18-20 травня 1944 року під час спецоперації НКВС-НКДБ з Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу були депортовані всі кримські татари (за офіційними повідомленнями ‒ 194 111 осіб). У 2004-2011 роках Спеціальна комісія Курултаю проводила загальнонародну акцію «Унутма» («Пам'ятай»), під час якої зібрала близько 950 спогадів очевидців депортації. Крим.Реалії публікують свідчення з цих архівів.
Я, Рамазан Гафаров, кримський татарин, народився 15 травня 1932 року в селі Буюк Ламбат (нині Малий Маяк) міста Алушти Кримської АРСР.
На момент виселення до складу сім'ї входили: батько Асан Гафаров (приблизно 1890 р.н.), мати Еміне Гафарова (приблизно 1900 р.н.), брат Осман Гафаров (1915 чи 1916 р.н.), сестра Айше Гафарова (1917 чи 1918 р.н.), сестра Зубіде Гафарова (1919 чи 1920 р.н.), сестра Фатма Гафарова (1921 чи 1922 р.н.), сестра Мусемма Гафарова (1923 чи 1924 р.н.), брат Усеїн Гафаров (1925 чи 1926 р.н.), я, Рамазан Гафаров і брат Сеяр Гафаров (1938 р.н.).
На момент депортації сім'я жила в селі Буюк Ламбат міста Алушти Кримської АРСР. У 1940 році я пішов до 1-го класу. Жили в приватному, татарського типу, будинку з глиняним дахом з 4-х кімнат. Мали невелику присадибну ділянку та домашню худобу: корова з телицею, 10 овець, 5 кіз. З нашої сім'ї ніхто не був мобілізований до Червоної армії, адже батько був непризовного віку, а брата Османа не призвали через те, що він був дорожнім майстром, значився в резерві, забезпечував ремонт дороги-траси в межах села Коуш (з 1945 року Шовковичне ‒ КР) Бахчисарайського району. Після окупації Криму німцями брат Осман також працював дорожнім майстром, був пов'язаний з партизанами Південного з'єднання партизан Криму, таємно передавав відомості про німців. Наприкінці 1943 року хтось із місцевих жителів доніс німцям, що брат Осман пов'язаний з партизанами, його заарештували, він сидів у в'язниці в Ялті у відділі СД. Сидів у в'язниці доти, поки в квітні 1944 року радянські війська не звільнили Крим. Під час звільнення міста німці не встигли розстріляти в'язнів. Якимось способом їм вдалося звільнитися, втекти з табору й залишитися живими, після чого він повернувся додому до родини.
Мої дядьки, материні брати, колгоспники Сервер Курчі та Сулейман Курчі були мобілізували 5 травня 1944 року в трудову армію в місто Тула. Точну дату їхнього повернення з трудової армії не знаю. Нашу школу в селі Малий Маяк (вона була двоповерховою) під час відступу Радянської армії спалили, щоб вона не дісталася німцям.
Не встигли порадіти звільненню від німців, як 18 травня 1944 року рано вранці, о 4 годині ранку в наш будинок увійшли троє радянських військових з автоматами
У нашій родині про майбутнє виселення кримських татар ніхто не знав і уявити таке не міг. Всі були дуже раді, що звільнили Крим від німців, і люди почали відновлювати господарство, працювати, вільно спілкуватися. Не встигли порадіти звільненню від німців, як 18 травня 1944 року рано вранці, о 4 годині ранку (мені було 12 років, все добре пам'ятаю) в наш будинок увійшли троє радянських військових з автоматами. Всі ми, діти й батьки, спали. Нас нахабно розбудили й дали на збори 15 хвилин. Через поспіх і переляк батьки й ми, діти, майже нічого не встигли взяти з собою. Все залишилося в будинку: жива худоба та майно. При виселенні нам ніякого документа не показали, й ми своїх документів не встигли взяти з собою. Автомашини напоготові стояли біля будинку й кожну сім'ю в нашому селі відразу садили в машини й вивозили в бік Сімферополя.
Згодом привезли на залізничний вокзал і відразу почали, нахабно підганяючи автоматами, вантажити старих, жінок і дітей у скотинячі, брудні вагони. При заповненні вагонів людьми відразу закривали двері. Кожен вагон був переповнений і жодних умов у них не було: ні туалетів, ні води, ні вентиляції. Про приготування їжі й говорити не варто: на чому та з чого будеш готувати, якщо кожна виселення сім'я нічого не встигла взяти з собою? З кожних двох сімей хіба що одна в поспіху взяла що-небудь із харчування.
Під час перебування в дорозі в нашому вагоні хлопець-інвалід помер, його довелося під час зупинки на станції залишити прямо на вокзалі без поховання. Також були випадки, коли викидали померлих людей, людей похилого віку та дітей прямо під час руху. Під час депортації в нашому вагоні не було організованого харчування. Пам'ятаю, на якійсь зупинці дали якусь баланду, її хтось поспіхом встиг взяти, а хтось ні, і так було до кінця шляху прямування. Під час перебування в дорозі жодної медичної допомоги хворим не було надано, і взагалі медперсоналу в усьому складі не було.
Дату початку депортації ‒ 18 травня 1944 року ‒ пам'ятаю, а час прямування до кінцевої зупинки склав приблизно 18-20 днів. Наш потяг рухався в бік Середньої Азії і прибув на станцію міста Ташкента. А звідти на автомашинах почали розвозити у райони республіки Узбекистан.
На другий же день усіх ‒ голодних, роздягнених, навіть хворих ‒ погнали на бавовняні поля на роботу
Наша сім'я, слава Аллаху, ціла потрапила в Аккурганський район, у радгосп «П'ятирічка», відділення №5. З першого дня приїзду в місця виселення, місцевий народ і начальство ставилися до нас вороже. Хоча вони були мусульманами, як і ми, поводилися з нами як з худобою, не шкодували ні старих, ні жінок, ні дітей. На другий же день усіх ‒ голодних, роздягнених, навіть хворих ‒ погнали на бавовняні поля на роботу. Люди безсилі, голодні, падали, працюючи на спеці. Бригадири-узбеки підганяли їх батогом, силою примушуючи працювати. В обід давали тим, хто працював, чашку баланди з якихось овочів. Всіх нас поселили в будинках без дверей і вікон, не кажучи вже про ліжка. Спали прямо на підлозі, розстеливши солому.
У таких важких нелюдських умовах люди не витримували знущань і помирали від голоду, хвороб і умов праці. Від такого життя в нашій сім'ї, що складалася з десяти осіб, у перші місяці виселення померли троє: батько, мати та сестра. Ховати їх було нікому, всі ледве рухалися від голоду та хвороб. Я точно добре не пам'ятаю, як їх ховали, а взагалі люди були безсилі, ховали неглибоко й шакали витягали та з'їдали мерців.
Спочатку була команда щодня відзначатися, а потім на місяць один раз. Хто порушував ці приписи, карався позбавленням волі на 25 років
У місцях виселення були комендатури, нікому нікуди не дозволяли виходити, не кажучи вже про виїзд із місць виселення до своїх родичів. Спочатку була команда щодня відзначатися, а потім на місяць один раз. Хто порушував ці приписи, карався позбавленням волі на 25 років. Після смерті Сталіна ці комендатури були скасовані.
Через кілька років після виселення сестри підросли, стали працювати, життя трохи покращилося й у нашій родині більше ніхто не помер.
У місцях спецпоселень в 1944-1956 роках для розвитку нашого народу, його мови, культури, звичаїв абсолютно ніяких умов не було ‒ все заборонялося й каралося. Навіть після опублікування брехливого указу Президії Верховної Ради СРСР від 28 квітня 1956 року про скасування обмежень для депортованих народів жодних змін для кримських татар не відбулося і народ не повернули на батьківщину, в Крим, не кажучи вже про відшкодування збитків при виселенні (за залишені будинки, господарства, інвентар, худобу, майно), а головне, моральної шкоди.
Були випадки знущань із наших хлопців та зґвалтування місцевими жителями наших дівчат у місцях спецпоселень, ніхто в цьому не розбирався і не карав кривдників.
У місцях виселення ми та інші члени нашої родини не змогли далі навчатися в навчальних закладах, навіть закінчивши 7-10 класів. Не було можливості, всі працювали, щоб вижити.
Після виходу Указу Президії Верховної Ради СРСР від 28 квітня 1956 року про скасування для народу обмежень і звинувачень цілого народу в зраді, активісти почали піднімати питання про повернення народу на батьківщину, в Крим. Мені не довелося брати участь у Національному русі за повернення народу, але знав і чув, що народ наш у зверненнях до вищих органів держави вимагав справедливості, а активістів за це судили та садили в тюрми.
Були випадки, коли силою сім'ї вивозили за межі Криму й з ними поводилися дуже жорстко, не по-людськи
На батьківщину я повернувся 1977 року, хоча було дуже важко. Купив півбудинку в селищі Зуя. До свого рідного дому в селі Буюк-Ламбат, де я народився, навіть близько не підпускали. Навіть в селищі Зуя до нас щодня приходив дільничний інспектор і погрожував насильницьким виселенням, якщо ми самі не залишимо Крим. Багато було знущань із боку влади відносно наших співвітчизників, які вже влаштувалися або хотіли влаштуватися, жити й працювати: не давали роботи, не дозволяли купувати будинки. А хто купив якось будинок, то тому били вікна, навіть були випадки тракторами зносили, ламали, відмикали воду, світло, переорювали городи. Були випадки, коли силою сім'ї вивозили за межі Криму й з ними поводилися дуже жорстко, не по-людськи.
Трохи легше стало після розпаду СРСР. Люди стали повертатися масово самі на батьківщину і тоді, нам, тим хто приїхав раніше, легше стало жити й спілкуватися. Але все одно при демократичній державі Україні нашому народові нічого не було зроблено доброго дотепер. Але все ще є впевненість у справедливості рішення нашого національного питання з боку держави.
Адреса проживання: Крим, Білогірський район, село Долинівка.
(Спогад від 28 грудня 2009 року)
До публікації підготував Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків