1 (13) вересня 1889 року на світ з’явився один з найвидатніших лідерів кримськотатарського народу – Джафер Сейдамет. На честь 130-ліття з дня народження «кримського Петлюри» – літератора і публіциста, який у переломну добу став воєначальником і дипломатом – Крим.Реалії починають публікацію унікальних мемуарів Сейдамета.
Продовження. Попередня частина тут.
Гра російської поліції
Восени 1912 року я повернувся до Парижа. Я знову оселився у кімнаті в будинку мадам Депре, почав ходити на лекції та до бібліотек. У ті дні до Парижа приїхав студент юридичного факультету із Санкт-Петербурга Шакір Мехмет Яр, за походженням казанський татарин. Мадам Депре, яка була не в змозі вимовити імен та прізвищ моїх товаришів, давала кожному прізвисько. Шакіра, внаслідок його блискучого розуму, вона прозвала «Месьє Електрик». Треба визнати, що це прізвисько йому дуже пасувало. Шакір прибув до Парижа в якості журналіста газети «Вакит» [«Час»], що видавалася у Казані. Насправді ж казанські націоналісти та революціонери послали його, щоб він пізнав справжнє обличчя видаваного у Парижі часопису «İslam Alemi» [«Ісламський світ»]. Наскільки можу судити, мою адресу дав йому Гаяз Ісхакі Бей. У «İslam Alemi» якийсь єврей Хаджі Талаш — під своїм ім'ям, під псевдонімом або під ім'ям Айше, яке він дав своїй дружині, — публікував позитивні статті про російських мусульман, потім відправляв екземпляри того часопису відомим постатям серед російських мусульман і отримував від деяких довірливих і наївних листи про їхнє становище в Росії. Деякі навіть надсилали йому гроші. Потім фальшивий мусульманин усі отримані листи передавав російській поліції. В такий спосіб чесні й вірні сини російського ісламу потрапляли до в'язниць. В результаті приватного розслідування, яке ми провели спільно із Шакіром, з'ясувалося, що разом із Хаджі Талашем діє певний молодий чоловік із Казані, який знає татарську мову, студент Сорбонни і Коллеж де Франс. У нас відбулося кілька таємних бесід із цим молодим чоловіком. Ми навіть пішли до будинку Талаша в околицях Парижа. Ми поговорили із ним і з його дружиною. За допомогою цього казанця ми перехопили секретні документи згаданого єврея.
У цей час з'ясувалося, що Шакір мусить терміново повернутися до Росії. Аби допомогти йому, я заставив у ломбарді золотий годинник, срібний портсигар і перстень, а отримані гроші віддав Шакіру. Про цей способі запозичення грошей розповів мені Шакір — раніше я не знав про інститут ломбарду. Крім того, я запозичив певну суму у мадам Депре. Таким чином я забезпечив повернення Шакіра до Росії. Він же, після прибуття на місце, вислав мені борг.
Я був дуже задоволений знайомством із Шакіром. Особливо мене тішило, що його відправили до Парижа. Мої надії зросли, коли я побачив, що наші революціонери діють охоче, в стані скористатися наданими можливостями, що вони сильні у діях проти ворогів...
Шакір був людиною інтелігентною, яка читала російську літературу, давала собі звіт у національній трагедії. Він вважав, що чільним принципом є аналіз. Він був скромним, простим, душевним, і я дуже легко знайшов із ним спільну мову. Між нами зав'язалася дружба. Після його від'їзду до Росії я отримав від нього кілька листів, і завдяки йому якийсь час мені присилали газету «Вакит», що давала мені уявлення про поточні події в Росії і у середовищі нашого народу.
Коли Шакір перебував у Парижі, на навчання до міста приїхав також Едхем Фейзі (Гьозайдин) Бей, походженням із [болгарського міста] Сілістри, який раніше кілька років працював в Криму учителем. Він також оселився у мадам Депре. Він навчався на географічному факультеті Сорбонни і на курсах у Вільній школі політичних наук. Ми дружили протягом багатьох років. Фейзі Бей був людиною чесною, серйозною, працьовитою і душевною. Він весь віддавався навчанню, його не надто хвилювала загальна політична ситуація, і він не приділяв великої уваги революційним течіям. Однак він відвідував протурецькі демонстрації, організовані соціалістами, йому особливо подобалися промови [Жана] Жореса.
Курси журналістики
Того року я, окрім юриспруденції та Вищої школи соціальних наук, записався ще й на курси журналістики. Основна мета відвідин цих курсів була пов'язана із моєю мрією опанувати професію журналіста, щоб дієвіше боротися із царським самодержавством і колоніалізмом, а також видавати у Криму свою газету або журнал. Моїм ідеалом було стати журналістом і служити своєму народові у цій царині.
Разом із нашими викладачами ми вирушили до [лозаннської франкомовної] газети «Le Matin» [«Ранок»]. Ми відвідали усі куточки друкарні та редакції. У той час «Le Matin» була найдосконалішою газетою століття з точки зору техніки, управління і поширення. Однак один з наш викладачів показав нам «Le Matin» не тільки в цьому відношенні, але і в якості прикладу телеграфних новин. «Le Matin» розкривали новини найкращим чином за найменшої кількості слів. З газет, які публікували одні й ті самі новини, у «Le Matin» завжди використовували найменшу кількість слів і вживали найбільш чіткі висловлювання.
Також викладачі звертали нашу увагу на позитивний вплив, який чинила на читачів [паризька] щоденна газета «Le Temps» [«Час»], завдяки своїй серйозності, ретельності та прагненню до того, щоб поділ газетної шпальти було відповідним — і постійні теми завжди знаходилися на одних і тих самих місцях у всіх номерах газети. Ми стежили за ситуацією із журналами, що боролися на вільному ринку преси і здобували успіх у цій боротьбі.
У цей час я отримав із Санкт-Петербурга листа від [Номана] Челебіджіхана із описом святкування Рамазана місцевими мусульманами. Лист було коротким, але важливим для мене — автор писав, що до Санкт-Петербурга приїхала Нігяр [Бегіє] Ханум, дочка Ісмаїла Бея Гаспирали [Гаспринського], понад те описував проблеми, що обговорювалися на зустрічах, а також ігри та розваги, із повагою відгукувався про твір «Kaytarma» [«Повернення»] авторства Нігяр Ханум. Однак в цілому тамтешні зустрічі, розмови та атмосфера не задовольняли мого друга, він підкреслював, що наша петербурзька спільнота поки не в змозі впоратися зі своїми проблемами і бідами.
Джелял Коркмазов
Того року зі Стамбула до Парижа приїхали Джелял Коркмазов і його дружина. Вони оселилися у маленькій квартирі на вулиці, на якій мешкав і я — на вулиці Естрапад. Джелял відновив колись перервані заняття на юридичному факультеті. Однак він мало займався змістом лекцій — швидше їхньою критикою і доведенням того, що всі правові інститути корисні тільки правлячому класу. Він змінив погляди з соціалістичних на анархістські. Він не випускав з рук книг [Петра] Кропоткіна та [Михайла] Бакуніна. Певного разу він взяв мене на лекцію Себастьяна Фора — гуру анархістів і, природним чином, атеїстів. Він звернув мою увагу на педагогічну систему Фора. Іншим разом ми пішли подивитися «Знедолених» Віктора Гюго в одному маленькому кінотеатрі у Латинському кварталі. Джелял вийшов з кінотеатру під враженням. Тоді я атакував його анархізм. Я переконував, що цінність особистих жертв і героїчних вчинків полягає лише у тому, що вони є прикладом для суспільства, для молоді, натомість соціальна революція, приводячи в рух маси, змінює долю держави шляхом захоплення стерна країни. У той час Джелял атакував не тільки систему управління, а й соціальну структуру держави. Анархісти безоглядно виступали проти уряду і суспільства, їхня критика була безжальною. Джелал запекло захищав необхідність знищення всього для досягнення абсолютної свободи. На жаль, як повинно бути влаштовано майбутнє — цього він сказати не міг.
У ті дні він, з одного боку, читав роботи Кропоткіна, особливо «Взаємну допомогу як фактор еволюції» або його спостереження з життя тварин, з іншого — аналізував «La Cité antique» [«Стародавнє місто»] Фюстеля де Куланжа і теорії природного права. Він палко переконував, що без повної свободи і рівності, особливо без забезпечення цих цінностей економікою — просто смішно говорити про закон і справедливість в суспільстві. Його не задовольняв принцип: «кожному — за працею і здібностями», він мріяв про реалізацію ідеї: «кожному — за потребами». Він намагався розвивати анархізм у відповідності до своїх думок новим, більш позитивним і науковим способом.
Він був настільки прив'язаний до цієї віри, що стверджував, що пориви серця та інтуїція привабливіші, чесніші й дієвіші в житті, ніж розумові спекуляції. Це була реакція його душі на «думку» — що критикувала і непокоїла його віру.
Далі буде.
Примітка: У квадратних дужках курсивом подані пояснення Сергія Громенка або переклади, а звичайним шрифтом вставлені відсутні в оригіналі слова, необхідні для кращого розуміння тексту.
