18-20 травня 1944 року під час спецоперації НКВС-НКДБ з Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу були депортовані всі кримські татари (за офіційними повідомленнями ‒ 194 111 осіб). У 2004-2011 роках Спеціальна комісія Курултаю проводила загальнонародну акцію «Унутма» («Пам'ятай»), під час якої зібрала близько 950 спогадів очевидців депортації. Крим.Реалії публікують свідчення з цих архівів.
Я, Ільміра Абдувелієва, кримська татарка, народилася 1 серпня 1936 року, уродженка села Корбекуль (з 1945 року Ізобільне ‒ КР) Алуштинського району Кримської АРСР.
На момент виселення до складу сім'ї входили: мати Уміє Абдувелієва (1917 р.н.), сестра Леніра Абдувелієва (1938 р.н.), брат Мустафа Абдувелієв (1941 р.н.), дідусь Ібрам Абдувелієв (1896 р.н.) та бабуся Абібе Абдувелієва (1898 р.н.).
На момент депортації сім'я жила в селі Корбекуль Алуштинського району, Кримської АРСР. Жили в будинку з 6 кімнат, збудованому моїм дідусем. Мали присадибну ділянку, тримали бджіл, домашню худобу: 2 корови, овець та коня.
18 травня 1944 року вночі прийшли два озброєних солдати та офіцер. Постукали у двері, мати відкрила. Увійшли до хати. Нічого не пояснюючи, солдати наказали всім швидко одягнутися й вийти на вулицю. З будинку взяти нічого не дозволили. Націливши на нас зброю, погнали на площу в центр села, вже майже заповнену народом. Навколо площі стояли озброєні солдати з автоматами в руках і собаками. Всі думали, що нас зібрали на розстріл. Нікому нічого не пояснили. Це було о четвертій годині ранку. Весь день нас тримали просто неба, під сонцем. Під вечір автомашинами повезли до Сімферополя на залізничний вокзал.
Простояли ми на залізничному вокзалі всю ніч, а під ранок повантажили нас у телячі вагони, вікна яких були обтягнуті колючим дротом. Усі документи, особисті речі, одяг, продукти, посуд залишилися вдома, нічого не повідомили за що й куди нас везуть. Так з нашої сім'ї було відправлено, тобто виселено, 5 осіб.
Від хвороб і голоду помирало дуже багато людей, ховати чи тримати трупи у вагонах не дозволяли, тому тіла викидали на ходу з потягу
Вагони були переповнені, у два яруси. У вагоні не було жодних умов: ні води, ні туалету. Дихати було нічим, стояла задуха, а дідусь хворів на астму, йому стало зле. Їхали через казахстанські степи, було дуже спекотно, душно, ніякої медичної допомоги не було. Коли потяг зупинявся, всі, хто мав посуд, бігли по воду. Бувало, багато хто не встигав набрати води, відставали від потягу й зникали безвісти. Харчування видавали один раз на день: відро баланди на вагон, шматок хліба на добу на кожного. Ні чашок, ні кухлів не видавали. Дорогою багато хто захворів на різні хвороби. Від хвороб і голоду помирало дуже багато людей, ховати чи тримати трупи у вагонах не дозволяли, тому тіла викидали на ходу з потягу.
Нас привезли на залізничний вокзал Булунгурського району Самаркандської області УзССР. Почався розподіл на машини, нас повезли в колгосп імені Карла Маркса. Погода стояла спекотна, 45-50 градусів. Поселили нас у старому занедбаному хліві без вікон і дверей, стіни у тріщинах, спали на підлозі, на соломі, своїми силами поступово зробили ремонт і жили. Місцеве населення ставилося до нас спочатку добре, але потім, коли нас оголосили зрадниками, всі місцеві стали нас ображати та принижувати. Люди помирали від кишкових та інфекційних захворювань: черевного тифу, малярії та дизентерії.
Мама працювала в колгоспі, збирала бавовну зранку до ночі, вимагали норму. Одного разу мамі стало зле прямо на полі, а бригадир з камчею (батіг ‒ КР) над головою стоїть: «Вставай, йди, і поки не виконаєш норму, додому не підеш». Маму майже вночі привели додому ледве живу.
У місцях заслання ми не могли вільно залишати територію, це заборонялося. Порушення комендантського режиму каралося виселенням до Сибіру на 20 років. Незабаром помер дідусь від спекотного клімату, від астми, потім захворіла бабуся, потрапила до інфекційної лікарні й там, у лікарні, померла. Ховати не було за що й не було кому.
Жили на «квартирах», тобто в хлівах у людей. Як тільки трохи доводили житло до більш менш нормального вигляду, господарі нас виганяли
Маму з дітьми перевели до районного центру. Трохи одужавши, вона пішла працювати на цукровий завод. Завдяки цьому заводу, ми залишилися живі. Жили на «квартирах», тобто в хлівах у людей. Як тільки трохи доводили житло до більш менш нормального вигляду, господарі нас виганяли, й нам доводилося шукати знову інше житло. У районі була одна водокачка й за воду треба було платити. Я з чайником ходила кожен день по воду, а місцевий хлопчик дорогою чатував на мене, забирав чайник або плював туди. Я з плачем приходила додому.
Спецпоселенці щомісяця ходили в комендатуру й підписувалися, зобов'язуючись не порушувати комендантський режим і не залишати межі свого району. Комендантський режим був дуже суворим. Усі члени сім'ї ходили в спецкомендатури й підписувалися там у журналі. Це правило дуже суворо виконували в одне й те саме число кожного місяця.
У 1946 році я пішла навчатися до школи. У 1953 році закінчила 7 класів і хотіла вступити до медтехнікуму в Самарканді. Сімейний стан не дозволяв іти вчитися до міста, і до того ж комендант не дав дозволу.
У місцях депортації заборонялося говорити й вільно обговорювати питання повернення на батьківщину
У 1944-1956 роках у місцях спецпоселень був повний безлад, спецкоменданти робили те, що хотіли, жодних умов для розвитку кримськотатарської культури, мови та мистецтва, освіти не було. До 1960 року для осіб кримськотатарської національності існували обмеження на вступ до навчальних закладів. У місцях депортації заборонялося говорити й вільно обговорювати питання повернення на батьківщину. За найменшу вимогу повернення до Криму садили на три роки до в'язниці. Після виходу Указу Президії Верховної Ради СРСР від 28 квітня 1956 року, згідно з яким з кримських татар і деяких інших депортованих народів були зняті обмеження щодо спецпоселення, але не давалося право на повернення в місця, звідки цих людей виселили, у місцях заслання істотних змін не відбулося.
Я повернулася до Криму в 1990 році. При поверненні до Криму з боку держави не було ніяких вибачень, вже не говорячи про компенсацію майна, відшкодування моральної шкоди, завданої всьому народу. У місцях заслання в Булунгурському районі Самаркандської області УзССР, так і не зумівши повернутися до Криму, померли три людини з моєї сім'ї: дідусь Ібрам Абдувелієв (1896 р.н.), бабуся Абібе Абдувелієва (1898 р.н.) та сестра Леніра Абдувелієва (1938 р.н.). Живу в Євпаторії.
(Спогад від 13 жовтня 2009 року)
До публікації підготував Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків
