18-20 травня 1944 року під час спецоперації НКВС-НКДБ із Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу були депортовані усі кримські татари (за офіційними повідомленнями ‒ 194 111 осіб). У 2004-2011 роках Спеціальна комісія Курултаю проводила загальнонародну акцію «Унутма» («Пам'ятай»), під час якої зібрала приблизно 950 спогадів очевидців депортації. Крим.Реалії публікують свідчення з цих архівів.
Я, Ельганьє Кочкарова, кримська татарка, народилася 1936 року в селі Арпат (з 1945 року Зеленогір'я ‒ КР) Судацького району Кримської АРСР.
Склад сім'ї: батько Мустафа Кочкаров (1909 р.н.), мама Гульсум Кочкарова (1913 р.н.), дочка Гульганьє Кочкарова (1934 р.н.), дочка Мелек Кочкарова (1939 р.н.), дочка Джевер Кочкарова (1943 р.н.).
Батько працював завідувачем пекарні. 1941 року, коли почалася війна, його відразу забрали в Червону армію, служив кулеметником
У день висилки моя сім'я проживала в селі Арпат Судацького району. У нас був будинок. Ми були маленькими дітьми, усі були вдома. Мама працювала, садила та вирощувала тютюн. У нас був півтораповерховий будинок. У будинку було все, що потрібне для життя. Тоді гарнітурів не було, але я пам'ятаю, що були шафи, ліжка, багато ліжок. Усі кімнати були обладнані та застелені підлоги. У нас біля будинку городу не було, але були виноградники, сад, де росли фруктові дерева: груші, яблука, вишня, черешня, дерева всіх сортів. Це була земля мого батька, вона була розташована в кінці села. У мого батька було багато баранів, корів, курей. Батько працював завідувачем пекарні. 1941 року, коли почалася війна, його відразу забрали в Червону армію, служив кулеметником. Я все своє життя шукала його. Тільки зараз дізналася правду: він загинув в Угорщині під час гарячих битв 1944 року.
До будинку увірвалися двоє солдатів з автоматами, почали голосно на маму кричати. Ми всі заплакали
18 травня 1944 року, о 4 годині ранку, до нас почали стукати у двері й голосно кричати. Ми злякалися, довго не відчиняли двері, ми не розуміли російської мови. Але коли сильно стали бити у двері, мама злякалася й відчинила двері. До будинку увірвалися двоє солдатів з автоматами, почали голосно на маму кричати. Ми всі заплакали, на наш крик прибіг дід-сусід, пояснив мамі, що висилають усіх, усе село, всіх жителів села зібрали в кінці села.
Нічого нам брати з собою не давали, дали 15 хвилин на збори й більше нічого не говорили. Солдати постійно кричали на маму. З собою дозволили взяти їжу на п'ять днів. Заздалегідь нам ніхто нічого не говорив і не попереджав про вислання. В нашому селі жили 280 сімей. Усіх зібрали біля школи. Добу ми ночували просто неба, нас оточували солдати з автоматами.
Закриті вагони стояли, розжарені сонцем. Людей вантажили у вагони та швидко щільно закривали двері
На другу добу, до обіду, прийшла колона машин, критих брезентом. Повантажили нас у ці машини напхом. Кожну машину супроводжували два солдати з автоматами. З нашої сім'ї в депортацію потрапили п'ять осіб. Привезли нас до Феодосії, на залізничний вокзал. Там нас повантажили в товарні вагони без вікон і дверей. Закриті вагони стояли, розжарені сонцем. Людей вантажили до вагонів й швидко щільно закривали двері. Було дуже спекотно, не вистачало повітря переляканим людям. Двері відкрилися тоді, коли ешелон вийшов за межі Криму. Кожен вагон супроводжували два солдати з автоматами.
Ховати не дозволяли, викидали на станції небіжчиків. Хворих було багато, але ніхто допомоги не надавав
У нашому вагоні було багато дітей і жінок. Діти постійно плакали, кричали, хотіли їсти. Вагони були без туалетів, без води, медичної допомоги та ліків. На станціях відрами давали якісь супи, але всім не вистачало. Всю дорогу голодували, давали солону рибу, гаряче давали рідко. На кожній станції, коли зупинявся потяг, відкривали двері й питали: «Покійники є?». Ховати не дозволяли, викидали на станції небіжчиків. Хворих було багато, але ніхто допомоги не надавав. Не було ні лікаря, ні медсестри в нашому вагоні.
Наш ешелон вирушив 19 травня з Феодосії з призначенням на Урал. Дорога була далека, цілий місяць нас везли. Доля мою сім'ю закинула в місто Красновишерськ Пермської області, селище Парма. Місцева влада ставилася до нас жорстоко. Жорстокий був комендантський режим. Місцевих жителів попередили: везуть зрадників. Потім вони зрозуміли, хто був «зрадником»...
Нас поселили в довгі дерев'яні бараки. Багато було клопів, спати було неможливо
На місці прибуття нас поселили в довгі дерев'яні бараки. Багато було клопів, спати було неможливо. У нашій кімнаті було 12 осіб: п'ять осіб ‒ наша сім'я, сім осіб ‒ інша сім'я. Паливом нас ніхто не забезпечував, але ліс був недалеко, мама після роботи ходила, на собі приносила дрова й топила піч. Води в будинку не було, доводилося ходити за нею два кілометри. Посуду не було, кожній родині давали одне дерев'яне відро, цим відром і воду носили, і прали, і їсти готували. Замість тарілок були консервні бляшанки. З харчуванням було дуже важко. Їжі не давали, поки всіх не розподілили на робочі місця.
Мама моя почала працювати на заготівлі лісу, їй давали 500 грамів хліба на добу, а дітям ‒ по 300 грамів, більше нічого: ні борошна, ні крупи. Ми жили в бараках, ніяких присадибних ділянок нам не давали. У нашому селищі був колгосп і ліспромгосп. Кожній родині колгосп навесні виділяв необроблену землю з чагарниками та пеньками. Я пам'ятаю, що мама забирала нас з собою. Вона вирубала пеньки, а ми збирали все в купу й палили. Від сили ми очищали дві сотки й садили картоплю. На іншу весну ці ділянки забирав колгосп і сіяв хліб. Нам знову давали необроблені землі. І так щороку.
Нестерпним було в нас життя. Ніхто не мав права скаржитися, за це карали. З боку держави жодної допомоги не було. Ні корови нам не давали, ні грошової допомоги. У нас в селищі був колгосп і ліспромгосп. У колгоспі працювали місцеві жителі. З нашої сім'ї працювала мама на заготівлі лісу. Робота була важкою. Працювали від зорі до зорі. За роботу платили копійки, зарплати не вистачало навіть на хліб.
Суворий був робочий режим. За запізнення на роботу жорстоко карали
Дуже суворий був робочий режим. За запізнення на роботу жорстоко карали. На все моє життя запам'яталося, як покарали мою матір. Тоді годинника не було, мама запізнилася на роботу. Прийшла на місце, де збиралися люди, а там вже нікого немає. Начальник накричав на маму, відіслав її додому. Мама спала всю ніч одягненою, щоб не запізнитися на роботу. Вранці вона першою прийшла в контору. У своєму кабінеті сидів начальник, наказав мамі сісти. Почали збиратися робітники: жінки, люди похилого віку та молоді дівчата 16-17 років. Коли всі зібралися, начальник вийшов з кабінету й розподілив усіх, кому куди йти на роботу. Мамі наказав іти за чоловіком. Чоловіки усе возили в ліс на санях. Мама прийшла за ним на кінний двір, він запріг коней, сам сів і мамі велів сісти, поїхали. Було дуже холодно, кругом лежав сніг глибиною два метри й дрімучий ліс. Місце роботи було в 10 км від нашого поселення. Кілометрів вісім від'їхали, він штовхнув маму, а сам поїхав. Мама залишилася одна в лісі без захисту. Здалеку з'явилося щось чорне, коли мама вже замерзала. Під'їхав на санях чоловік, забрав маму та повіз на місце роботи, розпалив багаття й обігрів маму. Досі ми вдячні тому чоловікові за те, що зберіг життя нашої матері.
Ми на місці поселення не мали права відходити більше, ніж на два кілометри. Навіть не могли відвідати похорони рідних. Хто самовільно залишав місце проживання, того суворо карали. Перший час люди хворіли, зміна клімату впливала на здоров'я всіх депортованих. Дуже важко переносили це літні жінки та люди похилого віку. Тугу за батьківщиною та несправедливість вони не могли перебороти. Багато хто помирав.
Від голоду померла моя молодша сестричка, їй було три роки. Мама сама ховала її
У депортації від голоду померла моя молодша сестричка, їй було три роки. Мама сама поховала її. Жорстокий господар поселення чоловіків на похорон не залишив. Залишив двох жінок, мама третя, разом як могли, так викопали могилу й поховали сестричку. Вона довго хворіла, в нашому селищі не було лікарень. Потрібно було везти сестричку в район за 13 км, транспорт був відсутній. Маму з роботи довго не пускали, коли сестричка стала зовсім важка. Дід-сусід пішов до господаря й пояснив ситуацію, той дозволив залишитися. Мама з хворою дитиною на руках і я пройшли пішки 13 км, щоб потрапити до районної лікарні. Маму відразу залишили в лікарні з сестричкою. Я одна пішки через густий ліс повернулася додому. Вдома мене чекали дві сестри. Ми всі разом довго плакали й голодними лягли спати. Мамі довго лежати в лікарні не довелося ‒ на другий день померла сестричка. Увечері вона зі сльозами та небіжчиком на руках повернулася додому.
У перші два роки помирало багато людей. Холод і голод, митися було ніде. Прийшла страшна хвороба ‒ тиф. Люди помирали сім'ями, не встигали ховати. У депортації голодували всі, не було продуктів. Держава ніякої допомоги не надавала. Голод був масовим. На 500 грамів хліба жити було неможливо. Робота була дуже важкою. Як могла людина жити на цьому пайку?
У Червоній армії проти німців воював мій батько. Він був призваний Судацьким райвійськкоматом.
Про повернення на Батьківщину говорити заборонялося, за це суворо карали
Навчатися депортованим не дозволяли. Я закінчила сім класів із російською мовою. Далі хотіла вчитися, але не було можливостей. У місцях депортації дотримуватися національних традицій та релігійних свят суворо забороняли! Між собою про повернення на Батьківщину говорити заборонялося, за це суворо карали.
Життя до 1956 року в депортації було нестерпно важким. Хочу трошки написати про долю чоловіка. Його сім'я проживала в селі Арпат Судацького району. У депортацію потрапили вісім осіб, до Криму повернулися двоє. Решта залишилися вічно лежати на чужині. Також на чужій землі залишилися навічно моя багатостраждальна мама та сестричка.
До Криму ми, три сестри, повернулися 1990 року. Живемо в с. Яскраве Поле Кіровського району. У всіх сім'ї. У мене п'ятеро дітей, п'ятнадцять онуків.
(Спогад від 11 січня 2010 року)
До публікації підготував Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків