1 (13) вересня 1889 року на світ з’явився один з найвидатніших лідерів кримськотатарського народу – Джафер Сейдамет. На честь 130-ліття з дня народження «кримського Петлюри» – літератора і публіциста, який у переломну добу став воєначальником і дипломатом – Крим.Реаліі починають публікацію унікальних мемуарів Сейдамета.
Продовження. Попередня частина тут.
Зустріч із Челебіджіханом (продовження)
Тієї ночі ми розпрощалися, а наступного дня з ранку попливли на кораблі до [кварталу] Бейкоз, звідки пішки зійшли на пагорб Юши [Yuşa Tepesi – легендарна гробниця Юши ібн Нуна (Ісуса Навина, наступника Мойсея), місце паломництва суфіїв]. Ми провели там цілий день на самоті, аналізуючи позитивні та негативні сторони проекту. Давним-давно ми ухвалили рішення присвятити життя народу. Ця ідея була присутня у кожному нашому рішенні та у кожному нашому вчинку. Ми без вагань принесли б у жертву цьому ідеалові навіть кохання. Але проголосити цей принцип було легко, а реалізувати його – складно. [Номан] Челебіджіхан ще під час навчання у Стамбулі закохався у певну жінку. Вони бачилися зрідка, відносини були радше у листах. Тоді ми всі переживали перше кохання. Я також мав почуття до сестри Хамді Бекір-заде. Але я ані сказав, ані написав про це. Я знав, що батько Хамді, з його фундаментальними поглядами на релігійні справи, не прийме нашого зв'язку. Я соромився. Натомість, любов Челебіджіхана була не стільки закоханістю, скільки прагненням кохання. Челебіджіхан ані думками, ані почуттями не був прив'язаний до цієї жінки. Коли він говорив про неї, він висловлював більше критики, ніж похвали. На жаль, це мало вплив на рішення Челебіджіхана щодо нинішньої пропозиції шлюбу. У жодному зі своїх листів він не тільки не обіцяв тій жінці одружитися, але навіть не натякав на це опосередковано. Але якщо листування із дівчиною і його освічення у коханні пробудили в її серці надію на шлюб, чи має він право – питав він – тепер зруйнувати ці надії? Поза тим, суттєвою перешкодою для ухвалення рішення про шлюб була невпевненість у тому, як це буде сприйнято у середовищі друзів і товаришів. Він боявся, що поставить себе у становище людини, що «продалася», страждав від самої думки, що через це він втратить довіру і повагу у студентському співтоваристві. Я пояснював йому, що я і всі ми його добре знаємо, і якщо він вирішить одружитися, це буде сприйнято як акт, здійснений для служіння «справі». Я рекомендував йому не звертати надто багато уваги на цей аспект проблеми. Зрештою, я переконав його, сказавши, що у цих питаннях передовсім ми повинні прислухатися до своєї совісті. Адже, аргументував я, хіба ми не ухвалюємо рішення в умовах дійсно великих сумнівів? Я був упевнений у цьому. Я був глибоко переконаний, що Челебіджіхан ані хвилини не думав про свою власну вигоду і добробут, коли мова йшла про цей шлюб. Я був на сто відсотків упевнений, що Челебіджіхан не продасться не тільки за кілька сотень тисяч алтин [народна назва трикопієчної монети] сім'ї Гаффарі, але й за всі багатства світу. З цією вірою і переконаністю у тому, що тільки так і розвинеться великий талант Челебіджіхана, і що тільки звільнившись від матеріальних труднощів, його розум і дух будуть повноцінно служити справі – я став прихильником цього шлюбу.
Але я теж і непокоївся, я хотів, щоб Челебіджіхан дав слово, що, навіть якщо він не кохає дівчину, на якій одружується, він вчинить усе, щоб зробити її щасливою. Ми ухвалили це рішення, щоб служити нашому ідеалові. З цих міркувань ми були зобов'язані забезпечити щастя нашої сестри і проявити при цьому делікатність.
Після ухвалення рішення я був чи не щасливішим за мого друга. На зворотному шляху ми поїли у ресторані Алі Ефенді та до пізньої ночі проговорили про ухвалене рішення. Ми обговорили деталі організації всієї справи.
Челебіджіхан не тільки своїм розумом, а й усім серцем прийняв проект і був радий, що детально обговорив це питання зі мною. У довгому листі, який він відправив Досту Мамбету, він написав, що якщо одружиться на просватаній дівчині, то, безумовно, буде продовжувати навчання, і додав, що його майбутній дружині доведеться поїхати із ним до Санкт-Петербурга. Він підкреслив, що хоче присвятити все своє життя науці та національній справі, а також розповів про свою особисту ситуацію. Він написав, що просить повідомити телеграфом, якщо його пропозиції будуть прийняті, і в цьому випадку він зустрінеться із Достом Мамбетом в Одесі, звідки вони разом поїдуть до Гьозлева на заручини.
Розмова із батьком
Кількома днями пізніше я вирушив до Севастополя. Загальна амністія, оголошена з нагоди 300-річчя династії Романових [Найвищий указ від 6 березня (21 лютого) 1913 р.], надала родині сміливості – я отримав звістку, що можу приїхати. Із великим піднесенням я зійшов з корабля і, ні про що не запитаний чиновниками, разом з іншими мандрівниками відправився до міста, звідки зателефонував своїм. Наступного дня в Ялті я вже міг обійняти батька.
Цього разу, їдучи до села, ми були на возі самі. Батько влаштував так спеціально, позаяк хотів поговорити зі мною наодинці. Після декількох хвилин невимушеної розмови він сказав, що хоче докладно знати, як справа дійшла до моєї втечі до Парижа. Я відверто розповів про наші політичні переконання, про наше рішення працювати для народу, про те, що тиранія царизму абсолютно не дає можливості для національного піднесення наших людей. Я розповів про діяльність російських революціонерів, спрямовану на повалення царату, і про необхідність нашого співробітництва з ними. Я також розповів, що написав брошуру «Yirminci Asırda Tatar Milleti Mazlumesi» [«Утиски татарського народу у ХХ столітті»], спираючись на ці переконання. Я сказав батькові, що хоча з обережності я не публікував брошуру під своїм ім'ям, я боявся, що в результаті пошуків, здійснюваних поліцією, мене зловлять і передадуть до російського консульства – тому я і виїхав до Парижа.
Батько підтримував революційні ідеї. Однак він сумнівався, що революціонери доб'ються успіху – у 1905 році він зблизька бачив поразку російських революціонерів і багато постраждав тоді особисто. Засвоєння ідеї революції нашим народом він розглядав як річ вкрай віддалену. Він сказав: «Скільки вас в Криму, навіть якщо весь Крим встане з вами, царизм від цього не впаде, навіть не похитнеться. Революція вдасться, якщо її зроблять в Росії. Питання треба вирішувати при самому корені. Тому, якщо тут і зараз ви почнете проголошувати революційні ідеї та вести діяльність, це тільки зашкодить вам і вашим родинам. Так не можна. Ви не маєте права так чинити».
Він хмурився, говорив твердим голосом. Хоча я і переконував, що ми не будемо вже сьогодні, негайно піднімати прапор революції, не будемо нічого робити, крім обережної підготовки або зустрічей для бесід із декількома певними друзями, батько таким же жорстким тоном критично відповів: «Ви пишете книгу проти царя, хочете співпрацювати з російськими революціонерами, думаєте про підготовку. Що ще потрібно, щоб «підняти прапор»?». Я розумів, що у батька були певні причини, щоб закликати мене до обережності. Але він не говорив про них. Лише кілька хвилин по тому він детально розповів, як жандарми оточили наш дім, як вчинили обшук, яких людей він змушений був просити про посередництво, щоб у таємних агентів з Ак'яра склалося переконання, що справа, яку вони вели, не мала великого значення. Він розповів, що тоді вся наша сім'я, особливо мама, сильно страждала. Він також додав, що для повного закриття справи йому довелося підкупити певних осіб, віддавши кілька тисяч рублів. Він сказав, що оскільки я не отримав вироку під час заочного слідства, моя справа, завдяки загальної амністії, не буде відновлена. Він також застеріг, що якщо я зроблю хоч найменшу дурницю, у мене будуть великі проблеми. Він сказав, що запросивши мене до Криму, він поговорив зі своїми друзями в Ялті та зробив необхідні кроки. Він стверджував, що разом з друзями вирішив, що я повинен бути обережним і не брати участь в зборах.
Мій батько був дуже розпаленим і пригніченим. Його голос тремтів, коли він говорив про страждання матері. Під час розмови він викурив більше цигарок, ніж зазвичай. Позаяк я добре знав його натуру, я не міг дати йому випадкову відповідь. Я пообіцяв, що він може бути впевнений, що я абсолютно не буду робити шкідливих кроків, не буду часто їздити до міста, буду проводити час у городах, садах і на яйлах. Я попросив його пробачити мені страждання, які він переніс через мене, і поцілував його руку.
Батькові полегшало. Його голос пом'якшав, погляд набув природного, звичайного тепла. Ми почали говорити про інші речі. Позаяк я знав, наскільки близька серцю мого батька доля Туреччини, я докладно розповів про трагедію Балканської війни, про нещасну долю військових біженців у Стамбулі та про мир, який поклав край війні, підписаний [30] 17 травня [1913 р.] в Лондоні. Так за розмовами ми доїхали до села.
Далі буде.
Примітка: У квадратних дужках курсивом подані пояснення Сергія Громенка або переклади, а звичайним шрифтом вставлені відсутні в оригіналі слова, необхідні для кращого розуміння тексту.
