Доступність посилання

ТОП новини

Джафер Сейдамет: «Окремі спогади». Частина 3


Джафер Сейдамет, 1950-ті роки

1 (13) вересня 1889 року на світ з’явився один з найвидатніших лідерів кримськотатарського народу – Джафер Сейдамет. На честь 130-ліття з дня народження «кримського Петлюри» – літератора і публіциста, який у переломну добу став воєначальником і дипломатом – Крим.Реалії починають публікацію унікальних мемуарів Сейдамета.

Продовження. Попередній матеріал тут.

Наш рід був одним з найстаріших у селі. Будинок розташовувався поблизу мечеті. Мій дідусь звався Сеіт Алі. Говорили, що він акуратно одягався, від старших у селі я чув, що йому подобалося розводити чистокровних коней і наїзництво. Здається, він прагнув не добре заробляти, а жити собі на втіху. Він помер, коли мій батько був ще малим. Бабуся, здається, добре управляла домом, усі справи тримала у своїх руках. Вона походила із села Нікіта, з роду Караджехеннемлер. Мій батько народився у нашому селі 1862 року, протягом декількох років навчався у медресе в Озенбаші [з 1945 р. – Щасливе] і Бахчисараї, але більше, ніж наука, його притягували боротьба і скачки. Був він досить високого зросту, широкоплечий, з червоним обличчям, сильний і ставний. Він мало говорив, багато слухав, свої погляди висловлював відкрито і рішуче. Здається, в молодості він пив ракію [балканське фруктове бренді], однак я ніколи не бачив, щоб він випивав. Він читав газети – ми регулярно отримували газету «Терджиман» і зі Стамбула – ілюстровану «Malumat» («Інформацію»). Батько погано говорив по-російськи. Був релігійним. Писав старим письмом [арабицею], трохи рахував. Коли він перебував у селі, завжди заходив до мечеті.

Моя мама Саліха була дочкою Османа Аги з протилежного району нашого села. Її дідусем був знаменитий кримський моряк Яхья Реіс. Вона була надзвичайно працьовита, економна, гостинна, лагідна і чутлива до страждань інших. Відвідувати хворих у селі і допомагати бідним – це були для неї одні з найважливіших заповідей віри. Вона не нехтувала щоденною п'ятикратною молитвою. Щороку по кілька разів читала весь Коран. Вона народилася 1870 року. До виходу заміж вона відвідала лише кілька сусідніх сіл, щоб побачити родичів. Навіть Ялти не бачила… Російської мови вона не знала.

Щороку по кілька разів читала весь Коран

У міру того, як розвивалася проваджена батьком торгівля, росли і обов’язки матері. Крім садів і городів, батько також володів в іншому селі магазином з іноземними товарами. Потім він почав у нашому та сусідніх селах закуповувати для фабрик тютюн. У нього було щоразу більше овець… Пізніше він відкрив у Ялті склад борошна. Тому у нас почали бувати все більше гостей з-за кордону. Раніше проповідники, які приїжджали із Трабзона, а особливо із Офа [міста на чорноморському узбережжі Туреччини], а крім того і новоприбулі до села зазвичай ночували у нас… Йшли роки, почали прибувати іноземні купці, іноді вони приїжджали із сім’ями, і бувало, що вони мешкали у нас по два тижні. Раніше працювали у нас одна-дві людини, потім кількість працівників, зайнятих на виноградниках, в садах і на вирощуванні тютюну зросла. Також працювало більше пастухів. Вести господарство стало складніше, але, незважаючи на це, мама завжди була веселою і не змінювала свого скромного вбрання і способу життя…

Дитинство

Я народився 1889 року, так само, як мій батько і його предки – у нашому селі, у нашому будинку неподалік мечеті, закладеної моїм батьком. Мені дали імена Сеіт Джафер – на пам’ять про єдиного брата мого батька – дядька Сеїда Джафера, який помер молодим. Як усі пам'ятали з родинних переказів, йому, здається, нашкодив сон під горіховим деревом

Мій батько був вдівцем, коли одружився з моєю матір’ю. Перша дружина залишила йому дочку на ім'я Махбуб і померла після народження цієї дівчинки. Після повторного одруження тата я став першою дитиною моїх батьків. Після мене з’явилися на світ ще діти: сестри Хатідже і Айше, і брати Хамза, Мусемма і Вехбі. Я сподіваюся, що Хатідже зі своїми дітьми і Айше живі [досі] (25.XII.1940 р).

Зацікавлення діда чистокровним коням зробило і мого батька шанувальником коней і хорошим наїзником. Ми любили коней більше, ніж інші кримці, а вони ж славляться своєю любов’ю до них. За збігом сирота Кьосе Мустафа, якого мій батько, коли той був ще зовсім молодим, за його інтелігентність і здібності прийняв вдома як ще одного сина, також любив коней. Мустафа вів рахунки батька, керував магазином і дбав про зв’язки з містом. Він був розумним і заповзятливим. Наглядав за мною більше, ніж батько і мати. Коли я без догляду виходив на тракт, коли кидався камінням у птахів, він дер мені вуха. Він, коли я був дитиною, вчив мене, що добре, а що погано, що таке сором, що таке провина… Хоча мій батько брав мене на коліна і пестив – так, як усіх дітей в той час в Криму, я трохи боявся свого батька і соромився… Хоча [Кьосе] Мустафа Ага тягав мене за вуха і не раз кричав на мене, я не переймався через те. Я дуже його любив. З великим задоволенням я слухав його байки і спогади, у яких завжди говорилося про коней. Він завжди розповідав з великим захопленням.

Вчив мене, що добре, а що погано, що таке сором, що таке провина

Коли мені виповнилося п’ять років, [Кьосе] Мустафа Ага подарував мені лоша, якого він із задоволенням вибрав для мене. У лошати були стрункі ноги, гострі вуха, великі очі, і він був дуже жвавим. Коли я вперше сів на нього, Мустафа Ага допоміг мені, під час їзди йшов поруч, підтримуючи мене. Так він привчав мене до коня. Щоб лоша навчився правильно ходити, він підготував відповідні шнурки для регулювання кроків коня. Цілими днями на березі моря він вчив його ходити, і, нарешті, лоша навчився йти прекрасною риссю… Саме Мустафа Ага вперше відвіз мене до Ялти і замовив лаковане взуття, щоб я виглядав красиво під час їзди на моєму лошаті.

Протягом декількох місяців я навчився так добре триматися верхи на коні, що їздив по вуличках села і навіть зміг доїхати до наших досить далеких виноградників, я також марширував на лошаті на весіллях.

Також марширував на лошаті на весіллях

Коли я, подорослішавши, бував в селі, то їздив на багатьох конях, багатьох з них полюбив. Однак ніколи з моєї пам'яті не зникне образ мого лошати… Я ніколи не забуду емоції, які відчував під час їзди на ньому, ніколи не забуду, як впав з нього, коли він встав на диби, наляканий звуком падаючого жбанка, який упустила дитина, повертаючись від джерела. Я з радістю згадую, як мив його, як сушив його, гуляючи з ним на сонці. Я завжди буду пам'ятати його кокетливе іржання…

Один з милих спогадів, що залишилися мені з часів дитинства, – катання на санках з гірки позаду нашого будинку. У мене все ще стоїть перед очима, як ми влітку збираємо фрукти в саду, споживаємо їжу в саду з усією родиною, як катаємося на гойдалках, поставлених спеціально для нас. Я ніколи не забуду, як прямо у нашому саду у верхньому кварталі під деревами розтирали яблука і груші для пекмез [густий ягідно-фруктовий сироп], як ці фрукти потім варили у величезних тазах, і як піну, яка збиралася на поверхні, давали нам разом з вершками.

Пам'ятаю, як напередодні свят я наполягаю на тому, щоб надіти урочистий одяг, мама кричить, з нагоди свята ставлять гойдалки, на дахах дівчата співають мані [короткі турецькі народні пісні типу частушки] – все це залишається у моїй пам'яті живими картинами…

У ті часи найважливішою людиною для мене був наш родич Сеіт Джеліл з села Нікіта. Я чув, що він був дуже сильний, він міг, тримаючись за колеса, зупинити віз, запряжений трьома кіньми. Я також чув, що він був дуже відомим мисливцем. Він завжди взимку приносив нам сарн, оленів і зайців, завжди залишався у нас у гостях на кілька днів. У нього не було дітей, і, можливо, тому він бавив нас, розповідав нам казки, травив байки про свою юність.

Другою важливою людиною був далекий родич матері, якого ми називали дядько Хафіз. У нього був гарний голос, він міг цитувати по пам'яті Коран, він одягався не так, як інші, він був до нас більш лагідним і ввічливим у порівнянні з іншими – все це змусило мене думати про нього як про незвичайну людину. Пізніше я дізнався від мами, що немовлятком я переніс дуже важку хворобу. Дядько Хафіз багато разів розвіював наді мною чари. Однак справжнє зцілення настало тоді, коли чари розвіяв одягнений як дервіш сторож винограднику прибулого із Туреччини Хаджі Ашира Аги. У сторожа був амулет, який він зробив з понад сотні голок. Мати і дядько Хафіз глибоко вірили у чудеса, які творила ця людина.

Батько завжди вважав боягузтво за найгіршу і нікчемну рису

Я також не забуду, як у ранньому дитинстві, коли мені було п'ять чи шість років, я вперше плив на човні. Море злегка вирувало. Ми з мамою поїхали до Гурзуфу, щоб відвідати мою тітку Азіме. Вона жила біля моря, у неї було кілька човнів. Сини тітки були рибалками. Одного разу вони взяли мене на причал. З тих пір почалася моя любов до моря. Сила моря, здійняті хвилі, піна, що розбивається об каміння, човен – який то піднімається, то падає – все це справило на мене незабутнє враження.

Мій батько завжди намагався навчити мене мужності. Наприклад, він велів мені збирати фрукти у домашньому саду вночі або, також вночі, покликати батрака, іноді він посилав мене до сусідів, щоб запросити їх до нас. Він завжди вважав боягузтво за найгіршу і нікчемну рису. Він знав, що я боюся змій, і тому, аби подати мені приклад, він голими руками схопив маленьку змію у нашому саду і вбив її.

Інші події, які я пам'ятаю з найбільш раннього періоду – це сільська весілля, змагання з боротьби – я пам'ятаю музику, коней, танці хлопців і дівчат, збір грошей…

Далі буде.

Примітка: У квадратних дужках курсивом подані пояснення Сергія Громенка або переклади, а звичайним шрифтом вставлені відсутні в оригіналі слова, необхідні для кращого розуміння тексту

XS
SM
MD
LG