Доступність посилання

ТОП новини

Джафер Сейдамет: «Окремі спогади». Частина 4


Джафер Сейдамет, 1950-ті роки

1 (13) вересня 1889 року на світ з’явився один з найвидатніших лідерів кримськотатарського народу – Джафер Сейдамет. На честь 130-ліття з дня народження «кримського Петлюри» – літератора і публіциста, який у переломну добу став воєначальником і дипломатом – Крим.Реалії починають публікацію унікальних мемуарів Сейдамета.

Продовження. Попередній матеріал тут.

Навчання

Перша школа нового типу, закладена світлої пам'яті Ісмаїлом Беєм Гаспирали [Гаспринським] у рамках програми виправлення початкової освіти, була відкрита у Бахчисараї у кварталі Кайтмаз Ага у 1884 році. Щоправда, ще раніше Хасан Нурі Ефенді, який отримав у 1872-1873 роках освіту в Туреччині в школі ідаді [навчальний заклад в Османській імперії типу ліцею], приїхав до Криму і вчив дітей за новим методом [букв. «усул-і джадид», звідси джадидизм – нова методика навчання у мусульманських школах на європейський манер, а також ідеологія ісламського просвітництва к. ХІХ ст.] у селах Дерекой [з 1945 р. – Ущельне, 1948 р. скасоване] і Ай-Василь [з 1945 р. – Василівка, 1960-х рр. скасоване], але, звинувачений у вільнодумстві, був змушений залишити село.

У нас перша школа нового методу була відкрита у 1900-му або 1901 році. Учителем у ній був випускник стамбульської школи для сиріт Дарюшшафака – Різа Ефенді. З великими труднощами він витримав три роки. Потім, коли російська поліція заборонила йому займатися професією, він мусив виїхати. Він все ще живий – мешкає у Стамбулі у кварталі Карагюмрюк.

Я почав вчитися у віці п'яти років. У селі було дві школи, обидві – старого методу. Одна – школа для дівчаток, у ній вчила жінка. Учителем у другій був Бекір Ефенді – селянин, який лише кілька років провчився у медресе. Спочатку мене відправили до школи для дівчаток… Через кілька місяців я перейшов до школи Бекіра Ефенді. У школі для дівчаток не вчили письму. З тієї школи я запам'ятав, як вчителька звеліла мені покласти язика між двома срібними монетами і викрутила мій язик – у той час в Криму так вчили суру Аль-Бурудж [«Сузір'я», 85-я сура Корану] – щоб виправити вимову слова «бурудж», вчителі таким способом викручували язики учнів. Це нібито допомагало у навчанні.

Вчителька звеліла мені покласти язика між двома срібними монетами і викрутила

Зі школи Бекіра Ефенді я запам'ятав, як ми вчилися, сидячи на підлозі перед низькими підставками для книг. Пам'ятаю також довгі і короткі киї вчителя, якими він бив зі свого місця тих учнів, котрі були грубими або не знали заданого уроку.

У той рік, коли я почав свою освіту, я побачив, як кілька дітей з нашого села сідають з матрацами та іншими речами у віз і їдуть вчитися до Акмесджіту. Мабуть, з того дня, як я побачив цю сцену, я почав щодня плакати, що теж хочу поїхати до Акмесджіту. Одного разу я ледь не вийшов аж на тракт, тягнучи із собою подушку. Сусіди побачили мене і перепровадили додому. Ця подія схвилювала мого батька, який наступного дня велів Кьосе Мустафі підготувати віз, відвезти мене до Акмесджіту і віддати до школи… Таким чином, я залишився серед чужих – почав життя у незнайомому мені оточенні. Так почалося моє довге заслання, яке принесло мені багато гіркоти. Тоді з очей моєї бідної матері полилися сльози, сльози, які з того часу повинні були стати – з короткими перервами – її долею аж до кінця життя.

Від нашого села до Акмесджіту їхати 9-10 годин. Дорога вела через Дегірменкой, Ламбат [Біюк-Ламбат, з 1945 р. – Малий Маяк] і Алушту – це був один з найпрекрасніших маршрутів у Криму. Море виблискувало, як величезне дзеркало серед гір, садів, городів, лугів і лісів… Дорога звивалася, іноді бігла поруч з горами, іноді спускалася до моря – завдяки чому час не тягнувся, пейзаж увесь час радував очі мандрівника…

Але під час цієї моєї першої подорожі ані мої очі не були у стані помітити цієї краси, ані моя душа не могла оцінити її. Я прагнув якнайшвидше опинитися у Акмесджіті, побачити місце під назвою «велика школа», познайомитися з учителем, про якого говорили, що він прибув зі Стамбула, вчить дітей релігійних гімнів, гарного письма і рахунку… І чим більше ми віддалялися [від дому], тим більше я радів. Але моя радість не була повною. Розлука з селом, братами і сестрами, батьком, а особливо з матір'ю народжувала у мені гіркоту і біль, перед очима все ще стояв образ заплаканої мами… До Акмесджіту я приїхав у напівсні. Як крізь туман пам'ятаю, що ми зупинилися у Таушан-Базарі [з 1948 р. – Привільне] перекусити і випити чаю. Коли ми приїхали до міста, я не був у змозі думати про їжу. [Кьосе] Мустафа Ага негайно уклав мене до ліжка в одній з кімнат над кафе Мераві Ага.

Море виблискувало, як величезне дзеркало серед гір, садів, городів, лугів і лісів…

Наступного день я встав рано. Ми спустилися до кафе на чай. Мераві Ага сидів по-турецьки біля каси. [Кьосе] Мустафа Ага розповів йому, що привіз мене до школи і передав вітання від батька. Я поцілував руку Мераві Аги. «Але він ще дуже малий», – сказав Мераві, що мене засмутило… Нарешті ми пішли до школи. «Велика школа» Еюба Ходжі була майже такою самою, як наша сільська школа, тільки більш акуратною і упорядкованою. Але діти так само сиділи на підлозі, навколо були ті самі підставки для книг, такі самі киї… Але було ще дещо, чого не було у нас. Це нещастя називалося фалака [дерев’яна жердина з мотузкою – знаряддя покарання]. Відразу можна було виснувати, що вчитель суворий, нервовий, і, напевно, сіє страх… Учитель заявив, що я малий і повинен ще рік або два вчитися у сільській школі… На це Мустафа Ага розповів, як щоденно з любові до школи я тікав на тракт, тягнучи з собою подушку, плакав за школою, і тому мій батько послав мене до міста, бо вірив, що це буде для мене корисно. Мустафа Ага попросив ходжу [у даному випадку «вчителя»] у перші два роки проявляти до мене терпіння. Діти з нашого села, які навчалися в школі в Акмесджіті, були дуже задоволені, побачивши нас. У нас були для них подарунки від їхніх родин. Там були Рустем, Нафі і Небі з верхнього кварталу нашого села і кілька інших дітей, чиїх імен я не пам'ятаю. Вони вітали мене як брати. Мустафа Ага залишив мене і поїхав. Я залишився у цілковито чужому місці. У перший день навчання я побачив, як ходжа побив Нафі, який був хлопцем сильним, рослим, з міцною статурою.

Ця подія потрясла мене, і я почав розпачливо плакати. Тоді ходжа відправив мене до кімнати своєї дружини і дочки. То були дуже ніжні і чуйні жінки. Я їм дуже сподобався. Знову і знову вони забирали мене зі школи, пояснюючи [ходжі], що я повинен колисати дитину в люльці. Вони тримали мене подалі від учителя. Минуло кілька днів, і ходжа вирішив, що я мушу відвідувати заняття, вчитися і зубрити гімни. Одному з місцевих хлопців він дав вказівку допомагати мені, видав мені книгу, ручку і чорнило.

Це було найгірше: рано вставати і митися на холодному шкільному подвір’ї холодною водою

Також мене навчили там, як здійснювати обмивання… Піднімали мене до ранкової молитви. Це, власне, було найгірше: рано вставати і митися на холодному шкільному подвір’ї холодною водою. Подвір’я було вузьке, з усіх боків оточене високими стінами. Для мене воно було як в'язниця. Сади і городи нашого села, широкі, безкраї пейзажі, свобода, біганина та забави – все це перетворилося для мене на сновидіння. Два дні на тиждень, після занять, ми всією групою виходили до міста і йшли до циганського кварталу. Учитель заборонив нам виходити на широкі вулиці міста, до російських кварталів. У циганському кварталі [Циганській слобідці між сучасними вул. Чехова і Крилова] ми купували все, що траплялося – цукерки, тістечка, іграшки… Ті прогулянки були для нас найбільшою розвагою і безмежним щастям. По п'ятницях ходжа всю нашу групу забирав до мечеті. Під час рамазану він наказав мені також постити. Дружина ходжі змилувалася наді мною, і раз-другий таємно давала мені води. Під час рамазану, після ікінді – післяполудневого намазу, ми щодня ходили до циганського кварталу, купували спеціальні пісні солодощі і сухофрукти. Протягом року і я вивчив кілька гімнів і сур з Корану, почав писати літери і цифри.

Протягом цих семи-восьми місяців мій батько відвідав мене один, може, два рази, навідували мене і деякі люди, які приїжджали з нашого села. Приїзд батька був для мене таким великим щастям, що я кожного разу на прощання плакав. У цьому чужому оточенні старий чабан Хасан Ага був для мене єдиною утіхою. Цей старий що два тижні гнав з Акмесджіту худобу для м'ясників у Ялті. Він також заходив до нашого села, бо у мого батька теж була м'ясна лавка. У селі він говорив з матір'ю, братами і сестрами, кожен раз привозив з собою сухофрукти і гроші. Чабан Хасан був для мене як Хизир [міфічний персонаж, який знайшов джерело живої води і отримав безсмертя – покровитель мандрівників і помічник зневірених]. З яким нетерпінням я чекав на нього, і коли його вже бачив, як був схвильований і щасливий… Я розпитував його про дім, село, сільські вулиці, про все, і завжди просив, щоб під час свого наступного перебування у селі він обов'язково погладив від мене моє лоша…

Далі буде.

Примітка: У квадратних дужках курсивом подані пояснення Сергія Громенка або переклади, а звичайним шрифтом вставлені відсутні в оригіналі слова, необхідні для кращого розуміння тексту

XS
SM
MD
LG