18-20 травня 1944 року під час спецоперації НКВС-НКДБ з Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу були депортовані усі кримські татари (за офіційними повідомленнями ‒ 194 111 осіб). У 2004-2011 роках Спеціальна комісія Курултаю проводила загальнонародну акцію «Унутма» («Пам'ятай»), під час якої зібрала близько 950 спогадів очевидців депортації. Крим.Реалії публікують свідчення з цих архівів.
Я, Абдульджеміл Гафаров, кримський татарин, 1930 року народження, уродженець села Катирша-Сарай (з 1948 року Лічебне ‒ КР) Карасув-Базарського (з 1944 року Білогірського ‒ КР) району Кримської АРСР.
На момент виселення в сім'ї було семеро осіб: мати Усніє Аблякімова (1906 р.н.), я, Абдульджеміл Гафаров (1930 р.н.), брат Сеїтвелі Гафаров (1935 р.н.), сестра Муніре Гафарова (1937 р.н.), брат Фетта Гафаров (1940 р.н.), брат Сейдалі Гафаров (1943 р.н.), тітка, сестра батька, Аджире Аблякімова (1906 р.н.).
Тоді ми жили у своєму селі Катирша-Сарай у власному будинку, де я й народився. Навчався у школі у другому класі. З 1941 до 1944 року не навчалися.
Під час окупації колгосп був ліквідований, колгоспні землі розпайовані, кожні десять сімей мали свої земельні паї та обробляли разом. Таким чином, утворилася приватна власність. Те, що було в колгоспі, теж було розподілене між товариствами, обробляли землю, хто як міг. Робоча сила: люди похилого віку, жінки та діти. Треба було виживати.
У 1942 році в нас було двоє коней і віз, яких ми підібрали після бомбардування румунського обозу на трасі. Коні були поранені, ми вилікували їх і використовували в господарстві, а також були корова, бичок, телиці, баранці, кури, качки. Будинок наш був новий, 1939 року збудований, досі стоїть, живуть у ньому інші.
У 1941 році батька Гафара Аблякімова мобілізували до армії, служив ротним командиром та писарем піхотної дивізії на Акманайському перешийку під Керчю, тримали оборону. Потрапивши в оточення німців, батько опинився в полоні зі своєю дивізією. Втік із полону, жив з нами, з сім'єю. У 1944 році був мобілізований до трудармії, працював на вугільній шахті в Тульській області, місто Балахівка, шахта №11.
Все, що було в господарстві, знову віддали в колгосп, організували бригади за галузями й начебто все було нормально. І раптом, 18 травня, вранці на світанку, коли всі спали, двоє солдатів з автоматами постукали в двері й оголосили, що ми маємо упродовж 15 хвилин зібратися й вийти з дому. Без будь-яких пояснень: мовляв, збирайте речі, необхідні продукти на два тижні, і все.
Місцем збору на кладовищі була велика площа. Там було все село: дідусі, бабусі, жінки та діти плакали, обіймаючись один з одним
У нашому селі жили греки, вірмени ‒ кілька сімей, яких змусили підвозити людей до місця збору. І нас теж привезли на те місце ‒ це була площа на кладовищі. Все здійснювалося мовчки, фізичного насильства не помічалося. Дозволялося брати одяг і продукти на два тижні. Час 15 хвилин на збори й чекати у дворі ‒ двері відразу зачиняли на замок.
До місця збору супроводжували два озброєні солдати, тримаючи на дистанції 10-15 метрів. Місцем збору на кладовищі була велика площа. Там було все село: дідусі, бабусі, жінки та діти плакали, обіймаючись один з одним. До вечора почали під'їжджати автомашини «студебеккери»: почалося вантаження, а куди повезуть, навіщо ‒ ніхто нічого не знав. Люди між собою говорили, що везуть на смерть, хтось говорив, що в Сибір.
На світанку ми вже виїжджали з Криму, хтось дивився у вікно й сказав, що проїжджаємо Чонгар
На кожну машину дали по два конвоїри з автоматами за кузовом, в місці, загородженому від людей. У нашій родині було семеро осіб. Вночі, приблизно об 11 годині, нас привезли на станцію К'алай (з 1945 року Азовське ‒ КР). На світанку ми вже виїжджали з Криму, хтось дивився у вікно й сказав, що проїжджаємо Чонгар. Вагон, в якому ми їхали, був забитий вщент, не було можливості пересуватися. Вагон був призначений для перевезення худоби, тому й смерділо, як у корівнику. У двох кінцях вагона було по два яруси. У кожному вагоні було по 20-25 сімей, сім'ї були великі й малі, в середньому по сім-вісім осіб з дітьми, були й вагітні жінки, і з немовлятами. Більше ніж половина у вагоні були діти до 15 років.
Умови були жахливі. Молода жінка з дитиною йшла до родичів у сусіднє село, її затримали й приєднали до нас. Дорогою, в степах Казахстану, люди почали скаржитися на неприємний запах: виявилося, що дитина в цієї жінки давно померла й почала розкладатися. На якійсь зупинці, ледве віднявши мертву дитину, поклали в канавку на узбіччі дороги, обклавши чим попало. Через день померла мати дитини, її залишили на узбіччі дороги, й ешелон рушив далі.
В туалет ходили, хто як міг: хто в консервні банки, хто в ганчірки, а на зупинці викидали з вагона, а хлопчики та чоловіки мочилися в щілини вагона. У вагонах було задушливо, дихати було важко, смерділо, люди завошивіли й почали хворіти. Іноді оголошували час зупинки. Якщо дозволяв час, то люди, хто міг розпалити вогонь, кип'ятили воду або підсмажували кукурудзу на шматку бляшанки для своїх дітей.
На зупинці солдати ходили вагонами й опитували, чи є померлі. Якщо є, то знімали й залишали біля дороги, говорили, що поховають без нас. Мабуть, після нас мертвих підбирала бригада санепідемстанції і знищувала якимось чином. Харчування було таке: через день давали хліб по 200 грамів на душу ‒ це не хліб був, а суміш житнього борошна з вівсяними висівками, іноді приносили баланду з пшоняної крупи, там не було жиру взагалі, навіть запаху не було.
Люди молилися, просячи в Аллаха допомоги, окрім Аллаха просити допомоги не було в кого
Почали помирати маленькі діти і люди похилого віку. Настав страшний час: у вагонах стояли крики, плач дітей і дорослих. Люди молилися, просячи в Аллаха допомоги, окрім Аллаха просити допомоги не було в кого. Ми були приречені на повільну смерть. На третій тиждень смертність була величезною: на кожній зупинці (зупинки робили якомога далі від населених пунктів) мертвих знімали з вагонів і залишали прямо на землі, хто міг, накривав чим було, а хтось і не міг цього собі дозволити. Ховати було нічим, та й не давали, одразу вирушав ешелон далі. Солдати говорили, що поховають без нас.
З Криму нас вивезли вночі 19 травня 1944 року, на місце прибули, точно не пам'ятаю, десь 10-12 червня 1944 року.
Рухалися в бік Росії і прибули вночі, було дуже темно, ніхто нічого не знав, де ми є. Вранці, на світанку, через щілини вагонів було видно кругом ліс, тайгу. Під деревами лежав сніг. До дверей вагонів приставили трапи, якими почали спускати людей вниз.
Люди запитують: «Де ми є?». Комендант, повернувшись до людей, відповідає: «Тепер тут ваша вічна батьківщина!»
Нас зустріли комендант зі своєю свитою, солдати з карабінами стояли з двох сторін. Люди запитують: «Де ми є?». Комендант, повернувшись до людей, відповідає: «Тепер тут ваша вічна батьківщина!».
Місце, де нас вивантажили, називалося «10-й кілометр», колишній табір ув'язнених. Місце було обнесене колючим дротом з чотирма вежами у кутах, а всередині огорожі були бараки, де жили в'язні, були два бараки двоповерхові ‒ №13 і №15. Біля воріт почали розподіляти в бараки за кількістю складу сім'ї. У кімнатах уздовж стін були двоярусні нари. Місцевих жителів не було нікого, окрім солдатів і коменданта, щоправда, печі в бараках були розтоплені, а хто топив, не знаю.
Наступного дня організували лазню, в спеціальній камері прожарили одяг з вошами. Був оголошений тижневий відпочинок, після чого всіх працездатних вивели на майданчик біля бараків. Тут уже були начальники, бригадири цього господарства. Людей відбирали, як тварин: ти туди, а ти сюди, не так стоїш тощо. Бригадири відбирали кого на лісоповал, а кого на навантаження вагонів.
Працівників чоловічої статі як таких не було, в основному були жінки та дівчата. Літні чоловіки самі добровільно йшли зі своїми дітьми 12-14 років на лісоповал, щоб вижити. Працівникам давали по 600 грамів хліба, а утриманцям ‒ по 300 грамів хліба. В їдальні давали баланду з кропиви тільки увечері. Житлові умови були дуже погані. Уявіть собі, що на 25 квадратних метрах кімнати розташувалися семеро осіб на нарах і на підлозі. Але ж це не Середня Азія ‒ у вересні починаються морози, люди були не підготовлені до таких умов, були практично голі. Довелося пристосовуватися, навчилися плести лапті. Щодо продуктів: окрім хліба нічого не давали, а за картками мали давати крупу, м'ясо, цукор і чай, яких ми не бачили.
До кінця грудня 1944 року кількість померлих становила 25% населення. А епідемія продовжувала лютувати
Люди почали хворіти й помирати, в першу чергу діти та люди похилого віку. Епідемія охопила все селище. До кінця грудня 1944 року кількість померлих становила 25% населення. А епідемія продовжувала лютувати.
До кінця грудня 1944 року в нашій родині залишилися три людини, а було семеро. Люди хворіли, і ніякої медичної допомоги не надавалося, нас кинули напризволяще. У 1945 році рази два дали по чотири кілограми пшениці на душу населення, і більше нічого не було. Про допомогу чи компенсації розмови не було. Народ, як то кажуть, смажився у власному жиру. Праця робітників оплачувалася не за законом, отримували мізерну частку оплати за таку важку працю. Тільки в 1945 році, коли почали повертатися з фронту наші батьки та брати і викрили бандитів, які обкрадали народ, і їх покарали, люди трохи ожили.
Комендантський режим продовжував існувати: залишалася щомісячна розписка, за найменше порушення було 5 діб арешту, незважаючи на вік.
Робота в основному ‒ це лісоповал і навантаження вагонів; все це робили вручну. Порожні вагони подавали у будь-який час доби, робочий час не був обмежений, вночі вантажили при світлі багаття, падали, ламали руки, ноги, і були різні травми, техніки безпеки тоді не було взагалі. З людьми поводилися, як з тваринами, штовхали, штурхали та змушували вантажити вагони.
Щодо інформаторів, вони завжди були й до, і після. Людей тихо-тихо відбирали, забирали, приводили. У нашому селищі з'явився якийсь Умеров у званні капітана, призначений замкоменданта, родом із Сімферополя, йому було близько 50-ти, по-татарськи не розмовляв, лаявся, знущався з людей, мені здається, що він і був збирачем інформації про нас.
Одного разу ми пішли на станцію Суслонгер (залізнична станція в Марійській АРСР ‒ КР) за 10 кілометрів, де були вивантажені замерзла картопля і буряк. Базу охороняв солдат з дерев'яною гвинтівкою, цей продукт був призначений для гарнізону штрафного батальйону, який розташувався неподалік від цієї бази, в лісі. Солдат нам дозволяв набрати, і ми, взявши хто скільки міг, пішли додому. Коли ми дійшли до селища, Умеров зі своїм солдатом, зустрівши нас, привів до комендатури, забрав наші мішки, наказав все висипати в туалет, а нас посадив у камеру на п'ять діб. Нас було шестеро осіб, серед яких старий років 70. За це народ проклинав його, і за деякий час він помер за столом у комендатурі, бог покарав, як говорили люди.
Без дозволу нікуди не можна було йти, але людям треба було вижити, вони добиралися до сіл, жебракували, йшли лісовими стежками, щоб не потрапити в руки катам. За виїзд за межі республіки загрожувало 20-25 років в'язниці. З червня до грудня померли два моїх братики, тітка і матір. Ховати було нікому, кожен сам собі, і ми з братиком ‒ йому було 10 років, а мені 14 ‒ ми удвох ховали своїх померлих. Возили на ручних санчатах, при морозі 30-40 градусів, земля замерзла, та й сили то не було, усі виснажені, просто закопували в сніг і все. Ніхто на нас не звертав уваги, люди помирали щодня, по 10-12 осіб, це був жах. Ні медики, ні комендатура ‒ мабуть, боялися підійти до хворих, щоб не заразитися, це моя думка.
Люди голодували стовідсотково, епідемія охопила все селище. Окрім 300 грамів хліба нічого не було. 90% людей померли від голоду, холоду й туги. Хто міг ходити, йшли жебракувати за 20-30 км. Через деякий час з'явилися двоє чоловіків з пов'язками, в білих халатах з відрами та віниками в руках, почали кропити тільки під'їзди бараків і зникли.
У 1947 році батько повернувся з трудармії до сім'ї в Марійську АРСР. Ми з батьком працювали на лісорозробках ‒ рубали ліс вручну.
Питання про культуру та розвиток національної культури було на нулі, діти навчалися російською мовою, не мали права на національно-релігійні обряди, попереджали покаранням.
Після скасування обмежень у 1956 році на Батьківщину ‒ до Криму ‒ не було дозволено повертатися, тому кримські татари з північних республік роз'їхалися по всьому Союзу: в Узбекистан, Казахстан, на Кавказ, в Україну, Краснодарський край тощо. Ми переїхали в Середню Азію, у Бухарську область, Навоійський район, бавовняний радгосп «Нарпай».
На батьківщину повернувся в 1988 році. У Джанкойському районі, в селі Ярке Поле купив будиночок, працював у колгоспі, зараз живу в місті Євпаторія, в селищі Ісмаїл-бей.
(Спогад від 15 січня 2010 року)
До публікації підготував Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків