18-20 травня 1944 року під час спецоперації НКВС-НКДБ з Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу були депортовані усі кримські татари (за офіційними повідомленнями ‒ 194 111 осіб). У 2004-2011 роках Спеціальна комісія Курултаю проводила загальнонародну акцію «Унутма» («Пам'ятай»), під час якої зібрала близько 950 спогадів очевидців депортації. Крим.Реалії публікують свідчення з цих архівів.
Я, Фатьма Муратова, кримська татарка, народилася в 1932 році в селі Шелен (з 1945 року Громівка ‒ КР) Судацького району Кримської АРСР.
Склад сім'ї: батько Джелял Іслямов (1892 р.н.), мати Гульсум Джелялова (1902 р.н.), я, Фатьма Муратова, брат Абдураман Джелялов (1940 р.н.).
На момент депортації ми перебували в селі Аблеш (з 1948 року Лихове, нині зникле село ‒ КР) Ічкінського (з 1944 року Совєтського ‒ КР) району Кримської АРСР. Батько до війни працював у радгоспі робітником, під час окупації ніде не працював. Був у нас свій будинок з чотирьох кімнат, була корова, телиця, 4 барани, кури, індики, качки ‒ загалом птиці 100 штук. Батько під час війни допомагав партизанам продуктами та одягом.
Напередодні нас ніхто не попереджав про виселення. 18 травня 1944 року, о 5 годині ранку, прийшли радянські солдати з автоматами в руках і дали на збори 10 хвилин. Нічого не говорили, тільки сказали: «Збирайтеся». Ніяких документів обвинувального характеру нам не зачитували і не пояснили, куди й на який час нас висилають. Нічого з продуктів нам не дозволили брати. Згідно з постановою ДКО №5859 сс «Про кримських татар» від 11 травня 1944 року спецпереселенцям дозволялося взяти свої особисті речі, одяг, побутовий інвентар, посуд і продовольство в кількості до 500 кг на сім'ю ‒ про це нам не сказали.
Нас та сім'ю дядька Насурулли Іслямова (8 осіб) відразу посадили на машини, повезли до районного центру й відразу завантажили в товарні вагони, в яких раніше перевозили військовополонених. Мама була вагітна. Вагони були вошиві, брудні, відразу після завантаження закрили двері вагонів на замок і до кожного вагону приставили озброєних охоронців (конвоїрів). Вагони були повні, забиті, як оселедці в бочці, не було де стати. Маленькі віконця закриті ґратами, туалету та води не було.
На роз'їздах зупиняли ешелон на 10-15 хвилин, люди не встигали навіть чай закип'ятити ‒ не те щоб суп зварити. Хворих ніхто не обслуговував, померлих залишали на землі, вкривши чим було ‒ на похорон часу не було.
Після прибуття на місце призначення ‒ спецпоселення в селі Турша, неподалік від міста Йошкар-Ола Марійської АРСР ‒ 28 травня 1944 року ще стояв лід, було холодно. Поселили у вошиві бараки, спали на нарах, було брудно, бараки не опалювалися.
Спочатку дали по 10 кг якоїсь крупи. Ми збирали в лісі гриби, у полі картоплю та варили собі їсти. Пайки (згідно з постановою ДКО № 5859 сс «Про кримських татар» від 11 травня 1944 року) у вигляді борошна, крупи та овочів замість залишених у місцях виселення сільгосппродуктів та худоби упродовж червня-серпня 1944 року нам не видавали. Після прибуття на місце висилки згідно з постановою №5859 присадибними ділянками не забезпечували й не надали допомоги місцевим будматеріалом для будівництва житла. Згідно з цією постановою ми 5000 рублів (розмір позики ‒ КР) не отримали.
Неповнолітніх відправляли на рубку лісу, отримували ми 20-30 рублів на місяць. При комендантському режимі нам не дозволяли відвідувати родичів, хворих, їхати до міста навчатися та лікуватися. Якщо самовільно підеш з території спецпоселення, у 1944-1948 роках ув'язнювали. Діти 1937 року народження також ходили на підпис до комендатури.
Указ Президії Верховної Ради СРСР «Про кримінальну відповідальність за втечу з місць обов'язкового поселення осіб, виселених у віддалені райони Радянського Союзу в період Вітчизняної війни від 26 листопада 1948 року», що передбачає покарання за втечу 20 років каторжних робіт, а за приховування та пособництво втечі ‒ 5 років позбавлення волі, нам був зачитаний.
У перші роки висилки ми всією сім'єю захворіли на черевний тиф, ніякої медичної допомоги нам не надавали, померлих ховали у братській могилі. Не тільки наша сім'я, всі кримські татари голодували, помирали від голоду. Збирали кору дерев, ягоди, щоб не померти.
Я навчалася у школі, закінчила 7 класів, інших навчальних закладів у довколишніх містах не було. Навчання велося російською мовою. Далі навчання продовжувати не було можливості.
Жодних умов у місцях спецпоселень у 1944-1956 роках для розвитку кримськотатарської культури, мови, мистецтва не було. Релігійні обряди проводили, якщо на це був час і можливість, але всі люди думали тільки про їжу, про те, щоб не померти від голоду.
Вільно обговорювати тему повернення до Криму, складати й надсилати листи, петиції з вимогою скасування правових актів, що порушили індивідуальні та колективні права, відновлення державності кримських татар ‒ Кримської АРСР ‒ не могли, за це саджали в тюрму на 10 років або взагалі приїжджав «чорний ворон», і людина зникала безвісти.
Після виходу Указу Президії Верховної Ради СРСР від 28 квітня 1956 року, згідно з яким з кримських татар були зняті обмеження щодо спецпоселення, але не давалося право на повернення майна, конфіскованого під час виселення, а також право на повернення в місця, звідки ці люди були виселені, ми виїхали в Узбекистан, ближче до своїх родичів. У 1960 році я вийшла заміж, виховала двох синів.
До Криму ми повернулися в 1991 році, згідно з черговістю взяли ділянку під індивідуальне будівництво в місті Саки. Жодної допомоги під час будівництва нам не надавали. Зараз живемо в Саках.
(Спогад від 7 жовтня 2009 року)
До публікації підготував Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків