Доступність посилання

ТОП новини

Субіє Меметова: «Усі працювали, як бджоли, тому й вижили»


На жалобному заході, присвяченому 75-й річниці депортації кримських татар. Крим, Бахчисарайський район, село Сірень, 18 травня 2019 року

18-20 травня 1944 року під час спецоперації НКВС-НКДБ з Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу були депортовані всі кримські татари (за офіційними повідомленнями ‒ 194 111 осіб). У 2004-2011 роках Спеціальна комісія Курултаю проводила загальнонародну акцію «Унутма» («Пам'ятай»), під час якої зібрала близько 950 спогадів очевидців депортації. Крим.Реалії публікують свідчення з цих архівів.

Я, Субіє Меметова, народилася 1 листопада 1934 року в селі Улу-Узень (з 1945 року Генеральське ‒ КР) Алуштинського району Кримської АРСР.

Склад сім'ї на момент депортації: батько Умер-Алі Меметов (1892 р.н.), мати Фатьме Меметова (1899 р.н.), сестра Шайде Меметова (1924 р.н.), брат Мамед Меметов (1927 р.н.), сестра Решиде Меметова (1929 р.н.), сестра Сайде Меметова (1931 р.н.), я, Субіє Меметова, сестра Сельме Меметова (1937 р.н.), сестра Тесліме Меметова (1940 р.н.), молодший брат Амет Меметов (1943 р.н.).

Село Улу-Узень німці спалили, тому що Улу-Узень розташоване серед лісу, його населення допомагало партизанам. Дали 2 дні термін, щоб люди пішли з села, і спалили. Ми переселилися в село Кучюк-Узень, зараз Малоріченське. У 1944 році, після відступу німців, ми повернулися до свого села й почали готуватися до посівної. У нас була корова, телиця, кінь, два баранчики, ну і, звичайно, для сім'ї з 10 осіб усе необхідне.

Мої дід та батько були підданими Туреччини, тому батько перед війною не служив, працював куди пошлють ‒ ремонт мостів, доріг і т.і. На фронт відправили двох дядьків: Каміла Куртбедінова, зник безвісти, та Мустафу Куртбедінова, потрапив у полон, повернувся ледве живий.

18 травня 1944 року на світанку нас розбудили 2 солдати, сказали: «Вас висилають, треба швидко зібратися». Двоє маленьких були хворими, узяти з собою особливо не могли нічого, розгубилися. Після 2-3 років німецької окупації, голоду, холоду й нестерпних мук ніхто цього не очікував. Зібрали весь народ серед руїн, з чотирьох сторін розставлені солдати з кулеметом, якщо йти по воду, треба було просити дозволу у солдатів. І так тримали нас до самої темряви, вже майже вночі приїхали машини, повантажили й повезли на залізницю, яку, я не можу сказати ‒ ми були дітьми.

Потяг, який нас віз, спочатку прямував начебто до Сибіру, а потім повернув до Середньої Азії, тобто в Узбекистан, тому ми їхали близько місяця

Повантажили нас у товарні вагони. У нашому вагоні було, якщо я не помиляюся, 60 осіб ‒ переважно самотні чоловіки та кілька сімейних. Годували в день 1-2 рази, ділили на кожного, але були напівголодні. Коли потяг зупинявся, пам'ятаю, батько та старша сестра, швидко, як могли, розводили вогонь. У нас була з собою квасоля, ставили її на вогонь. Але зварити не встигали, як конвой кричав «По вагонах!», і люди бігли, залишаючи все. Квасолі ми так і не поїли, вона не встигала зваритися, а іншого у нас не було нічого. Медичного обслуговування не було. У нас у сім'ї було двоє малюків ‒ хворі сестричка та братик, ще в однієї сестри дуже боліли живіт і вуха, і я не пам'ятаю, щоб якийсь медпрацівник їх дивився. У нашому вагоні смертей не було. По-моєму, говорили, що потяг, який нас віз, спочатку прямував начебто до Сибіру, а потім повернув до Середньої Азії, тобто в Узбекистан, тому ми їхали близько місяця.

В Узбекистані нас вивантажили в Булунгурському районі, станція Червоногвардійська, Самаркандської області, садвинрадгосп «Булунгур». На станції розподілили кого в колгоспи, кого в радгоспи. Батько вирішив, що ми підемо в радгосп, тому що в радгоспі дадуть зарплату, а в колгоспі наприкінці року, каже, я втрачу всіх. А в радгосп нас не брали, тому що у нас утриманців більше, ніж робітників. Тоді батько записав робітниками сестер, яки ще не були потрібного віку.

Отже, якось потрапили ми в радгосп, тижнів зо два жили в гаю просто неба, потім нас усіх переселенців помістили в казарми, і там ми жили до осені. А восени розмістили по кілька сімей в одну кімнату, і так ми перезимували. Навесні ми всією сім'єю збудували напівшалаш: половина в землі, половина ‒ стіни з глини. Дах накрили, пам'ятаю, очеретом, стеблами соняшника. І так ми жили 2-3 роки, потім збудували дві кімнати, город посадили. Посіяли ячмінь, радгосп давав робітникам по 500 грамів хліба, утриманцям ‒ по 200 грамів. Ні вугілля, ні дров ‒ нічого не було ‒ топили колючкою та кізяком.

Всі працювали, як бджоли, тому й вижили, у сусідніх колгоспах люди сім'ями помирали

Від держави ми нічого не отримували. Може, десь давали ‒ хто встиг, той з'їв. Сім'я наша дуже багато хворіла на малярію. Ми були напівроздягнені, сім'я велика, що заробляли ‒ вистачало тільки на їжу. Ми, діти, ходили збирати колоски, мама товкла їх у ступці, носили на млин. Усі працювали, як бджоли, тому й вижили, у сусідніх колгоспах люди сім'ями помирали.

У Червоній армії служили дядьки. Каміл Куртбедінов не повернувся з фронту, Мустафа Куртбедінов потрапив у полон, ледве живий повернувся, знайшов сім'ю у Фергані. Ще в армії служив у 1939-1947 роках зять Акім Муратов, мав дуже багато орденів і медалей, жив просто і нічим не скористався.

Я закінчила 7 класів російської школи, у 1953 році вступила до Самаркандського кооперативного технікуму, на облікове відділення, і в 1956 році його закінчила. Вступати було нелегко: після закінчення 7 класів я два роки втратила, тому що комендант не давав дозволу, а потім запросив і змусив написати пояснення, що в нас сім'я велика і я сама не захотіла навчатися. Старші сестри та брат так і залишилися без освіти.

З 1956 року, коли скасували комендантський режим, жити стало легше, люди знаходили своїх близьких.

На батьківщину повернулися в 1993 році, описати з якими муками ‒ не вистачить паперу. Дуже шкода, що батьки не бачили повернення: вони залишилися, як і сотні тисяч наших співвітчизників, на чужині. Я маю 6 дівчаток, чоловік помер у 1983 році. Зараз живу зі старшою дочкою в селі Ленінське Красногвардійського району.

(Спогад від 10 вересня 2009 року)

До публікації підготував Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків

ПО ТЕМІ

XS
SM
MD
LG