18-20 травня 1944 року під час спецоперації НКВС-НКДБ з Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу були депортовані усі кримські татари (за офіційними повідомленнями ‒ 194 111 осіб). У 2004-2011 роках Спеціальна комісія Курултаю проводила загальнонародну акцію «Унутма» («Пам'ятай»), під час якої зібрала близько 950 спогадів очевидців депортації. Крим.Реалії публікують свідчення з цих архівів.
Я, Осман Гвардія, кримський татарин, народився 25 жовтня 1926 року в селі Буюк Ламбат (нині Малий Маяк) міста Алушти Кримської АРСР.
На момент виселення до складу сім'ї входили: батько Усеїн Гвардія (1892 р.н.), мати Гулізар Гвардія (1902 р.н.), брат Рустем Гвардія (1923 р.н.), я, Гвардія Осман, сестра Ава Гвардія (1928 р.н.), сестра Жумазе Гвардія (1931 р.н.), сестра Фатіме Гвардія (1937 р.н.), брат Ережеп Гвардія (1940 р.н.).
На момент виселення сім'я проживала в селі Буюк Ламбат міста Алушти Кримської АРСР. До початку війни 22 червня 1941 року навчався в 6-му класі кримськотатарської школи. Під час війни нас не вчили, так і залишився з незакінченим 6-м класом. Жили в своєму будинку з двома кімнатами, дах був накритий черепицею. Мали одну корову, більше нічого у нас не було. На початку війни брата Рустема Гвардія не призвали до Червоної армії через малий зріст. З родичів дядькові сини були мобілізовані до Червоної армії в перші дні війни: Куддус Гвардія (1920 р.н.) та Сейтумер Гвардія (1918 р.н. приблизно).
Мене та брата Усеїна Гвардія (1923 р.н.) після звільнення Криму від німців 5 травня 1944 року забрали до трудової армії й повезли до міста Рибінська Ярославської області Росії. У нашій групі кримських татар було 1500 чоловік і нас заселили в 2-ий табір у місті Рибінську. У Рибінську будували електростанцію та працювали до кінця війни.
Після війни нас звільнили й відіслали до сімей в Узбекистан 9 травня 1945 року. Сім'ю, батьків я відшукав, дізнався від людей, що вони в місті Беговат Узбецької РСР. Вони проживали на 3-ій ділянці ГЕС і там же працювали. Заселили нас у будинок, де не було ніяких умов для життя: вікна та двері були розбиті, дах був вкритий очеретом, і весь був у дірках, без підлоги та без спального майна, спали прямо на долівці, на очереті.
У перші місяці виселення, в червні-липні 1944 року, померли від хвороби молодша сестра Фатіме Гвардія та брат Ережеп Гвардія. А в січні 1945 року від хвороби та голоду прямо на роботі помер батько Усеїн Гвардія.
На початку липня 1945 року нашу сім'ю та інші сім'ї кримських татар потягом перевезли до Таджикистану, Курган-Тюбінську область, Кагановичабадський район, колгосп «Ворошилов». Там нас поселили в маленькому будиночку без жодних умов життя. Працювали в колгоспі на різних роботах, годували нас баландою, але більше в нашій родині померлих не було від хвороб і голоду. Далі мені вчитися не довелося, не було умов, наших хлопців і дівчат у навчальні заклади не пускали та не брали, окрім поодиноких випадків.
Наших хлопців і дівчат у навчальні заклади не пускали та не брали, окрім поодиноких випадків
У 1944-1956 роках у місцях спецпоселень ніяких умов для розвитку кримськотатарської культури, мови та мистецтва не було. У місцях депортації заборонялося говорити та вільно обговорювати питання повернення на Батьківщину. За найменшу вимогу повернення до Криму садили активістів на три роки до в'язниці «за наклеп на радянський лад». Особисто я сам брав участь у Національному русі за повернення на батьківщину, але уникнув арешту.
Після виходу указу Президії Верховної Ради СРСР від 28 квітня 1956 року з кримських татар та деяких інших депортованих народів були зняті обмеження щодо спецпоселення, але не давалося право на повернення до Криму.
У 1988 році навесні переїхали з сім'єю до Криму самі без допомоги держави. Купили будинок у селі Долинівка Білогірського району, але нас не прописали й роботи не дали. Так мучили нас до грудня 1989 року, коли ми домоглися прописки, а згодом влаштувалися на роботу. Донині я та моя сім'я не можемо жити й працювати там, де я народився та жив до депортації ‒ в селі Буюк Ламбат міста Алушти.
Адреса проживання: АРК, Білогірський район, село Долинівка.
(Спогад від 28 грудня 2009 року)
До публікації підготував Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків