18-20 травня 1944 року під час спецоперації НКВС-НКДБ з Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу були депортовані всі кримські татари (за офіційними повідомленнями ‒ 194 111 осіб). У 2004-2011 роках Спеціальна комісія Курултаю проводила загальнонародну акцію «Унутма» («Пам'ятай»), під час якої зібрала близько 950 спогадів очевидців депортації. Крим.Реалії публікують свідчення з цих архівів.
Я, Еміне Усеїнова, кримська татарка, народилася в 1938 році в селі Калимтай (нині Тінисте) Бахчисарайського району Кримської АРСР.
Я є свідком тотальної депортації кримськотатарського народу в 1944 році, здійсненої сталінським комуністичним режимом колишнього СРСР.
18 травня 1944 року під час спецоперації військ НКВС були виселені я та члени моєї сім'ї в складі: батько Сулейман Усеїнов (1895 р.н.), помер; мати Суваде Усеїнова (1902 р.н.), померла; сестра Нуріє Фетієва (1922 р.н.), померла; брат Асан Сулейманов (1923 р.н.); сестра Шазіє Усеїнова (1930 р.н.), залишилася в Узбекистані; брат Норі Усеїнов (1936 р.н.), помер; я, Еміне Усеїнова, та дочка сестри Айше Фетієва (1941 р.н.).
Всю нашу сім'ю та всіх співвітчизників силоміць виселили з території Криму. Чоловік моєї сестри Муедін Фетієв перебував на фронті, воював у полку Рокоссовського, учасник Сталінградської битви. Нуріє Фетієва, дружина Муедіна, в 1941 році народила доньку Айше Фетієву, зараз вона живе у Феодосії. Моя сестра Нуріє Фетієва 17 травня 1944 року виїхала в гості до родичів у Джанкой. І в цю ж ніч усіх кримських татар силоміць виселили з Кримської АРСР. Ми втратили сестру Нуріє Фетієву. Айше, тоді їй було 3 роки, виховала її бабуся, моя мати.
Я пам'ятаю, хоча мені було 5 років, як 18 травня 1944 року рано-вранці нас розбудили солдати з автоматами й наказали за 10 хвилин зібратися та всім йти на кладовище. На вулиці падав дощ, ми, діти, взялися за руки, щоб не загубити один одного, босими ногами йшли під дощем. Батьки розгубилися, подумали, що нас везуть на розстріл. Нічого не встигли взяти з собою: ні документів, ні одягу, ні їжі.
Батьки розгубилися, подумали, що нас везуть на розстріл. Нічого не встигли взяти з собою
Батьки побачили, як люди взяли з собою хто що міг. Тоді моя мати підійшла до коменданта й стала проситися додому. Комендант про це слухати не хотів. Мати моя не знала російської. Стала знову просити його: «Товаришу коменданте, баламчик (дітей) багато, а їсти нема». Він був сердитою людиною, але мати все одно стала просити його. На третій раз він сказав: «Іди». Мати з батьком пішли додому, на тачці привезли мішок борошна, прикритий пральною ванною від дощу. Єдине, що ми привезли з Криму до Узбекистану, це була мідна ванна.
Брат Асан Сулейманов (1923 р.н.) перебував у трудармії в місті Гур'єв.
Усіх кримських татар вантажили у товарні вагони, в яких возили худобу. Цілий місяць ми були в дорозі. Від голоду та хвороб люди помирали, на зупинках не встигали вирити яму, щоб поховати мертвих. Відчували страшні фізичні та моральні страждання. На папері все це не опишеш.
Наша сім'я потрапила в Бухарську область, радгосп «Нарпан». Я пам'ятаю, нас усіх поселили в бараках, як ув'язнених. Посеред двору був хауз, тобто ставок, вода в ньому була зелена, навколо хауза були посаджені тополі, а зверху на воді плавав пташиний послід. Вода була не придатна для пиття, але ми всі вживали цю воду. На наших очах одна стара бабуся хотіла набрати воду, не втрималася, впала та втопилася в цьому хаузі.
Перед смертю брат просив вершкове масло, мати ходила в кишлаки, свої золоті сережки продала за півкіло масла
Мій старший брат, йому тоді було 9 років, купався в цьому хаузі, захворів на малярію й помер. Перед смертю брат просив вершкове масло, мати ходила в кишлаки, свої золоті сережки продала за півкіло масла. Поки принесла додому, а було 50 градусів спеки, масло розтануло. Мама піднесла йому, а він сказав: «Я хотів тверде масло». Я пам'ятаю, мама не могла потім їсти вершкове масло. Цього я теж ніколи не забуду (Унутма ‒ пам'ятай, не забудь ‒ КР).
Дуже багато людей помирали від голоду. З раннього ранку до пізнього вечора батьки працювали на бавовняних полях. А ми, діти, цілий день були на вулиці голодні.
Після закінчення війни, в 1945 році, з фронту повернувся чоловік сестри Муедін Фетієв, шукав родину в Узбекистані. Втрачену при виїзді з Криму сестру зять знайшов на руднику Койташ у Самаркандській області. Сестра Нуріє розповіла чоловікові Муедіну, що загубила батьків і дочку Айше. Тоді зять Муедін зробив запит через військкомат, приїхав до радгоспу Нарпан. Високий, стрункий солдат, всі груди в медалях і орденах, питав у мене, а поруч зі мною була його дочка: «Ви таку сім'ю знаєте, діти?». Я кричала у відповідь: «Це ми!».
Ми жили в узбецькій кибитці без підлоги, без опалення. Посередині батько вирив яму, зі стелі вода наповнювала її, потім звідти ми черпали воду й тягали на вулицю
Потім наш зять Муедін зробив виклик, нашу сім'ю перевезли в Самаркандську область, рудник Койташ. Я пам'ятаю, що ми жили в узбецькій кибитці без підлоги, без опалення. Посередині батько вирив яму, зі стелі вода наповнювала її, потім звідти ми черпали воду й тягали на вулицю. Вся наша сім'я та зять Муедін захворіли. Одна я доглядала за всіма. Хліба давали по 200 грамів на людину.
З фронту зять повернувся з осколком у грудях і без пальця. Йому треба було гарне харчування. Мати моя стала годувати його тим, що є, для нього мати готувала окремо. Завдяки мамі він вижив.
З 1944 до 1956 року сім'я наша перебувала на обліку в спецпоселенні з щомісячним відзначанням у спецкомендатурі, яка здійснювала нагляд за всіма громадянами-спецпоселенцями. У 1956 році відповідно до Указу Президії Верховної Ради СРСР від 13 грудня 1955 року обмеження щодо спецпоселення були зняті, сім'я Усеїнових зі спецпоселення була звільнена.
(Спогад від 26 січня 2010 року)
До публікації підготував Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків
