Доступність посилання

ТОП новини

Муніре Менгазієва: «Кримських татар як нації для держави не існувало»


Логотип пам'ятних подій до 75-ї річниці депортації кримських татар

8-20 травня 1944 року під час спецоперації НКВС-НКДБ з Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу були депортовані всі кримські татари (за офіційними повідомленнями ‒ 194 111 осіб). У 2004-2011 роках Спеціальна комісія Курултаю проводила загальнонародну акцію «Унутма» («Пам'ятай»), під час якої зібрала близько 950 спогадів очевидців депортації. Крим.Реалії публікують свідчення з цих архівів.

Я, Муніре Менгазієва, за національністю кримська татарка, народилася в Ленінському районі, село Карач (нині Куйбишеве).

Склад нашої родини: тато Осман Менгазієв, мама Мусіє Менгазієва, брат Ісмет Менгазієв, сестра Мусфере Менгазієва, сестричка Мунібе Менгазієва та я.

Ми жили в селі Карач Ленінського району, мені було 7 років під час депортації. У нас був будинок із 6 кімнат, 10 баранчиків, 2 корови й близько 50 курей.

Мій батько Осман Менгазієв був мобілізований до Червоної армії водієм полуторки.

Вранці нас розбудили солдати й, вигнавши на вулицю, почали всіх селян вантажити в машину. На збори нам дали 15 хвилин, і моя мама змогла взяти з собою казанок зі сметаною ‒ ось і все, що ми взяли з собою.

Під збройним конвоєм нас привезли на станцію Леніне. Привезли ще до полудня, а посадили нас для у вагон для худоби під вечір, і ми, не знаючи нічого, поїхали. Нам не сказали причину нашої депортації, не показали жодних документів.

З нашого будинку була виселена вся наша сім'я та вагітна татова сестра Васфіє Менгазієва 24 років, на той час її чоловік був мобілізований до лав Червоної армії, і вона жила з сім'єю брата, тобто у нас.

У вагоні було багато дітей, мамі порадили в сметану додати борошно і випекти потім коржі для дітей. Їжу й воду не давали, було брудно у вагоні, від цього в усіх з'явилися воші, боліли животи. Не пам'ятаю, скільки ми їхали до Узбекистану, висадили нас на станції Джума Самаркандської області. Вивантажили й відіслали у колгосп, де провели санобробку, тобто викупали в лазні та зістригли волосся наголо в жінок і чоловіків.

Через два дні всіх погнали на роботу на бавовняні поля. Моя мама залишала нам ‒ мені та сестрі ‒ 40-денну Мунібе та йшла на роботу. Оплата була продуктами, дуже мізерна, її ні на що не вистачало.

Батькова сестра Васфіє після приїзду народила дитину, яка від слабкості померла. Так само від голоду померла наша сестричка Мунібе. Наша мама у віці 40 років померла від хвороби, бо не могла звернутися до лікарів ‒ їй потрібно було заробляти на продукти.

Ніяких наділів, круп, борошна нам не давали замість залишеного майна. Після смерті матері ми залишилися з тіткою, татовою сестрою. У 1948 році повернувся з війни наш тато.

У 1956 році після скасування комендантського нагляду стало трохи легше, ставлення трохи пом'якшало. Дозволили закінчити школу, я закінчила лише 4 класи. Моя сестра у віці 14 років пішла працювати на птахофабрику пташницею, а я пішла в 1954 році до фабрично-заводського училища (ФЗУ) навчатися на швачку-мотористку. Потім працювала на фабриці імені 8 березня у Самарканді, стаж на цій фабриці 15 років. Потім працювала в дитячому садку кастеляншею.

У 1990 році переїхала до Криму, в село Журавки Кіровського району. У нас село велике й гарне.

Що можна сказати щодо розвитку культури, мови, мистецтва кримських татар під час депортації, якщо такої нації для держави не існувало, нас вважали зрадниками?! Це зараз багато говориться про нашу націю, культуру та мистецтво.

(Спогад від 15 лютого 2010 року)

До публікації підготував Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків

XS
SM
MD
LG