18-20 травня 1944 року під час спецоперації НКВС-НКДБ з Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу депортували всіх кримських татар (за офіційними повідомленнями ‒ 194 111 осіб). У 2004-2011 роках Спеціальна комісія Курултаю проводила загальнонародну акцію «Унутма» («Пам'ятай»), під час якої зібрала близько 950 спогадів очевидців депортації. Крим.Реалії публікують свідчення з цих архівів.
Я, Аліє Бекірова, народилася в 1931 році в місті Сімферополь, жила в будинку №31 на вулиці Карла Маркса. Я є свідком депортації 18 травня 1944 року.
На момент виселення до складу сім'ї входили: мама Аніфе Бекірова (1913 р.н.), бабуся Асіє Хамідуліна (1908 р.н.), я, Аліє Бекірова, і брат Ремзі Бекіров (1936 р.н.).
Я була дитиною, збирала яблука в саду в Дуванкої, селі бабусі. На момент висилки у бабусі був будинок у Дуванкої, у моїх батьків був будинок у Сімферополі на вул. Карла Маркса, 31.
Мобілізовані були до Червоної армії батько Емір Бекіров та дядько Ісмаїл Хамідулін, який загинув на фронті.
З будинку ми нічого не взяли, оскільки думали, що нас уб'ють
Напередодні депортації отримали листа з фронту від батька й з радістю дізналися, що він живий. А рано-вранці нас розбудили й оголосили, що виселяють. Коли мама показала лист батька з фронту й запитала, чому нас виселяють, нам відповіли, що там розберуться. На збори дали 5 хвилин. Бабуся молилася і сказала нам, що нас везуть вбивати. З будинку ми нічого не взяли, оскільки думали, що нас уб'ють. І тільки коли на вокзалі побачили товарні вагони з людьми (татарами), заспокоїлася, що залишимося живими.
Нас автомашиною повезли прямо на залізничний вокзал Сімферополя. У товарному вагоні було кілька сімей. Дорогою помер мій двоюрідний братик, якого під час зупинки поїзда поховали тут же.
Зі станції міста Беговат в Узбекистані нас привезли в кінцевий пункт ‒ землянки. Про двері та вікна навіть не йшлося. У землянках жили кілька сімей, кожній родині відводилася площа у 2-2,5 квадратні метри. До нашого приїзду в цих землянках жили полонені німці.
З будинку ми нічого не взяли, оскільки думали, що нас уб'ють
Воду брали з річки. Буквально через кілька днів люди стали масово помирати. В основному помирали від дизентерії. Незабаром захворіла бабуся. Вночі від крику мами я прокинулася. Мама кричала, що від незрозумілого уколу померла бабуся. Ми з братиком стали плакати, але сусіди в землянці заборонили нам, адже наш плач не давав спати іншим.
У Беговаті було грандіозне будівництво «Фархадбуд». Туди завербували наших бідних жінок. Але нашу долю врятував, повернувшись із фронту, батько, він був старшим лейтенантом танкових військ, розвідником. Від військкомату нам виділили одну кімнатку, де ми прожили до 1946 року ‒ демобілізації батька з фронту. Мама працювала з польськими євреями на взуттєвій фабриці, де шили валянки для фронту.
Коли батько демобілізувався, йому сказали, щоб він не їхав до Сімферополя, де був його будинок, а туди, де його родина перебуває в засланні.
З Беговата батько нас перевіз до міста Самарканд. Наші поневіряння в Самарканді не закінчилися. З Самарканда ми переїхали в Киргизію, оскільки киргизи справедливіші люди, ніж узбеки. У Самарканді я закінчила м'ясо-молочний технікум. Під час мого навчання запам'ятався такий епізод. З технікуму мене направили на практику в кишлак. До товаришів за навчанням за мною з'явився міліціонер і звинуватив мене в тому, що я мала з'явитися в комендатуру за дозволом поїхати за межі Самарканда.
Моя тітка Айше Сулейманова, у якої помер хлопчик під час перевезення, дізналася нашу адресу в Самарканді. Її вислали в Майлі-Сай (місто в Киргизії ‒ КР). Вона приїхала до нас в гості, а слідом за нею приїхав з Майлі-Сая комендант, її забрали, без суду і під конвоєм заслали до Сибіру на лісоповал на 10 років. Лише після смерті Сталіна її звільнили з ув'язнення.
До Криму ми змогли повернутися в 1989 році на свій страх і ризик. Зараз живу у самобуді, де доводиться тулитися в холодній хаті без зручностей і газу. Будинок недобудований, опалення немає. Мама померла від страждань і холоду, моя дочка безробітна, мені 79 років.
Моя адреса: Бахчисарайський район, село Тополі.
(Спогад від 15 січня 2010 року)
До публікації підготував Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків