Доступність посилання

ТОП новини

Длявер Юсупов: «Солдати погнали нас углиб тайги»


Депортація кримських татар. Ілюстрація

18-20 травня 1944 року під час спецоперації НКВС-НКДБ з Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу були депортовані всі кримські татари (за офіційними повідомленнями ‒ 194 111 осіб). У 2004-2011 роках Спеціальна комісія Курултаю проводила загальнонародну акцію «Унутма» («Пам'ятай»), під час якої зібрала близько 950 спогадів очевидців депортації. Крим.Реалії публікують свідчення з цих архівів.

Я, Длявер Юсупов, кримський татарин, 1938 року народження, уродженець міста Севастополь Кримської АРСР.

Длявер Юсупов (фотографія 1990-х)
Длявер Юсупов (фотографія 1990-х)

Я є свідком тотальної депортації і винищення кримськотатарського народу 18 травня 1944 року, здійсненої сталінським комуністичним режимом колишнього СРСР.

18 травня 1944 року під час спецоперації військ НКВД членів нашої родини в складі: Фера Юсупова (1910 р.н.), Зера Юсупова (1931 р.н.), Ліля Юсупова (1934 р.н.), я, Длявер Юсупов, Мева Юсупова (1940 р.н.) розбудили стуком автоматів вранці о п'ятій годині.

Нас посадили на машину, вивезли до села Сюрень. Всіх ‒ жінок, дітей, людей похилого віку ‒ повантажили в телячі вагони, щільно позакривавши вікна й двері на кілька діб, везли без їжі, води та санітарних умов до самого Уралу, до Костроми.

Потім повантажили на баржу, тягнули на буксирі проти течії углиб тайги. Баржа неодноразово відривалася від буксира, а жінки та діти кричали від страху. Після цих пригод біля якогось причалу всіх висадили, і солдати погнали нас углиб тайги.

Длявер Юсупов зі своєю старшою сестрою (довоєнна фотографія)
Длявер Юсупов зі своєю старшою сестрою (довоєнна фотографія)

Кілометрів через 20-25 ми дійшли до якихось бараків. Очевидно, бараки були збудовані для в'язнів або каторжників. Довжиною ці бараки були 30-40 метрів з двома рядами нар. Назва цього місця ‒ Мантуровський район, ланка Фатьянівка, якщо я не помиляюся.

Там були жахливі умови. У цій тайзі ми, напевно, перегодували вовків кримськотатарськими трупами. У першу зиму в нелюдських умовах люди почали помирати від холоду й голоду. Спали на голих нарах. Діти були босі, неодягнені, як і всі інші. Нас ‒ дітей ‒ люди похилого віку в морозні ночі змушували рухатися, бігати. Ми були не в змозі, але, щоб ми не замерзли, нам не давали спати, змушували ходити.

У людей похилого віку не було сил копати могили. Виривши неглибоку яму, клали туди труп і закидали його снігом та гілками

Померлі взимку лежали по кілька днів. Трупи волочили (до місця поховання ‒ КР) на зрубаних неподалік від бараків ялинках, через кілька днів все повторювалося. Притягнувши наступного мерця, бачили, як кругом валялися кістки. У людей похилого віку не було сил копати могили. Виривши неглибоку яму, клали туди труп і закидали його снігом та гілками.

У 1945 році батько викрав нас з Уралу. Завдяки Аллаху, сховавшись від переслідування, ми доїхали до Москви. До початку війни з нами по сусідству в Севастополі жила сім'я єврейки тітки Рози. Коли почалася війна, тітка Роза попросила мого батька, щоб її сім'ю батько допоміг переправити до Москви. До війни батько працював провідником у потязі Севастополь-Москва. У батька було багато друзів і знайомих, і, завдяки цьому, він сусідку з дітьми влаштував у Москві. З Уралу ми дивом дісталися до Москви, до тітки Рози. Ця жінка нас вимила, нагодувала, обігріла. Ми були всі худі, виснажені й обірвані, нам потрібно було повернути людську подобу, щоб їхати далі.

Кримські татари взимку 1946 року жили в наметах при морозі 25-30 градусів, приходили з роботи мокрі й холодні, йшли на роботу такі ж мокрі та холодні...

Тим часом батько через свої зв'язки зробив документи. Ми поїхали до міста Синельникове, до друга батька Остапенка, який працював начальником залізничного вокзалу. Їхнє знайомство почалося ще до війни. У Синельниковому ми жили всією сім'єю до 1947 року. З чуток, у той час у Тульській області в трудовій армії працювали кримські татари. У 1946 році батько взяв мене з собою, ми приїхали до Тульської області, Болохівський район, селище Красногвардійське. Там батько знайшов знайомих односельців та інших кримських татар, які працювали на шахтах №№27, 26 і 25, між цими шахтами була відстань 3-4 кілометри. Найжахливіше було те, що ми побачили: вони, кримські татари, взимку 1946 року жили в наметах при морозі 25-30 градусів, приходили з роботи мокрі й холодні, йшли на роботу такі ж мокрі та холодні... Шахтарі говорили, що краще бути в шахті, ніж перебувати в наметі.

Неподалік від селища Красногвардійське був концтабір для німців. У 1947 році військовополонених, які там вижили, почали повертати до Німеччини. У ці бараки стали заселяти кримських татар і «бандерівців». Приблизно в ці роки сюди стали приїжджати на виклики до своїх родичів і близьких родини кримських татар з усіх місць заслання, зокрема і втікачі з місць поселень.

Рукописний план трьох шахт зі спецпоселення депортованих кримських татар у Болохівському районі Тульської області РРФСР. Складено Длявером Юсуповим
Рукописний план трьох шахт зі спецпоселення депортованих кримських татар у Болохівському районі Тульської області РРФСР. Складено Длявером Юсуповим

У 1947 році батько перевіз матір і трьох дітей, тобто моїх сестер, до Тульської області, Болохівський район, селище Красногвардійське. Так у бараки колишнього табору, де раніше жили німецькі військовополонені, почали заселятися, заводити сім'ї кримські татари й одна сім'я «бандерівців».

Ми з батьком повернулися до міста Синельникове. Але оскільки в Україні був жахливий голод, а мертві валялися на вокзалах і їх не встигали прибирати, то в 1948 році ми поїхали до своїх. У Тулі батька зловили, переправили в Болохівський район, у мами забрали всі документи й передали до комендатури Красногвардійського. Там батька поставили на переселенський облік. Документи про те, що він був на фронті, учасником та інвалідом війни, всі анулювали, тож батько став ворогом народу, як і всі кримські татари, оскільки спілкувався зі своєю сім'єю.

Наприкінці 1948 року старша сестра Зера вийшла заміж за Сабрі Асанова (1925 р.н.), уродженця села Ян'и Сала Куйбишевського району (нині село Новопілля Бахчисарайського району ‒ КР) Кримської АРСР. У Тульській області він був у трудовій армії, тобто працював у шахті №27. На початку 1950 року, коли закінчилися вугільні ресурси, зятя переправили до Тульської області, Кіровський район, селище Липки. Відповідно й ми з батьком за викликом переїхали в селище Липки.

13 квітня 2009 року вийшла стаття в газеті «Авдет» зі спогадами Нурі Бекірова. Кіло Бекір, так називав мій батько Нурі Бекірова батька; ці мужні люди похилого віку були з одного села Отаркой (нині Фронтове в Нахімовському районі Севастополя ‒ КР). Я теж пройшов точно такий же шлях, що й Нурі ага. Цей шлях був неможливим, але ми його подолали на зло комуністичному сталінському режимові й повернулися на землю предків. Нас ображали, принижували, ставилися до нас, як до другосортних людей, позбавили дитинства, юності. Батька переслідували в Криму за те, що він викрав рідну сестру Зайде Велішаєву (прізвище за чоловіком), яку в 1939 році вислали на Урал. Батько викрав її і повернув назад до Криму. За «допомогу ворогам народу» батька посадили, сім місяців катували, а сестру батька повторно вислали до Якутії, де вона провела 8 років у тюремному ув'язненні. Чоловік моєї тітки був духовним діячем, у 1937 році Велішаєва заарештували, після чого він зник безвісти. Жили вони в селі Улак'ли (з 1945 року Глибокий Яр ‒ КР) Бахчисарайського району. Їхні діти ‒ Леман Велішаєв, Хатідже Велішаєва, Аніфе Велішаєва ‒ залишилися без батьків. 18 травня 1944 року їх усіх вислали до Узбекистану.

У 1953 році зятю Сабрі Асанову дали дозвіл на виїзд до Узбекистану, Ташкентська область, місто Чирчик, куди й ми переїхали разом з їхньою родиною.

У 1954 році почав працювати на заводі Узбекхіммаш учнем токаря. Навчався у вечірній школі, після закінчення 7 класів, у 1960 році, вступив на вечірнє відділення Індустріального технікуму, того ж року перейшов працювати на трансформаторний завод.

Архівна довідка, видана Меджиту Юсупову в тому, що він був зі своєю родиною на спецпоселенні в Болохівському районі Тульської області РРФСР і місті Чирчик Ташкентської області УзРСР
Архівна довідка, видана Меджиту Юсупову в тому, що він був зі своєю родиною на спецпоселенні в Болохівському районі Тульської області РРФСР і місті Чирчик Ташкентської області УзРСР

У 1989 році приїхав до Криму назавжди. Після трьох місяців поневірянь Бахчисарайським районом, де нічого не міг добитися, виїхав шукати щастя в степові райони, зупинився в селі Добрушине Сакського району. Голова колгоспу імені XX партз'їзду, добрий чоловік, тепер покійний, А. Грешюк дав мені ділянку, матеріали, транспорт. Після завершення будівництва будинок я приватизував. Зараз живу в Добрушині, хоча тягне в ті місця, де жили мої предки.

У 1995 році я подав заяву на квартиру в Севастополі (розрахунковий номер 218, за списком №275), став у чергу, звертався неодноразово до відділу обліку та розподілу житла, що на площі Нахімова, вул. Леніна 2, до Любові Павлівни. І хоча я здав усі документи, вона наполегливо говорить, що вони не в порядку... Через переслідування НКВС батько змінив своє прізвище: Юнусов Білял, 1900 року народження став Юсуповим Меджитом, 1892 року народження, відповідно я, Юнусов Дилявер, 1937 року народження, став Юсупов Длявер за довідкою, отриманою від комендатури 8 грудня 1948 року...

(Спогад від 30 січня 2010 року)

До публікації підготував Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків

ПО ТЕМІ

XS
SM
MD
LG