18-20 травня 1944 року під час спецоперації НКВС-НКДБ із Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу були депортовані усі кримські татари (за офіційними повідомленнями ‒ 194 111 осіб). У 2004-2011 роках Спеціальна комісія Курултаю проводила загальнонародну акцію «Унутма» («Пам'ятай»), під час якої зібрала приблизно 950 спогадів очевидців депортації. Крим.Реалії публікують свідчення з цих архівів.
Я, Зінаїда Ніжельська (дівоче Зевріє Аширова), кримська татарка, народилася в 1937 році в селі Тав К'ипчак (Барабанівська сільська рада) Сімферопольського району Кримської АРСР (нині село Леонівка Білогірського району ‒ КР).
На момент виселення я жила з мамою Зерою Ашировою (1918 р.н.), сестричкою Леніє Ашировою (1941 р.н.), бабусею Мер'єм Ашировою. Ще з нами були дядьки та тітки з батькового боку ‒ Саніє, Хатідже, Мевлют і Кудус ‒ усі Аширови.
Жили в селі Тав К'ипчак Сімферопольського району. Будинок тільки збудували новий, як німці спалили все село й наш будинок теж. Біля будинку був город, у будинку було все необхідне (меблі, ліжка, стіл і так далі), була корова.
Тато пішов у ліс до партизанів, став їхнім командиром. Він загинув під час сильного бомбардування 10 січня 1944 року, похований у братській могилі в Зуйських лісах
Тато Осман Аширов (1908 р.н.), як говорила мама, служив у Севастополі на кораблях. Коли потопили кораблі, батько разом із групою людей, які залишилися живими, сховався в катакомбах. Звідти їх німці змусили вийти, погрожуючи все розбомбити. Коли вони вийшли, їх усіх відвезли до Сімферополя, посадили в табір на території школи, яка тоді була біля винзаводу. З табору тата його знайомий, який доглядав за німецькими кіньми, вивіз на гарбі з соломою. Тато пішов у ліс до партизанів, став їхнім командиром. Він загинув під час сильного бомбардування 10 січня 1944 року, похований у братській могилі в Зуйських лісах на плацдармі. Я намагалася підняти (в архіві ‒ КР) його прізвище, але поки нічого не вийшло.
До трудової армії був мобілізований мамин брат Леман Куртвелієв, його вже немає серед живих.
Коли спалили наші будинки, ми пішли в ліс до партизанів і довгий час жили у них, по-моєму, всю зиму. Ми, малі діти, збирали хмиз, дрова, а дорослі прали, готували, часто німці бомбили, і нас ховали в землянці. Ми, як усі діти, від немовлят і до п'яти років розуміли, що це страшно, але все-таки ми були дітьми, і старшим доводилося з нами важко. При бомбардуванні були й загиблі, і було так, що нічого було їсти, помирали від голоду та холоду.
Навесні вранці нас розбудили гучномовці, усіма мовами німці говорили, щоб люди похилого віку та діти вийшли з лісу. Дорослі з дітьми стали спускатися в село, дороги усі були в трупах людей, коней і худоби. Нас повантажили, повезли до Сімферополя, помістили в якусь будівлю. Я не пам'ятаю, скільки ми там були, але завошивіли, давали їсти щось, типу баланди.
...Потім знову в авітвки, посадили у вагони. Їхали довго, на коліях стояли тижнями. Дорогою дуже багато помирали, ховали прямо вздовж дороги. Готували їжу на камінцях, у кого що було. У нас не було нічого, з нами ділилися, як могли.
Скільки їхали, не знаю, але приїхали до Узбекистану, потрапили ми в місто Коканд. Дорослих усіх влаштували на роботу на швейну фабрику. Розмістили в узбецьких сім'ях: у маленькій кімнаті нас було дуже багато, спали рядами.
Від голоду, малярії померли бабуся та сестричка. Нас, дітей, почали забирати у батьків, які переховували нас
Від голоду, малярії померли бабуся та сестричка. Нас, дітей, почали забирати у батьків, які переховували нас. Їм пояснили: нас забирають до дитбудинку, щоб ми не померли.
Була спочатку в дошкільному дитбудинку №6 із 1944 до 1946 року. Потім перевели в дитбудинок №8, там уже пішла до школи, закінчила 7 класів. Вступила до медучилища, але працювати пішла у зв'язок телефоністкою. Потім влаштувалася на залізницю і до пенсії пропрацювала паспортисткою технічних документів. У 1995 році вийшла на пенсію за віком. У 1959 році вийшла заміж, маю трьох дітей, п'ятьох онуків.
У 1992 році помер чоловік і всі турботи лягли на мої плечі. До Криму приїжджаю з 1989-го майже щороку. У 1995 році на могилу тата привезла маму в День перемоги. У 1996 році зібрали речі в п'ятитонний контейнер, і мама поїхала до Криму. У 1997 році приїхала до Криму, а діти переїхали з Коканда в Ташкент. Я знову повернулася до Узбекистану. Але в 2002, 2003, 2004 роках я знову приїжджала до Криму, тому що тут ‒ мама, а там ‒ діти та внуки. Приїхала знову в 2006 році, зробила мамі ремонт будиночка, провела природний газ, і в 2007 році, взимку ‒ знову до Ташкента. У 2008 році зробила операцію на очах, приїхати не змогла. Приїхала 3 березня 2009 року, тому що 1 березня поховали маму, і поки я перебуваю в Криму.
Проживаю в Ташкенті.
(Спогад від 28 вересня 2009 року)
До публікації підготував Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків
