Доступність посилання

ТОП новини

Джафер Сейдамет: «Окремі спогади». Частина 28


Джафер Сейдамет, 1950-ті роки

1 (13) вересня 1889 року на світ з’явився один з найвидатніших лідерів кримськотатарського народу – Джафер Сейдамет. На честь 130-ліття з дня народження «кримського Петлюри» – літератора і публіциста, який у переломну добу став воєначальником і дипломатом – Крим.Реалії продовжують публікацію унікальних мемуарів Сейдамета.

Продовження. Попередня частина тут.

Повернення до Криму

У листі, який я у цей час отримав з дому, сім'я писала, що цього літа вони чекають на мене і що немає жодних перешкод для моєї подорожі до Криму. Мене це надзвичайно втішило. Я міг зустрітися зі своєю сім'єю і побачити батьківщину. Я з нетерпінням очікував закінчення іспитів і початку канікул. У ті дні я також отримав лист від [Номана] Челебіджіхана – він писав, що у липні буде у Стамбулі, і просив мене зустрітися із ним там. Відразу після іспитів я зійшов у Марселі на борт корабля «Lamartin».

Кухня на кораблі була багатою і смачною, море – спокійним. Я переважно читав у шезлонгу. Я був дуже задоволений, що ми також заглянули на острів Корфу і місто Патри на Пелопоннесі. Мені дуже сподобалися ці місця. В кінці цієї приємної подорожі я прибув до Стамбула.

Зустріч із Челебіджіханом

Челебіджіхан прагнув, аби ми у Стамбулі разом ухвалили рішення в одній важливій справі. Він був надзвичайно задоволений, що я прибув на зустріч. Він детально розповів мені, як важко йому було жити у Санкт-Петербурзі в бідності та як погано це позначалося на його навчанні. Але ж тоді наші товариства допомоги студентам діяли у Санкт-Петербурзі і у Криму. Втім, Челебіджіхан не просив допомоги у них.

Челебіджіхан провів у Санкт-Петербурзі найгіркіші дні свого життя

Позаяк у листі, котрого він написав мені у Париж, він згадав, що петербурзьке товариство допомоги не розуміє талантів і здібностей студентів, а також їхнього скрутного фінансового становища, і позаяк я також знав, що Челебіджіхан не тільки відкрито не скаже там про свої матеріальні проблеми, але навіть опосередковано не натякне на них, я не розпитував його, чи звертався він до товариства. Воістину, Челебіджіхан провів у Санкт-Петербурзі найгіркіші дні свого життя.

Челебіджіхану дуже сподобалася столиця, тамтешнє наукове середовище, особливо професорів і студентів Психоневрологічного інституту [заснований 1907 р., із 1927 р. – ім. В. М. Бехтерева]. Він розповідав, що російських вчених не задовольняє у науці таке становище, як вчених на Заході, що пристрасть до пошуку наукової істини ще запровадить їх набагато далі, розповів, як найбідніші російські студенти долають тисячі труднощів, старанно вчаться, повністю відмовляючись від чиновницької кар'єри... Це його вкрай турбувало... Коли він розмірковував про російський прогрес у науці, то приходив до висновку, що будь-то сьогодні або у майбутньому, ситуація складається на користь росіян – це завдавало йому сильного болю.

У той час ми обидва були переконані, що сутність національного визволення закорінена у науці, ми вважали, що нам вкрай потрібна верства інтелігенції та, особливо, вчені. Але як і де було з'явитися вченим у народі, у якого не тільки не було університету, але навіть права відкривати середні школи для вчителів? Ми давали собі звіт у тому, що середовище татарських вчених у повному розумінні цього слова не виникне, якщо у нас лише де-не-де будуть студенти на факультетах літератури чи філософії, ми розуміли матеріальні труднощі учнів, ми усвідомлювали, як важко з економічної точки зору довго жити у великому місті. Смерть [Абдулли] Токая дуже болючим чином довела, наскільки крихкою є національна підготовка нашого народу. А Челебіджіхан був дуже прив'язаний до Токая.

Приходив до висновку, що ... у майбутньому, ситуація складається на користь росіян

Після мого від'їзду до Парижа у 1912 році мусульманські студенти у Стамбулі заснували товариство. Челебіджіхан, як і інші друзі, зміцнив контакти із казанською групою. Вони брали у них вірші Токая, читали їх та стежили за пресою казанських татар. Безпосередньо Челебіджіхан, разом із Темірджаном [Тімурджаном, Теймурджаном – письменником і педагогом Абібуллою Одабашем] і Бекіром Чобан-заде [у майбутньому – одним із найвидатніших кримськотатарських філологів], як люди, особливо прив'язані до літератури, ретельно аналізували вірші Токая, і, дійсно, дуже прив'язалися до нього.

Вони цінували у Токая більше духовність, піднесеність віри і характер, ніж його поетичне мистецтво. Вони не знаходили нічого особливого у формі та змісті його віршів. Незважаючи на це, Челебіджіхан ніколи не втрачав своєї великої любові, яку відчував до Токая. Смерть Токая у молодому віці, у скруті, глибоко вразила його. Він палко переконував, що смерть молодого поета довела, що не тільки наш народ, але навіть інтелігенція ще не перебувають на належному рівні, щоб повністю виконати свої зобов'язання перед країною.

Розпитували, чи читають студенти приписані молитви і чи не занадто часто ходять до театру.

Деякі багаті й одночасно патріотично налаштовані російські татари, серед інших форм благодійної діяльності, відкривали частково реформовані медресе або серйозно підтримували їх фінансово. Однак їхня допомога студентам університетів була краплею у морі потреб. Допомога, яку надавали студентам «Hayriye Cemiyeti» [«Благодійні товариства»], не досягала навіть десяти відсотків інших філантропічних витрат цих організацій. Та й саме питання цієї допомоги часто ставало предметом полеміки у товариствах. Більшість благодійників не розуміли, що народ повинен допомагати майбутнім лікарям та інженерам. Не було кінця питанням, чи будуть «вони» після закінчення навчання безкоштовно працювати для людей. Але проблема на цьому не закінчувалася. Там розпитували, чи читають студенти приписані молитви і чи не занадто часто ходять до театру.

Так, російські татари ще не досягли рівня, який дозволив би їм зрозуміти важливість вищої освіти для національних інтересів і схилив би їх піти на жертви заради цієї благородної мети. Тому молодь продовжувала навчання зі складнощами.

Перший день після прибуття до Стамбула я провів, обговорюючи із Челебіджіханом ці питання. Він розповідав про Санкт-Петербург, я – про Париж, ми обмінялися враженнями про життя у великому місті, довірили один одному свої думки. У цей перший день мого перебування я не запитав, яке саме важливе питання він хотів обговорити зі мною у Стамбулі. Наступного дня ми провели багато годин, розмовляючи з друзями, які дізналися про мій приїзд. Увечері ми пішли із Челебіджіханом до однієї затишної кав'ярні і, нарешті, почали говорити про його важливу проблему. Однак перш, ніж я ретельно викладу, про що йшлося, я спробую окреслити тло справи.

Чи мали ми право вступати у шлюб без кохання, не замислюючись, чи зможемо пізніше полюбити?

Отже, ми обидва були глибоко переконані, що повинні не тільки вчитися і випуститися, але й присвятити все своє життя науці. Ми прагнули таким чином влаштувати свій побут, щоб у нашій національній діяльності не залишитися у матеріальній скруті, а навпаки, бути повністю вільними від цих турбот. Якщо йдеться про мене, то багатство мого батька дозволяло це. Я лише замислювався, чи зрозуміє батько сенс моїх прагнень. Натомість фінансове становище батька Челебіджіхана було вкрай поганим. Мій друг не міг сподіватися на допомогу з боку сім'ї у рівній мірі ані зараз, ані у майбутньому. А з іншого боку, якби він не закінчив навчання, не присвятив би всього себе науці, якби без матеріальних турбот не зміг працювати для народної справи – життя втратило б для нього сенс. Отже, чи мали ми право вступати у шлюб без кохання, не замислюючись над питанням, чи зможемо ми пізніше полюбити взяту за дружину жінку? Ми обидва були переконані, що тільки союз, заснований на взаємному, сильному, серйозному і чистому коханні, може дати надію на щастя. Ми захищали цей принцип і намагалися просувати цей образ мислення у нашому товаристві.

Один друг Челебіджіхана із Гьозлева [з 1784 р. – Євпаторії] Дост Мамбет Хаджі розповів йому, що міг би засватати йому певну дівчину з роду Гаффарі – одного з найстаріших і найбагатших у Гьозлеві. Він переконував, що у дівчини, окрім матері та молодшого брата, нікого немає [за іншими даними, у дівчини був батько – Сеїт Абді Хаджі], і у цій ситуації Челебіджіхан легко міг би позбутися матеріальних турбот. Дост Мамбет також додав, що якщо на те буде воля Челебіджіхана, він все влаштує відповідним чином.

Чи мав право Челебіджіхан ухвалити таке рішення, щоб звільнитися від матеріальних турбот і присвятити своє життя науці та роботі для народу?

Це і було, власне, те важливе питання, яке ми повинні були обговорити і розв'язати.

Далі буде.

Примітка: У квадратних дужках курсивом подані пояснення Сергія Громенка або переклади, а звичайним шрифтом вставлені відсутні в оригіналі слова, необхідні для кращого розуміння тексту.

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ



XS
SM
MD
LG