Доступність посилання

ТОП новини

Джафер Сейдамет: «Окремі спогади». Частина 6


Джафер Сейдамет, 1950-ті роки
Джафер Сейдамет, 1950-ті роки

1 (13) вересня 1889 року на світ з’явився один з найвидатніших лідерів кримськотатарського народу – Джафер Сейдамет. На честь 130-ліття з дня народження «кримського Петлюри» – літератора і публіциста, який у переломну добу став воєначальником і дипломатом – Крим.Реалії продовжують публікацію унікальних мемуарів Сейдамета.

Продовження. Попередня частина тут

Дервіза Хафіза Хаялі

Під кінець того літа я почув, що у Хафіза Хаялі з нашого села буде дервіза [сьогодні Дервізою називають кримськотатарський осіннє свято врожаю, під час якого проводяться у т.ч. змагання з боротьби, але, судячи з мемуарів Сейдамета, спочатку це слово означало нерегулярні змагання як такі; час появи свята залишається дискусійним]. Я був дуже втішений. Дервізу робили для збору допомоги учням, що закінчують навчання у медресе. Хафіз Хаялі навчався у Стамбулі, і дервіза мала бути призначена для нього. Борці з усіх навколишніх сіл мали з'їхатися до нашого села, мали грати бубни і зурни, на площі мав стояти байрак [Байрак – так називається стовп, навколо якого розміщувалися, крім нагород, також тварини (коні, воли, корови, телята, барани). Прим. Джафера Сейдамета], публіка повинна була пригощатися стравами… Заповідався великий день…

Зрештою, він настав… Село було повне людей… На трав'янистої площі між двома кварталами села почали грати музиканти, став збиратися натовп. Байрак, прикрашений сотнями хусток, сорочок, рушників і шалів, стояв на площі. Кілька старійшин були обрані суддями.

Першими почали боротися діти. Через півгодини – юнаки. У цей час я вже навіть не відчував, що дихаю, я стежив за сутичками з тремтячим серцем і хвилюванням… Я прагнув, щоб завжди перемагали учасники з нашого села, а коли котрийсь із наших зазнавав поразки, я відчував смуток…

Я стежив за сутичками з тремтячим серцем і хвилюванням

Коли опівдні зробили перерву на молитву і трапезу, я засмутився… Мені здалося, що час зупинився… Я поспіхом з'їв трохи плову з м'ясом, але в основному вслуховувався, що говорилося про сутички, і де тільки починалося якесь обговорення, я біг туди…

Нарешті, почалися справжні сутички, суперечки, перекрикування, судді щораз частіше втручалися. Вся площа стояла нерухомо, мовчки, все вдивлялися в борців, кожен зосередив увагу… Обидва останні учасники перемогли вже по три конкуренти, вони були надзвичайно сильні, рухливі – просто майстри. Кожен з них знав силу і бійцівські вміння іншого, бився обережно і без поспіху… Хвилини йшли, наше хвилювання зростало. Зрештою, ми навіть не зауважили, як противник нашого учасника несподівано підсік йому ноги, наш учасник трохи повернувся – і полетів на землю… Його обличчя зблідло, ноги тремтіли. Було видно, що він дуже переживає поразку. Незважаючи на це, він по-дружньому попрощався зі своїм партнером…

Байрак виграло село Дегірменкой. Але цей факт не дуже мене засмутив. Тому що я був радий, що побачив дервізу на власні очі… Це літо пройшло для мене у боротьбі, наїзництві і збиранні плодів у садах і виноградниках.

Глянь, Джафер, що там діється на стелі?…

Під осінь, як і кожен мусульманський хлопчик, я був обрізаний. Батько вирішив, що прийом з цієї нагоди має носити повністю релігійний характер. Власне, батько мав рацію – раз обрізання було релігійним обов'язком… Однак і я, і решта родини хотіли організувати щось на кшталт весілля. Зрештою, батько погодився, аби розваги були лише на другий день церемонії і без музики.

Сюннетчи [майстер, який проводить обрізання] прибув із села Алупка. Здається, він був знаменитий на все південне узбережжя. Він носив бороду, був хорошою, лагідною людиною, любив жартувати.

Я надягнув нове вбрання. Одягнув також новий шкіряний ковпак і пішов до мечеті на полуденну молитву. Після молитви я зустрівся з іншими хлопчиками, котрі мали бути обрізані разом зі мною, і ми вийшли з мечеті зі словами молитви на устах. Все село з імамом попереду проводжало нас до нашого дому. Там, коли гостям подавали частування, нас поклали до ліжок… Тоді ж до нас добіг Абдул, син Мемеда Аги з верхнього кварталу, аби теж бути обрізаним. Це додало мені сміливості…

Батько взяв мене під руки. Сюннетчи [заговорив]: «Глянь, Джафер, що там лазить по стелі?…». Я глянув угору, і тоді це сталося… Заплаканого, мене поклали у ліжко… Четверо моїх приятелів теж по черзі пройшли процедуру. Батько дав нам всім срібні рублі. До ліжок підійшли мама з братами і сестрами, Кьосе Мустафа і родичі. Ми отримували щоразу більше рублів. Через чверть години вони помітили, що я і Абдул сильно кровоточили, потім сюннетчи засипав наші рани якимось порошком. Він робив це ще кілька разів до півночі.

Четверо моїх приятелів теж по черзі пройшли процедуру

На другий день біль посилився, але загальна радість, ігри, гроші, які нам давали відвідувачі – все це стало причиною того, що ми хоча б частково забули про біль…

На третій день вранці Абдул втік додому. Те, як він ходив, розсмішило нас. Два дні потому і ми встали з ліжок. Ми почали ходити так само смішно. Мої приятелі пішли по своїх домівках. Мені не дозволяли виходити на двір, я міг тільки трохи ходити по дому. Через тиждень Кьосе Мустафа в подарунок з нагоди обрізання взяв мене до цирку в Ялті. Сміючись, я спостерігав за трюками коней, витівками собак, мавп, дурощами клоунів. Я знайшов цирк найпрекраснішою розвагою. До цього дня мені ніколи не було так весело…

Чому мене забрали зі школи в Гурзуфі…

Через кілька тижнів мене відправили до школи в Гурзуфі, де Озенбашли Ібрагім Ефенді вчив російській мові. Це була моя перша справжня школа. Я вперше сів на лавку і вперше побачив дошку. Там я почав вчитися російській мові. З Гурзуфа до нашого села шлях тривав 20 хвилин. Я долав його верхи. Це приносило мені велике задоволення. Школа була розташованою найближче до моря будівлею в Гурзуфі. Вона була побудована на скелястому узвишші і, здавалося, що була в морі. Ми весь час чули шум хвиль, які доходили майже до вікон. Я обідав у моєї тітки Азіме, що мешкала неподалік.

Наш ходжа ходив до парку, гуляв з росіянками, в мечеті не бував

Наш ходжа ходив до парку, гуляв з росіянками, в мечеті не бував. Ця зла думка про нього згодом стала загальною, і з цієї причини батько забрав мене з цієї школи.

Після школи в Гурзуфі я деякий час відвідував школу в селі Кюркюлет. Незабаром її вчитель отримав переведення до села Аутка [з 1945 р. – Чехове, у 1970-х рр. включене до складу Ялти] і я рушив за ним. Це був дуже добродушний, милий старигань. І він мене любив. Але і там я не пробув довго. Мої мигдалини запалилися, я захворів. Батьки забрали мене на лікування. Батько привіз якусь жінку з Бахчисарая. Вона взяла на ложку якийсь порошок і почала дути мені ним в горло. Від цього лікування не було жодної користі.

Перша школа з дошкою у нашому селі

У цей час у нашому селі відкрилася перша школа нового типу, з дерев'яними лавками і дошкою. Перша в селі школа з дошкою… В якості вчителя приїхав Риза Ефенді, що здобув освіту в Стамбулі. Певний час я відвідував цю школу, але хвороба не проходила, і навіть час від часу посилювалася. Батько забрав мене до Акмесджіту до місця, де раніше лікувалася дочка Памукчу Еміра Хусейна Аги з нашого села. Там протягом двадцяти п'яти днів я піддавався дивним практикам.

Протягом двадцяти п'яти днів я піддавався дивним практикам

Нас тримали голодними. Лікування полягало в тому, що залізна піч покривалася ковдрами, зверху насипалися якісь трави, і протягом декількох хвилин нам було наказано вдихати утворені пари. Ця процедура відбувалася двічі протягом дня. Вона не принесла жодного результату.

До Стамбулу

У той час наші мешканці не довіряли російським лікарям. Люди особливо боялися проваджених тими операцій. Тому мій батько, нікому нічого не кажучи, таємно ухвалив рішення відвезти мене до Стамбула. Одночасно він хотів віддати мене туди у школу. Виїхали – з Ялти ми вирушили до Ак'яру [Ахтіар – офіційна назва Севастополя у 1797-1826 рр. і народна кримськотатарська донині], а звідти на пароплаві «Олег» відпливли до Стамбула.

Я ніколи не забуду назви цього пароплава, який щотижня здійснював регулярні рейси між Кримом і Стамбулом. Кримські студенти у Стамбулі кожного тижня чекали на нього з нетерпінням. Дрібні торговці, які діяли між Кримом і Стамбулом, завжди подорожували на цьому пароплаві і привозили нам відомості від наших близьких.

Коли ми підпливали до Стамбулу, і хтось крикнув: «Видно Босфор!», я з цікавістю виліз по мотузяній драбині, яка вела до щогли, і спробував звідти побачити Босфор і Стамбул… Босфор, мечеті, високі мінарети, човни, фески – все це було для мене абсолютно новим.

З корабля ми спустилися до човна, на якому припливли на митний пост у [кварталі] Сіркеджі. Ми зупинилися у готелі «Шереф», що належав Хаджі Саіту Ефенді. Хаджі привів нас до будинку найвідомішого на той час хірурга Джеміля Паші у кварталі Джагалоглу. Наступного дня Паша прооперував мої мигдалини у шпиталі «Зейнеп Каміль» у [кварталі] Скутарі.

Далі буде

Примітка: У квадратних дужках курсивом подані пояснення Сергія Громенка або переклади, а звичайним шрифтом вставлені відсутні в оригіналі слова, необхідні для кращого розуміння тексту

XS
SM
MD
LG