Доступність посилання

ТОП новини

«Нам заборонялося все, окрім смерті». Згадуючи депортацію кримських татар


«Наївна, вічна віра матері. Всі вони вірять, що діти проведуть їх в останню путь, а вони самі не побачать дітей мертвими. Такий закон, закон життя, матері йдуть, діти залишаються. Але в той рік одвічний закон був порушений. Ніжні й беззахисні діти не зуміли вистояти проти лавини хвороб, породжених голодом і брудом. У рік вигнання все змішалося: діти щогодини йшли з життя, а матері й батьки рили їм могили».

Це рядки з оповідання «Рік вигнання» письменника, політв'язня сталінських та брежнєвських часів Григорія Александрова. Він прожив довгі роки пліч-о-пліч із кримськими татарами в Узбекистані, знав про трагічну долю кримськотатарського народу не з чуток. Розповідь Александрова закінчується трагічно. Розум головної героїні Арзи, яка поховала в перший рік депортації п'ятьох дітей і чоловіка, не витримує... Вона божеволіє і помирає.

Ті, хто пережив геноцид, безумовно, скажуть: те, що сталося з Арзи ‒ правда, страшна бувальщина. А яким він був ‒ рік вигнання ‒ у реальних, а не вигаданих кримських татар?

Усніє Чолпан згадувала ранок 18 травня 1944 роки так: «Рано-вранці в будинок увірвалися радянські солдати: «Збирайтеся! Вас, зрадників, виселяють». Куди? Навіщо? Чому? Розгублені, перелякані, не розуміючи, що сталося, маленькі Урмус, Леніє, Сеїтджеліл, Сундус плакали. Взяла в першу чергу Коран, потім пательню та джезве. Коли нас вивели, навколо всі плакали й кричали».

Усніе Чолпан, архів автора
Усніе Чолпан, архів автора

Разом з іншими співвітчизниками-кримськими татарами їх посадили в машини й повезли на станцію Сюрень. Людей повантажили у вагони. Усніє їхала з дітьми та племінниками. В їхньому вагоні померли бабуся, дідусь та маленька дитина; поховати померлих було неможливо. Під час коротких зупинок дітей випускали з вагонів, і вони бігли по воду.

Нарешті, їх привезли в Узбекистан. Незабаром, як і багато інших виселенців, вони захворіли на малярію, дизентерію. Усніє хворіла важко, думали, що не виживе. Дітей, Сундус та Урмус, забрали до дитячого будинку. Усніє все-таки видерлась і відразу ж забрала дочок з дитбудинку. «Жили в землянці. Через якийсь час приїхали узбеки, з жалості забрали нас до себе. Давали коржі й воду. Так минув перший рік вигнання», ‒ розповідала Усніє.

Сім'ю Таїра Халілова депортували в Макар'ївський район Костромської області. Як згадує Халілов: «Поселили в почорнілих дерев'яних бараках, що кишіли клопами й тарганами, в них до нас жили зеки. Але ув'язнених хоч якось годували, а нас ні. Працездатних юнаків і дівчат, практично підлітків, погнали на лісоповал, тому що чоловіки воювали на фронті».

Таїр Халілов, архів автора
Таїр Халілов, архів автора

Виснажені від голоду, хвороб, лютих морозів, кримські татари помирали цілими сім'ями. Померли старша сестра Таїра Зейнеп, її чоловік Сеїтумер та їхній трирічний син, через рік померла і його мама Фатіме. Таїр теж захворів на тиф, але дивом вижив. Залишився без батьків, його забрали до дитячого будинку: «Позбавивши Батьківщини, убивши батьків, уцілілих дітей взяти під свою опіку! Що може бути мерзенніше за це! У дитячому будинку щовечора на лінійці ми дружно співали: «3а дитинство щасливе наше спасибі, рідна країно!»

Через багато років Таїр Халілов напише пронизливу повість «Батьківщина, яку забрали», в якій осмислить трагічний досвід вигнання свого народу. У ній є такі рядки: «Ми розучилися радіти життю. Яке щастя може бути у людини, в якої забрали Батьківщину? Позбавивши Батьківщини, вони прирекли всіх нас на самотність, бо людина без Батьківщини завжди самотня, де б вона не була, навіть у раю... Найстрашніше, мій хлопчику, бути безрідним, коли у тебе забирають історичну пам'ять, коли позбавляють самосвідомості. Людина на те й людина, що пам'ятає своє минуле, звідки вона родом і якого племені. Так, вони забрали у нас Батьківщину, забрали найбільш підлим способом, коли чоловіки відстоювали на фронтах честь і гідність людини, коли на карту було поставлене саме життя, коли одвічне питання «бути чи не бути» звучало не зі сцени театру, а на полях битви. Вони заодно забрали всі наші права, залишивши лише право на смерть. Нам заборонялося все, окрім смерті».

Позбавивши Батьківщини, вони прирекли всіх нас на самотність, бо людина без Батьківщини завжди самотня, де б вона не була, навіть у раю...

Расіму Юнусову на момент депортації було майже шість років. Його батько до війни працював у колгоспі бригадиром. На початку війни його забрали в армію, проте незадовго до окупації Криму німцями він повернувся з госпіталю, де лікувався, ‒ після важкого поранення ледь пересувався на милицях.

18 травня 1944 року на світанку в їхній будинок голосно постукали. На порозі стояли озброєні радянські солдати. Вони щось кричали й виганяли їх з будинку на двір, підштовхуючи прикладами. У метушні мати дала в руки Расіму торбу з горіхами та Коран. Солдат зауважив це й вирвав їх із рук хлопчика, горіхи розсипалися на всі боки.

З речей не дозволили брати нічого, тільки те, що одягли на себе, і вузлик з дитячим одягом. Один із військових з пістолетом в руці щось кричав і тикав зброєю в обличчя батькові. Під'їхала вантажна машина, вже повністю завантажена людьми.

Расім Юнусов згадує: «Нас привезли до ешелону, що стояв у полі, і стали вантажити у вагони для худоби, де не було чим дихати від смороду й такої кількості людей. Люди напівсидячи дрімали на голих дошках, лежати місця не було. Туалету в вагоні не було. Воду для пиття набирали на зупинках, якщо встигали... Люди помирали дорогою, нам, дітям, щоб ми не злякалися, говорили, що не потрібно дивитися на небіжчиків».

Люди помирали дорогою, нам, дітям, щоб ми не злякалися, говорили, що не потрібно дивитися на небіжчиків

Потім їх повантажили на баржі, пливли річкою, куди, ніхто не знав. Расіму запам'ятався страшний епізод: молода жінка з немовлям стояла біля краю баржі й раптом разом із дитиною кинулася в воду. Ніхто з охорони навіть не спробував її врятувати.

Нарешті, на початку червня 1944 року, вони приїхали в якусь глуху місцевість. Кругом був дрімучий ліс. Як виявилося, це була Марійська АРСР, лісоповал. Місцевим жителям сказали, що вони ‒ зрадники. Кримських татар розселяли у старі бараки, в яких раніше жили в'язні. Через клопів і вошей спати було неможливо. Ліжок і столів не було, спали на підлозі.

Оголосили наказ: хто вийде за межі села ‒ в'язниця без суду. Дорослих погнали працювати на лісоповал, а кульгавого батька Расіма поставили на міст через річку охоронцем. Робота була стояча, хоча він ледве ходив на милицях.

Кримських татар розселяли у старі бараки, в яких раніше жили в'язні. Через клопів і вошей спати було неможливо

«Люди почали хворіти на тиф. Дуже багато хто помер у перший рік. Взимку морози доходили до 50-55 градусів. Люди замерзали на смерть, з одягом було погано», ‒ згадує Расім аг'а.

У 1955 році вони переїхали в Узбекистан. У 17 років Расім пішов працювати робітником. Після закінчення вечірньої школи він хотів вступити до Ташкентського театрального інституту ‒ не взяли. Йому нагадали, що він кримський татарин. І нагадували в житті ще багато разів.

У 2013 році Расім Юнусов зіграв одну з центральних ролей у фільмі, присвяченому депортації кримськотатарського народу, «Хайтарма».

Расім Юнусов у фільмі «Хайтарма»
Расім Юнусов у фільмі «Хайтарма»

Не злічити гірких спогадів про події 77-річної давнини ‒ депортацію та життя у вигнанні. У нас сьогодні одне завдання ‒ щоб це страшне минуле залишилося історією назавжди й ніколи більше не повторилося.

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції

  • 16x9 Image

    Гульнара Бекірова

    Історик, кандидат політичних наук. До 2014 року працювала в Криму на кримськотатарському телеканалі ATR і викладала в Кримському інженерно-педагогічному університеті. З листопада 2014 року – автор історичної колонки «Сторінки кримської історії» на Крим.Реалії. Автор і ведуча програми  «Тарих седасы» («Голос історії») на телеканалі ATR, член Українського ПЕН-центру. Авторка десяти книг, сценарист шести документальних фільмів, безлічі статей і публікацій в українських та зарубіжних ЗМІ. Лауреат Міжнародної премії ім. Бекір Чобан-заде, фіналіст книжкового рейтингу «Книжка року-2017». Заступниця голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу.

XS
SM
MD
LG