18-20 травня 1944 року під час спецоперації НКВС-НКДБ з Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу були депортовані всі кримські татари (за офіційними повідомленнями ‒ 194 111 осіб). У 2004-2011 роках Спеціальна комісія Курултаю проводила загальнонародну акцію «Унутма» («Пам'ятай»), під час якої зібрала близько 950 спогадів очевидців депортації. Крим.Реалії публікують свідчення з цих архівів.
Я, Катерина Байрамке (в дівоцтві Хатидже Бекир къызы Моллали, кримська татарка, народилася в 1933 році в селі Тувакъ (з 1945 року Рибаче ‒ КР) Алуштинського району Кримської АРСР.
На момент виселення до складу сім'ї входили мати Махсуде Моллали (приблизно 1928 р.н.), сестра Діляра Моллали (1931 р.н.) і я, Хатідже Моллали.
Перед депортацією сім'я жила в селі Кучюк Озен (з 1945 року Малоріченське ‒ КР) Алуштинського району, адже після смерті батька від хвороби у віці 35 років нашу сім'ю перевезли брати матері до свого села Кучюк Озен, де ми проживали в будинку в одному дворі. Мали спільну присадибну ділянку з фруктовими деревами та домашню худобу: корови, кози, птицю. 5 травня 1944 року брата матері Ібраїма Моллали (точного року народження не знаю) забрали до трудової армії.
18 травня 1944 року на світанку прийшли озброєні солдати. Ми ще спали, вони розбудили нас і без пояснень змусили збиратися швидше. Взяти з собою нам нічого не дозволили, погнали нас та інших жителів села на шкільне подвір'я. Скільки нас там протримали, точно не пам'ятаю, а потім приїхали вантажні автомашини й, посадивши людей, повезли нас на станцію міста Сімферополя.
Після приїзду на станцію нас відразу, підганяючи зброєю, солдати почали силою заштовхувати в товарні вагони, в яких не було ніяких нормальних умов: брудні, з полицями, вошиві ‒ у них когось перевозили до нас.
У дорозі були близько трьох тижнів. Від голоду та хвороб померли більшість людей похилого віку та дітей. Ховати їх не було можливості, під час зупинки тіла виносили з вагонів, залишали біля залізниці й тут же потяг рушав. У вагонах було задушливо, адже вони були переповнені, туалету не було, людям доводилося ходити у потребі прямо тут. Годували нас в дорозі якоюсь баландою один раз на добу, а іноді й цього не давали. Ніякої медичної допомоги хворим не надавали. За словами старших, наш потяг рухався в бік Середньої Азії. З нашої сім'ї мати, сестра та я під час перевезення не померли, дивом залишилися живими, хоча з продуктів мати нічого не встигла взяти, та й взагалі солдати нічого не дозволили взяти з собою з дому.
Після приїзду у кінцевий пункт, місто Коканд Узбецької РСР, нас стали вантажити на автомашини й розвозити у райони. Нас привезли в кишлак Назбатир і розмістили дві сім'ї в глиняному однокімнатному будиночку. У цьому будиночку не було дверей, вікон і дерев'яної підлоги. Спали прямо на голій підлозі, постеливши очерет.
Перші дні після приїзду нас не годували, не було води, було дуже важко, моторошно та страшно. Люди почали від голоду й хвороб помирати, нам в цей час допомогли наші родичі та односельці. Але все одно це нас не врятувало, адже люди самі голодували й хворіли.
Сестра Діляра Моллалі після приїзду на третьому місяці, десь у серпні 1944 року, померла від хвороби, а від якої не знаю, адже її лікарі не оглядали, вона померла вдома.
Маму та інших наших співвітчизників через кілька днів після приїзду в місця спецпоселень на автомашинах почали возити на роботу, на будівництво, а що вони будували, не знаю.
В один з чергових днів, коли їх повезли на роботу, трапилася аварія: відкрився борт автомашини на ходу й вона перекинулася. У цій аварії жертвами стали наші співвітчизники ‒ кримські татари, а моя мама Махсуде Моллалі з важкими каліцтвами потрапила до лікарні й через кілька днів померла, це було в січні-лютому 1945 року.
Я залишилася одна, сиротою, мене прихистила односельчанка, подружка матері Едіє Рамазанова, а згодом забрали родичі з боку матері.
Життя було дуже важким, продуктів майже не було, з боку держави або місцевих керівників допомоги не було, люди харчувалися хто чим міг, просто існували. Дорослі нас, дітей, щоб не померти від голоду, змушували жебракувати у місцевих жителів.
Одного дня в наш кишлак вантажною автомашиною приїхали троє чоловіків-узбеків. Вони стали нас вантажити в машину, нічого нам не пояснивши, нас було близько тридцяти малолітніх, безпорадних дітей.
Він мені сказав, щоб я швидше тікала, поки не помітили
Куди нас везли, ми не знали, а вони не говорили, проїжджали через якісь мости дорогою. Привезли нас у якусь лікарню, повели довгим коридором, а потім відвели всіх нас до кімнати. Через кілька хвилин зайшла молода медсестра, приготувала шприци й, нічого не пояснивши, почала робити уколи дітям. Зрозумівши, що відбувається щось недобре, я потихеньку вийшла через двері до сусідньої кімнати, там на ліжку лежав хворий чоловік, кримський татарин. Він мені сказав, щоб я швидше тікала, поки не помітили. Я коридором вийшла на вулицю, там поруч стояла автомашина, в якій нас привезли. Ледве вилізла на кузов і сховалася, не думаючи про наслідки. Через деякий час, вже увечері, ці троє чоловіків повернулися, оглянувши автомашину, сіли та поїхали. В якомусь місці вони зупинилися біля чайхани, пішли пити чай. В цей час я потихеньку злізла з автомашини та втекла.
Згодом мене підібрали співвітчизники, і, розпитавши, привели мене до свого кишлака. Так я дивом врятувалася від неминучої насильницької смерті, а ті діти так і не повернулися в кишлак. Хоча їхні батьки шукали, плакали, але так нічого й не домоглися від місцевих керівників. Після цього подруга матері та родичі одвезли мене до дитбудинку №11 міста Андижан Ферганської області. Після приїзду мене обстригли, помили, й помістили в ізолятор. Потім мене забрали до лікарні, тому що я була дуже слабка та хвора. Після одужання жила в дитбудинку, але навчатися не ходила через поганий зір. Так і залишилася невчена.
Коли виросла, мене послали на роботу в місто Маргелан, мотальний цех комбінату, жила в гуртожитку.
У період 1944-1956 років ніяких умов для розвитку кримськотатарської культури та мови, виникнення радіопередач і клубів не було. Істотних змін не відбулося і після указу Президії Верховної Ради СРСР від 28 квітня 1956 року, згідно з яким з кримських татар і деяких інших депортованих народів були зняті обмеження щодо спецпоселення, але не давалося право на повернення в місця, звідки ці люди були виселені.
Вийшла заміж за Усеїна Байрамке, 1929 року народження, нажили чотирьох дітей
У 1954 році вийшла заміж за Усеїна Байрамке, 1929 року народження, нажили чотирьох дітей. У 1988 році повернулися з сім'єю на батьківщину, до Криму, але з облаштуванням і пропискою була тяганина. Де тяганина, а де й пряме перешкоджання з боку керівників, комуністів-шовіністів. Згодом абияк почалася демократизація суспільства, ми прописалися та отримали роботу. Влаштувалися в селі Долинівка Білогірського району, купивши старий будиночок, а в своє село Тувак (Рибальське) повернутися й жити на землі, де лежать в могилах наші предки, так і не змогли. І сьогодні наш народ мучиться на своїй батьківщині, не знайшовши справедливості з боку незалежної демократичної української держави.
(Спогад від 5 січня 2010 року)
До публікації підготував Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків