18-20 травня 1944 року під час спецоперації НКВС-НКДБ з Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу були депортовані усі кримські татари (за офіційними відомостями ‒ 194 111 осіб). У 2004-2011 роках Спеціальна комісія Курултаю проводила загальнонародну акцію «Унутма» («Пам'ятай»), під час якої зібрала близько 950 спогадів очевидців депортації. Крим.Реалії публікують свідчення з цих архівів.
Я, Ісмаїл Акімов, кримський татарин, народився 9 червня 1937 року.
Батьків як куркулів у 1929 році вислали до Сибіру з трьома дітьми. Склад сім'ї: батько Аблякім, мати Зоре, брат Мустафа (1921 р.н.), сестра Гульджиян (1924 р.н.), сестра Феріде (1927 р.н.) та я, Ісмаїл.
Після указу Сталіна, в якому йшлося про те, що діти за вчинки батьків не відповідають, брат мого батька Сейт-Мамбет приїхав із Криму на Урал і забрав брата Мустафу та сестру Гульджиян. Волею долі батько, мати та сестра Феріде змогли оселитися в місті Кіровобад (нині Ганджа) в Азербайджанській республіці. Народився я в 1937 році в місті Ганджа. Після мого народження батько помер через 9 місяців.
Мати Зоре, сестра Феріде та я переїхали до Криму. Нас прихистив брат батька Сейт-Мамбет, де вже в нього жили мої брат і сестра за адресою: м. Кезлев (Євпаторія ‒ КР), вул. Інтернаціональна, будинок №74. У дядька була своя сім'я з 7 осіб, тепер до неї додалася наша з 5 осіб. Незважаючи на труднощі, ми жили як одна сім'я. Сім'ю очолювала мати мого батька бабуся Айше, яку всі слухалися беззаперечно. Мати до приїзду хворіла, а в Криму її хвороба погіршилася. Вирішили мене десятимісячного віддати іншій родині, де у моїх нових батьків не було дітей.
Мама померла на четвертий день, як мене забрали в іншу сім'ю.
Нас, чотирьох дітей, доля розкидала: брат Мустафа (йому йшов 17-й рік) пішов на роботу учнем слюсаря на Суднобудівний завод у місті Севастополь. Сестру Гульджиян удочерив брат мами Фетта з села Керлеут (з 1945 року Водопійне ‒ КР) Чорноморського району. Сестру Феріде теж удочерила бездітна сім'я Веліляєвих з села Аманша (після депортації кримських татар зникло ‒ КР) Роздольненського району.
Я ріс у дуже хорошій сім'ї в селі Тегеш (нині Нива) Сакського району. У мене було дві бабусі: къартана (бабуся по батькові ‒ КР) ‒ мати батька Абляміта Мінакаєва та апчем (бабуся по матері ‒ КР) мати мами Гульсум Мінакаєвої.
Батько працював у селі приймальником молока в жителів села. Як я пам'ятаю, приїжджав з Кезлева молоковоз і відвозив це молоко. За хорошу роботу батько був нагороджений орденом Леніна, який я в місті Чирчик обміняв на шматочок хліба...
Не пам'ятаю в якому році, в 1942-му чи 1943-му, мама Гульсум водила мене пішки з села Тегеш до міста Кезлева. Підійшли до хвіртки, вона відкрила її своїм ключем, і ми увійшли в порожній двір і через вікно я побачив усередині будинку багато ліжок, складених акуратно. Мама Гульсум сказала: «Мына огълым, сен оссень, бу азбар сенин оладжакъ» (Ось синок, як виростеш, це господарство буде твоїм ‒ КР). Я навчався у 1-му класі сільської татарської школи. Батько помер у селі Тегеш, а къартана ‒ раніше за нього, дати не пам'ятаю.
Голуба німець автоматом збив на льоту, після чого я сильно плакав
Апчем, мама Гульсум і я залишилися одні без рідних і родичів. Мені зараз уже за 70 років. Думаю: навіщо ми жили в селі, коли у нас був будинок в Кезлеві? Може бути побоялися розкуркулення й переїхали до села. У селі Тегеш у нас був будинок, корова, кінь, 10-15 баранів, кури, індики та один голуб, якого німець автоматом збив на льоту, після чого я сильно плакав.
І ось 1944 рік, 18 травня. Рано вранці мене мама Гульсум розбудила й сказала: «Синку, одягайся та збігай до сусідів, з якими ми довго спілкувалися. Нас виганяють з дому, дізнайся, їх теж?».
Я швидко побіг до сусідів, яких у селі називали сім'я Япоп-Абібулла. Бабуся-сусідка плакала і сказала мені: «Так, синку Ісмаїле, і нас виганяють». Поки я збігав, апчем і мама зі згортком стояли біля хвіртки будинку. Зібрали нас посеред села й машиною підвезли в супроводі двох автоматників до вагонів, які були біля Кезлева.
У вагонах, в які нас заштовхали, було дуже багато людей. Не пам'ятаю скільки днів і як ми їхали, але пам'ятаю, що на кожній зупинці старші бігали по воду, а жінки швидко намагалися щось приготувати з їжі.
Де залишили її тіло, не знаю, але точно пам'ятаю, що біля колій
Апчем померла дорогою на одній із зупинок. Де залишили її тіло, не знаю, але точно пам'ятаю, що біля колій. Аллах рахмет эйлесин (Нехай упокоїть Аллах її душу ‒ КР).
Наш потяг прибув до міста Чирчик. Розвантажили нас, весь одяг і речі продезінфікували, до вечора поселили в бараку. Ми були з сім'єю в одній кімнатці. Інше було жахливим, як і у інших наших односельчан.
Аллах знає, чи зміг би я ці рядки написати, якби не дитячий будинок.
Мама Гульсум працювала в гуртожитку прибиральницею, де жили одні безпритульні, а наше ліжко на двох із мамою було теж там. Нас обікрали хлопці з гуртожитку. Хоча й не було чого взяти, але все одно мама Гульсум дуже хвилювалася й захворіла. Попросила мене погодитися з нею, що вона мене віддасть до дитбудинку, де годують сніданком, обідом і вечерею. Я одразу погодився, адже мама мені обіцяла, що як тільки їй трохи покращає, вона мене забере. Але я цього чекав 2 роки й дуже плакав, коли до інших дітей приходили та відвідували їх.
Але був випадок: спали ми після обіду в літньому таборі дитбудинку №19 м.Ташкент, мене будить вихователька: «Ісмаїле, вставай, за тобою прийшли мама та брат». Я зіскочив з ліжка і побіг до них назустріч, але не добігши метрів 8-10, дізнався, що це чужі люди, розвернувся на 180 градусів і втік у затишне місце, ридаючи. Коли я став уже дорослим, зрозумів, що мене ці люди хотіли усиновити, дізнавшись, що мене ніхто не приходив провідати.
Після закінчення війни брат Мустафа мене знайшов і забрав з дитбудинку в 1947 році. Я від нього дізнався, що мама Гульсум померла після того, як віддала мене в дитбудинок.
Татари навчаться стріляти з автомата, повернуть проти нас
У 16 років, в 1953 році, отримавши паспорт, влаштувався на роботу учнем слюсаря-модельника на завод «Чирчиксельмаш». У 1957-1960 роках служив в армії в місті Баку в будівельному батальйоні, нас кримських татар було дуже багато. Вай-бай бу татарлар, автомат атмагъа билерлер, бизге къаршы кетерлер – деб къоркътылар (Ох вже ці татари, навчаться стріляти з автомата, повернуть проти нас ‒ лякали, так говорячи ‒ КР).
Одружився в 1961-му із Хадче Мустафаєвою, маю двох дочок. Сусанна працює в Кезлеві, в школі №14. Ліля з сім'єю ще живе в Чирчику.
До Криму приїхав 6 листопада 1989 року. На роботу не брали, тому що немає прописки, а не прописували, бо немає роботи. Через 4 місяці поневірянь у Криму в Сакському міськвиконкомі створили комісію з розподілу наших співвітчизників. Мені дали направлення в село Молочне. Після довгих днів очікування біля контори сільради отримав дозвіл на прописку та роботу наприкінці березня 1990 року. Отримав ділянку, де по контуру були 4 кілочки.
Аллаха шукюр Ватанымызда яшайман, меджлиске къол тутаман (Слава Аллаху, живемо на Батьківщині й підтримуємо Меджліс ‒ КР). Ще багато й багато що можна розповісти та написати. Ворогові не побажаю того, що бачив і пережив наш народ. Живу в селі Тереклы-Къонрад (Молочне).
(Спогад від 5 лютого 2010 року)
До публікації підготував Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків