18-20 травня 1944 року під час спецоперації НКВС-НКДБ з Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу були депортовані всі кримські татари (за офіційними повідомленнями ‒ 194 111 осіб). У 2004-2011 роках Спеціальна комісія Курултаю проводила загальнонародну акцію «Унутма» («Пам'ятай»), під час якої зібрала близько 950 спогадів очевидців депортації. Крим.Реалії публікують унікальні свідчення з цих архівів.
Я, Уркіє (Уркіє-Шерфе) Абдураманова, кримська татарка, народилася 25 вересня 1936 року в селі Кутлак (з 1945 року Веселе ‒ КР) Судацького району Кримської АРСР.
На момент депортації до складу сім'ї входили: Еміне Абдурахманова (1909 р.н.), Аніфе-Шерфе Абдурахманова (1931 р.н.), Асіє-Шерфе Абдурахманова (1933 р.н.), Сеїт-Халіль Абдурахманов (1936 р.н.), Мустафа Абдурахманов (1934 р.н.), я, Уркіє-Шерфе Абдураманова та Аліме-Шерфе Абдурахманова (1941 р.н.)
18 травня 1944 року рано вранці о 4 годині у двері сильно постукали. Увійшли 2 солдати з автоматами і сказали: «Давайте виходьте швидше, ви ‒ зрадники, і вас висилають усіх. На збори 15 хвилин». Мама розгубилася, ми плакали. Один із солдатів сказав мамі: «Беріть тільки теплі речі та їжу, вас повезуть далеко і там дуже холодно». Ці кілька слів врятували нас від холоду та голоду... Солдати пішли до сусідів, через кілька хвилин повернулися, виштовхали нас на вулицю і повели на старе кладовище, куди зігнали й інших жителів села.
Село наше було велике, ми жили на Юкари маалле (верхній квартал ‒ КР) під самою горою Гогерджин-Кая. Мама раптом згадала, що не взяла нічого з посуду і хотіла побігти додому, але її зупинив солдат з автоматом. Тоді братик Сеїт-Халіль потайки побіг додому городами за чайником. Коли він підбіг до будинку, два солдати щось шукали у нас на полицях, у будинку все було перевернуте. Тільки пізно ввечері за нами приїхала машина, нас повезли до Феодосії на залізничний вокзал, повантажили у товарні вагони й повезли в невідомому напрямку.
За поїздом біг житель нашого села Бухман Хадир-ага, йому тоді було років 70. Ніхто його більше не бачив живим
Їхали ми довго, зупинялися ненадовго: хтось встигав щось зварити, хтось ходив у туалет, а хто не хворів, той шукав воду для всіх, бо в кожному вагоні були хворі діти та літні люди. Дуже багато помирали від голоду, хвороб, стресу. Одного разу наш потяг зупинився на хвилин п'ять і потім різко рушив. Усі, хто були внизу, швидко заскочили в потяг, і тільки на повороті, коли розвертався наш поїзд, ми побачили, як за ним біг житель нашого села Бухман Хадир-ага, йому тоді було років 70. Ніхто його більше не бачив живим, а у вагоні з нами їхав його онук Бекір, але він теж помер на Уралі від злиднів і хвороби.
Привезли нас на Урал, у Молотовську (згодом Пермська ‒ КР) область, Красновишерський район, станція Гостинний Острів. Розмістили нас у старих бараках по п'ять сімей. На другий день прийшов комендант Сердюк і записав мене та сестричку Аніфе-Шерфе на роботу на лісоповал. Отже, з 15 років почалися наші каторжні роботи, з 8 ранку до 17 вечора. Давали пайок 200 грамів на робітника. На місяць раз ходили в комендатуру на підпис. В інший район не можна було їхати ‒ був суворий комендантський режим.
У 1948 році навесні нас знайшов батько. Він був у трудармії, у Московській шахті №25, і забрав нас за викликом. Тоді з нами разом втекла жителька нашого села Зелеха, моя подруга. У грудні 1948 року я вийшла заміж за Різу Веліляєва, він працював у шахті №26. А в листопаді 1949 року мого чоловіка за активну участь у національному русі відіслали на Далекий Схід, будувати місто Комсомольськ-на-Амурі. А разом з ним і я з дитиною на руках. Сина Сервера ми поховали там...
Батьки чоловіка померли від голоду та хвороб, молодші брати й сестри жили у злиднях
Чоловік працював на будівництві, потім у бухгалтерії, а я на ‒ заправці. Народила другого сина Абдувелі. Лише у 1956 році, після смерті Сталіна ми повернулися до рідних, але вже в Узбекистан, станція-роз'їзд Баяут. Батьки чоловіка померли від голоду та хвороб, молодші брати й сестри жили у злиднях.
Життя поступово налагоджувалося, ми почали працювати, тримати худобу, вирощувати город. Пів століття були в депортації. Народила ще двох дітей ‒ сина Сулеймана та дочку Есму.
У 1999 році повернулися до Криму на постійне місце проживання. У 2005 році втратила чоловіка Різу... Зараз живу в селі Новоульянівка Чорноморського району. Поруч живуть дочка, невістка, онуки, син.
(Спогад від 7 грудня 2009 року)
До публікації підготував Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків
