Доступність посилання

ТОП новини

Джафер Сейдамет: «Окремі спогади». Частина 10


Джафер Сейдамет, 1950-ті роки

1 (13) вересня 1889 року на світ з’явився один з найвидатніших лідерів кримськотатарського народу – Джафер Сейдамет. На честь 130-ліття з дня народження «кримського Петлюри» – літератора і публіциста, який у переломну добу став воєначальником і дипломатом – Крим.Реалії продовжують публікацію унікальних мемуарів Сейдамета.

Продовження. Попередня частина тут

Під арештом

Мене забрали прямо до поліцейського відділку. Звідти я відправив звістку Хаджі Саїду Ефенді, власнику готелю «Şeref». Вночі до моєї заґратованої камери заштовхнули якусь людину. Йому було близько тридцяти років, він був одягнений у кремову пелерину, у нього були невеликі вуса, він носив окуляри – виглядав, як інтелігент. Він почав розмову, сказав схвильовано, але тихо: «І, чорт забирай… Наша вина у тому, що ми хочемо добра нашому народу…». Він почав випитувати у мене, чи знаю я Ісмаїла Бея Гаспирали [Гаспринського] і що я думаю про події в Росії… Я уперше в житті зустрів поліцейського агента. Я тоді ще не знав таких речей, але передчуття, яке завжди застерігало мене у житті, у той момент також прокинулося в мені. Один з моїх товаришів стверджував, що моя найсильніша риса – обережність. Я не дуже у це вірив. Однак, певно, під впливом цієї думки я почав переконувати агента, що приїхав вчитися, що не хотів на півдорозі кидати навчання. Ще зо дві години він намагався зав’язати розмову, ставлячи мені несподівані питання на різні теми, але, нарешті, прийшли поліцейські і забрали його, сказавши: «Ведемо на допит». Вранці прийшов Хаджі Саїд Ефенді і взяв мене на поруки. Мене привели до начальника відділку, він також розпитував мене про різні речі. Зрештою, мене випустили. Перше, що я зробив після звільнення, – написав з готелю листа батькові.

У першому класі ідаді

Того ж самого дня я вирушив до [школи] «Numune-i Terakki», яка була переведена до кварталу Кантарджілар, і записався до першого класу ідаді [в Османській імперії – аналог сучасних старших класів середньої школи або ліцею].

Батько у відповіді на мій лист, щоправда, розкритикував спосіб, яким я покинув Крим, але дозволив мені продовжити навчання. Він написав, що вишле мені гроші. Мені вдалося…

Не можу стверджувати, що я став більше віддаватися навчанню, але я точно більше вивчав літературу та історію, уважно стежив за тим, що пишуть газети. Кожен підручник історії або газету, які потрапляли мені у руки, я читав з глибокою увагою, проте не знаходив того, що шукав. Я не міг знайти книги, яка була б присвячена турецьким революційним ідеям, і я не міг нікого запитати, де я міг би дізнатися речі, які мене цікавили.

Небі Коку

Багато чому в житті я зобов'язаний випадкові. Одного разу, це був четвер, я пішов до Хаджі Велі Ефенді з Криму, у якого був магазин калош у [кварталі] Шехзадебаші. Там я познайомився із Небі Коку. Цей молодий чоловік, що походив з села Гаспра в Криму, навчався у школі для сиріт «Darüşşafaka». Ми разом пішли до кав'ярні, у розмові я згадував про події в Росії, про національні ідеї, про свободу… Я сказав, що ніде не можу знайти книги, у якій би говорилося про ці речі. Тоді Небі привів мене до однієї з книгарень, розташованих там, де зараз знаходиться поштове відділення у кварталі Беязит. Невисокий старигань продавав там перед канцелярським магазином книги, розкладені на фіранках. Як тільки він помітив Небі, витягнув з-під фіранки одну книгу і швидко вручив йому. Небі познайомив мене із цим стариганем.

Писання «Zavallı Çocuk» і «Mahkeme-i Kübrâ»

Я теж попросив книгу. Так я став володарем писання Намика Кемаля «Zavallı Çocuk» [«Бідна дитина»]. Я зобов'язаний цьому стариганю тим, що прочитав твори Намика Кемаля і Абдулхака Хаміда [Тархана]. Я пам'ятаю його постать, постать людини, чийого імені я так і не дізнався. І він був задоволений мною – ймовірно тому, що я, не торгуючись, платив срібними монетами меджидіє [тобто карбованими за султана Абдул-Меджида I] і, задоволений, хапав книги. Як шкода, що скарби стариганя не були великими. Однак які ж широкі горизонти відкривали нам ці нечисленні, продавані у таємниці примірники, який же величезний поштовх вони дали нашим душам…

Ми вірили, що султан Абдул-Хамід II перед Аллахом відповість за свої вчинки

Сильний, живий стиль письма Намика Кемаля, його манера опису персонажів, особливо його твір «Watan» [«Батьківщина»], справили на нас глибоке і сильне вплив. Крім «Watan», потрясло нас його писання «Mahkeme-i Kübrâ» [«Вищий Суд»]. Ми повірили у справедливий суд, суд, який відбудеться у присутності Аллаха. Ми вірили, що султан Абдул-Хамід II коли-небудь там, перед Аллахом, дасть відповідь за свої вчинки. Ми втішали себе, уявляючи, що таким чином наша жага помсти султану здійсниться.

Газета «Meşveret»

У той рік, коли я закінчив перший клас ідаді, я не поїхав до Криму. У наступному році в моєму житті відбулися ще більш важливі події. Кілька моїх колег, які прибули з Криму та оселилися у [районі] Ат Пазар у кварталі Фатіх, готувалися до іспитів. Серед них був і один революціонер – молодий, худорлявий, в окулярах, у якого я брав уроки. Я знав, що він таємно читає газету «Meşveret» [«Поради»]. Я з нетерпінням чекав настання четверга, а потім відразу після школи якомога швидше біг на Ат Пазар. Там у кімнаті, опалюваній тільки примусом, разом збиралися Абдурахим Сукутій, Алім Сеїд і Номан Челебіджіхан, ми читали «Meşveret» і годинами сперечалися. На цих зустрічах кримські студенти, які навчалися в університеті або у відділеннях ідаді у [школах] «Darüşşafaka», «Mercan» [тут в цей час навчався Челебіджіхан], «Vefa» і «Numune-i Terakki», розповідали своїм відданим товаришам про нові ідеї, давали їм читати роздобуті потай книги. У той час я також почав обговорювати ці теми із Джемілєм Паша-заде Ібрагімом Беєм, який походив з Діярбакира і вчився у «Numune-i Terakki». Він був урівноваженим, серйозним хлопцем, на клас старше мене. Він дав мені прочитати вірш Тевфіка Фікрета «Sis» [«Туман»] і кілька творів відомого сатирика Ешрефа [Мехмета]. Разом з кримськими товаришами ми з одержимістю вчили ці вірші напам'ять.

Хусейн Баліч

1907 рік залишив у моєму житті позитивні і важливі сліди. Наступний рік був схожим. У квітні 1908 року приїхали до Стамбулу Хусейн і Абдул Балічі і Мехмет Тінчіров, кримський татарин, який у Криму закінчив Російсько-татарську вчительську семінарію (на кшталт «Dârülmuallimîn» [«Дім вчителів» – відкрите 1847 р. перше в Туреччині педагогічне училище]), а потім працював учителем у Дерекої. Він щиро брав участь у революційному русі разом з нашою молоддю.

У свою чергу, Хусейн Баліч також закінчив Російсько-татарську вчительську семінарію у Акмесджіті і добре знав російську мову і російську літературу. Він вільно орієнтувався у соціальних проблемах і дотримувався соціалістичних переконань. Серцем і розумом він брав участь в революції 1905 року, у заснуванні народного театру у Бахчисараї, а також грав активну роль серед молодих інтелектуалів, що реалізували в Криму серію видань «Uçkun» [«Іскра»]. Що стосується розуміння сенсу революції, саме Хусейн Баліч здійснив на мене великий вплив. Абдул Баліч, натомість, закінчив медресе у Акмесджіті, цікавився турецької літературою, добре вивчив турецьку мову і готувався обійняти посаду викладача у першій школі нового типу, відкритої у Дегірменкої. Я вів з ними довгі розмови, вільно розпитував про ідеї, які заволоділи моїми думками: функціонування держави, обов'язки і відповідальність інтелігенції, експлуатація людей, терпиме ними беззаконня, Французька революція і її вплив на глобальні події, використання Сходу Заходом, сила і слабкість західної цивілізації…

Хусейн Баліч, хоча і намагався, але не зміг прищепити мені свої антирелігійні погляди. Ця тема була дуже важливою для нього, і він хотів вплинути на мене, особливо у цьому відношенні. Я ж, натомість, хотів скористатися його політичними і соціальними знаннями.

Тінчіров на самому початку зробив свій власний аналіз стамбульських шкіл і нещадно розкритикував наше шкільне життя, він вирішив, що наше перебування тут в освітніх цілях безглузде і навіть шкідливе. Він наполегливо закликав мене повернутися до Криму, вивчити російську мову і продовжити навчання у російських школах. Хусейн Баліч вважав так само.

За всіма трьома стежила поліція. Власник готелю «Şeref», Хаджі Саїд Ефенді, нарешті, сказав їм, що вони – небажані люди у селямлику [чоловічій частини будівлі] готелю. Вони пробули у Стамбулі ще близько півтора місяця і повернулися до Криму.

Далі буде

Примітка: У квадратних дужках курсивом подані пояснення Сергія Громенка або переклади, а звичайним шрифтом вставлені відсутні в оригіналі слова, необхідні для кращого розуміння тексту

XS
SM
MD
LG