб нас везли, люди харчувалися тим, що встигли взяти з дому, ділилися між собою. Нас везли в Середню Азію.
Після висадки в місті Намангані нас посадили на гарбу й везли у райони та степи Наманганської області. Нас привезли на бавовняне поле та висадили під шепан (навіс), місце, де сушили бавовну. Від нашого місця до найближчих сіл було 5-10 км. Під цей навіс привезли близько 10 сімей ‒ це більше ніж 100 осіб. Спали на землі, стелили під себе очерет, гузапаї (стебла бавовни).
Їли те, що могли знайти, серед іншого й траву. У кого була золота монета, міняв на пуд борошна. Не пам'ятаю в якому році почали давати гуманітарну допомогу в місяць один раз. Від голоду за 2-3 місяці багато людей померло. Померлих кримських татар місцеві люди вантажили на брички як дрова й вивозили ховати. У нас не було сил ховати наших людей.
У цей час помер наш братик. Мама сама віднесла, своїми руками викопала могилку й поховала братика. На наступний ранок вона відвідала могилу й побачила, що шакали з'їли тіло. Після цього мама зібрала дітей і втекла до міста Самарканда. Наша мама разом з дітьми приїхала до своєї сестри в Самаркандський район, на станцію Джамбай.
Життя було важким, їм самим їсти не було чого, і мама вирішила нас здати в дитбудинок, бо нас наздогнав голод, ми усі опухли, нас їли воші. Пішки 30 км до Самарканда в НКВД і назад щотижня мама тягала нас із собою. Нас відмовлялися брати в дитбудинок, бо ми були кримськими татарами, просили різні довідки про чоловіка: де воював і де загинув. Тоді мама після довгих мук вирішила залишити нас у коридорі НКВД і сказала: «Живі ваші й мертві ваші». Ми вже були без сил, опухлі, не могли ходити.
5 років я пробув у дитбудинку й повернувся додому до мами. Вона працювала прибиральницею на заводі, жила за містом у бараках біля цегельні. Мама у вільний від заводу час працювала формувальницею на цегельному заводі. Мама виховувала нас без батька.
Одного разу прийшов дільничний міліціонер, і, поговоривши з мамою, забрав мене до відділення, де було 20 осіб моїх однолітків. Нас відіслали навчатися до ПТУ на будівельника-муляра в Ташкенті. Після закінчення ПТУ нас повернули в Самарканд, на суперфосфатний завод. Ми почали будувати завод і будинки для робітників.
«Якби я був на місці Сталіна, я втопив би всіх татар у морі»
Попрацювавши місяць і отримавши зарплатню, вирішив порадувати маму, поїхав додому. Але я не знав про наказ НКВС про заборону пересування з одного села в інше. Рано вранці о 6 годині приїхала міліція і забрала мене в районне відділення НКВС в селищі Чархін. Посадили в старовинний зіндан (традиційна підземна в'язниця-темниця в Середній Азії ‒ КР). Це був підвал з шаром води у 20-30 сантиметрів. У кутку були цеглини, я їх склав під ноги й 10 діб простояв. Щовечора виводили мене на допит, звинувачуючи в порушенні комендантського режиму. Мені погрожували дати 20 років. Тоді мені було 13 років. Я там дуже захворів від вогкості, мене забрали до лікарні у важкому стані.
Ще я хочу розповісти про випадок у 1960 році. В цей час я служив в армії. Наш політрук мені сказав: «Якби я був на місці Сталіна, я втопив би всіх татар у морі».
Почався національний рух. Я долучився до його лав і у 1968 році приїхав до Криму, але був знову виселений з батьківщини. Над нами знущалися гірше ніж фашисти-окупанти. У нас було немовля, нас виселили з готелю на вулицю. «Ви зрадники», ‒ говорили нам. Скільки б ці фашисти-окупанти нас не нищили, наш народ стояв на смерть, не відступаючи ні кроку назад. Ми жили в парках просто неба. Наші дружини з дітьми терпіли це все заради батьківщини. Деякі не дожили до цих днів.
Писати одне, а переносити муки в холодних камерах ‒ інше, і ми це все пройшли після 1968 року. І зараз наш народ продовжує мучитися на самобудах у відкритому полі заради життя на батьківщині.
(Спогад від 20 січня 2010 року)
До публікації підготував Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків