1 вересня 1889 року (13 вересня за новим стилем) з'явився на світ один з найвидатніших лідерів кримськотатарського народу ‒ Джафер Сейдамет. На честь 130-річчя від дня народження «кримського Петлюри» ‒ літератора й публіциста, який у переломну епоху став воєначальником і дипломатом ‒ Крим.Реалії продовжують публікацію унікальних мемуарів Сейдамета.
Продовження. Попередня частина тут.
Сейдамете, видно, ти навчаєш цього хулігана на нечестиві гроші!
Після закінчення в 1908 році другого класу ідаді я поїхав до Криму. Я відчував, що не тільки емоційно дозрів до революції, але й зрілими стали також мої революційні думки. На третій день після приїзду додому мала місце одна неприємна подія. До батька прийшов з візитом якийсь ходжа з села Озенбаш, я пам'ятаю, він був у зеленому тюрбані. А ввечері, щоб за традицією продемонструвати радість з нагоди мого приїзду, прийшли наш родич Шейх Амджа з села Нікіта та двоє друзів батька з нашого села. Ми сіли в сінях за стіл під вікном, що виходить на море. У якийсь момент розмова торкнулася султана Абдул-Хаміда II. Рухомий юнацьким запалом, не віддаючи собі звіту в ситуації, я почав доводити, що султан не думає про свій народ, а зайнятий гонитвою за задоволеннями та вигодою. Я додав, що своїм деспотизмом він знищує найкращих дітей свого народу та гноїть їх в тюрмах. У цей час ходжа, нервово повторюючи традиційну формулу: «Хай вибачить тобі Аллах», ‒ сказав, що сумнівається в моєму благочесті. Так само й Шейх Амджа несподівано змінив свою звичайну доброзичливу та лагідну манеру й сказав батькові: «Сейдамете [Ага], видно, ти навчаєш цього хулігана на нечестиві гроші!» [Маючи на увазі, що зароблені нечесним шляхом кошти не принесуть користі, навіть якщо будуть витрачені на богоугодну справу ‒ наприклад, освіту].
Батько підтримував ідею революції в Росії, він постійно говорив про це зі своїми друзями з Ялти. Але коли мова заходила про революційні зміни в Туреччині, він не тільки не сприймав ідеї революції в Туреччині, але навіть не виносив ні найменшої критики халіфа. На його думку, це було великою образою релігії.
На його думку, це було великою образою релігії
Під час суперечки я був дуже схвильований, поводився нервово. Підвищивши голос, я відстоював свої ідеї перед батьком. Одночасно в іншій кімнаті плакали моя мама, дружина [Кесе] Мустафи Аги та ще дві родички. Зрештою, мій батько не витримав і сказав, щоб я залишив їх самих.
Мене очікував один з найважчих ударів ‒ велике презирство з боку мого улюбленого батька. Я хотів виплеснути весь свій гнів на ходжу. Слова застрягли у мене в горлі. Серце билося жахливо. Я знав, якщо принижу гостей, батько ніколи мені цього не пробачить ‒ і я не знайшов у собі сміливості, щоб висловити все те, що хотів. І все ж я сказав про неуцтво ходжей, про те, що вони думають тільки про себе, що, по правді, це вони відповідальні за нещастя мусульманського світу, що вони не гідні називатися наступниками Пророка. Потім я пішов до своєї кімнати...
Один з найважчих ударів ‒ велике презирство з боку мого улюбленого батька
Після цієї події для батька я перестав існувати. Він не помічав мене, не звертався до мене. Наші стосунки припинилися. Навіть у присутності інших він не розмовляв зі мною. Звідси друзі батька легко зробили висновок, що він дуже на мене ображений. Однак батько нікому не пояснив причини. У ці дні бідна мама, занурена в смуток і біль, переживала гіркі хвилини... Вона просила мене, щоб я поцілував руку батька, визнав, що помилявся, і висловив каяття. Коли мене не було вдома, вона, у свою чергу, намагалася вплинути на батька, щоб той пробачив мені... Мустафа Ага не знаходив у собі сміливості заговорити про мене з батьком. Так минали дні й тижні...
Я знайомлюся з учителями
Щоб звільнитися від цієї болючої ситуації, а також відвідати раніше невідомі мені куточки Криму та познайомитися з учителями нещодавно відкритих шкіл, в яких навчали за реформованою системою навчання, ‒ я разом з Абдулом Баличем і декількома іншими друзями вирушив у десятиденну подорож. Завдяки цій поїздці я дізнався про відмінності в житті нашого народу в різних регіонах півострова, а також переконався в гіркій правді, що в тих краях, де наш народ живе в тісних контактах з росіянами, зникає наша самобутність і національний характер.
Я з радістю відзначив, що майже всі вчителі в школах нового типу ‒ молоді ідеалісти, захоплені нашою релігією та народними справами, незадоволені наявним станом речей, люди, які всією душею прагнуть до революційних змін у Росії.
Під час цієї подорожі я зустрів вразливого кримського поета [педагога та просвітителя Усеїна] Шаміля Токтаргази. Я пам'ятаю, як він з великим натхненням читав нам свої вірші. Тоді від нього самого я почув немало творів, які пізніше [у 1910 р.] вийшли в опублікованому ним збірнику «Nale-i Qırım» [«Крим, який стогне»]. Однак мушу сказати, що більше, ніж вірші, мене вразила ніжність його душі, глибоке відчуття краси Криму та серйозне відчуття драми народу. Талант Шаміля виявлявся в його віршах ‒ не стільки в високому поетичному мистецтві, скільки в душевності, свіжості та правдивості його ентузіазму.
Повертаючись з поїздки, я гостював у селі Корбекуль [Корбек, з 1945 р. ‒ Ізобільне, з 1965 р. ‒ у складі Алушти] у будинку Баличів. З цієї нагоди зібралася у них сільська інтелігенція та сільські старійшини. На зустрічі ми говорили про ситуацію в Туреччині. Я розповів про мою суперечку з батьком через халіфа. Халім Балич стверджував, що поділяє мої погляди, і, говорячи про халіфа, використовував ще різкіші слова, ніж я. Тоді його старший брат Мустафа Ага не витримав і вийшов з кімнати. Ось так стосунки між братами зіпсувалися.
Нагорода за громадянську мужність
Одного разу під вечір мій батько мав повернутися возом з Ялти. Перед нашим будинком був майданчик, де кожен день збиралися поговорити найближчі й далекі сусіди. Серед них був і я. Здалеку я почув заклик батька: «Джафере! Джафере!». Цей голос приголомшив мене, повернув мене до життя... Я не міг повірити своїм вухам, на очах виступили сльози... Моє серце стало битися сильніше... Я не побіг, а полетів, як на крилах... Батько простягнув мені пачку газет, я поцілував його руку. Батько зупинився, довкола товпилися люди. Він оголосив новину, що в Туреччині сталася революція [Младотурецька революція 24 липня 1908 р.]... Присутні зрозуміли, чому я так вражений. Мій батько також розумів, яка велика радість наповнила мене. Він сказав усім довкола: «І все ж, Джафер мав рацію...», ‒ і в декількох реченнях розповів про сварку між нами.
Потім він повернувся до мене й сказав, щоб наступного ранку я поїхав до села Нікіта відвідати хворого Шейха Амджа, який, як виявилося, попросив мого батька про таке відвідування з мого боку, тому що хотів помиритися зі мною.
У цей момент я вперше в житті відчув смак радості, який дає громадянська мужність. Батько попереду, я за ним, ми з радістю й щастям увійшли до будинку. Досі у мене перед очима стоїть радість мами, коли вона нас побачила. Батько декількома словами розповів їй все. Ми обнялися й поцілувалися з мамою.
Ось так кілька примірників газет «Ikdam» [«Наполегливість»] і «Sabah» [«Ранок»] в руках мого батька повернули мені життя, щастя та надію, змусили мене дивитися в майбутнє з новою мужністю та ентузіазмом.
Збори в нашому домі
Тієї ночі, після вечірньої молитви, в нашому домі відбулося велике зібрання. Мені веліли читати газети та пояснювати статті. Усі з прихильністю й пожвавленням слухали мої слова. Це був мій перший контакт з народом, коли йшлося про пояснення ідеї революції. Тоді я зрозумів силу здатності відчувати, присутню в нашому народі, що цей народ шукає істину, що переживає події. Наш народ повністю довіряв газетам. Люди ні краплі не вірили, що в газеті можна знайти брехню або шкідливу ідею. Коли вони говорили: «У газеті написали», ‒ то вважали, що мають справу з догмою, як у Корані, і, сповнені віри, розповідали, що вичитали в цій газеті...
Вважали, що мають справу з догмою, як у Корані
Якщо Абдул-Хамід II упродовж 33 років не пригнічував би народ і не зраджував іслам, то як газети могли б щось подібне написати?... Проти цієї істини навіть старі ходжі не могли нічого іншого сказати чи заперечити. Турецьку революцію кожен привітав з радістю і схваленням. Оскільки мене знали як палкого прихильника цієї ідеї, дивилися на мене з любов'ю та вдячністю, усі уважно та з довірою слухали мої слова.
Шейх Амджа
Наступного ранку я сів на мого сивку та поїхав у село Нікіта. Шейх Амджа хворим лежав у ліжку. Він тепло привітав мене. Я поцілував його руку та сів на диван поруч з ним. Він сказав, що через своє невігластво вони не зрозуміли моїх слів, що гіркими докорами поранили моє серце, попросив мене не таїти образи та пробачити йому. Наприкінці він сказав, що для цього, власне, він і покликав мене до себе. Я сказав Амджі, що революція ‒ це наше велике свято, що в такі дні ми маємо забути про все інше. Я сказав, що люблю його так, як завжди, і буду любити. Я залишався у нього кілька годин. Потім я відвідав інших наших родичів, серед них і Хатіба Амджу, а також друзів. Увечері, перед поверненням до села, я попрощався з Шейхом Амджею. Він подарував мені золоту монету в 15 рублів і сказав: «Це маленький гостинець з нагоди великого свята».
Далі буде.
Примітка: У квадратних дужках курсивом подані пояснення Сергія Громенка або переклади, а звичайним шрифтом вставлені відсутні в оригіналі слова, необхідні для кращого розуміння тексту
