Доступність посилання

ТОП новини

Еміне Аметова: «Думали про повернення на батьківщину як про нездійсненну мрію»


День пам'яті жертв геноциду кримськотатарського народу. Київ, 18 травня 2018 року

18-20 травня 1944 року під час спецоперації НКВС-НКДБ з Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу були депортовані усі кримські татари (за офіційними повідомленнями ‒ 194 111 осіб). У 2004-2011 роках Спеціальна комісія Курултаю проводила загальнонародну акцію «Унутма» («Пам'ятай»), під час якої зібрала близько 950 спогадів очевидців депортації. Крим.Реалії публікують свідчення з цих архівів.

Я, Еміне Аметова, кримська татарка, народилася 25 жовтня 1927 року в Кримській АРСР: село Дерекой (місто Ялта), вулиця Бал Алма, будинок номер 6 (наш будинок досі стоїть).

На момент виселення до складу сім'ї входили бабуся Земіне Таухчі (рік народження не пам'ятаю), батько Мустафа Аметов (1893 р.н.), мати Аніфе Аметова (1911 р.н.), сестра Пемпе Аметова (1930 р.н.), брат Рефат Аметов (1934 р.н.), брат Решат Аметов (1937 р.н.).

На момент депортації я закінчила школу, тобто п'ятий клас, і як старша в сім'ї допомагала батькам.

Проживали ми в селі Дерекой (місто Ялта). Що ж стосується нашого майна, то воно було у нас хороше, тобто були хороші меблі (ліжка, дивани, столи, стільці, шафи), адже будинок у нас був двоповерховий, звідси і меблі. І сад був поруч із будинком, через річку (зараз там побудували будинки). Спальні у всіх були окремі: у мене з сестричкою була окрема, у братиків ‒ окрема, і, відповідно, у батьків була своя кімната. Також у нас була велика їдальня з величезним столом ‒ адже у нас досить часто збиралося за столом багато людей. Мої батьки були дуже гостинними людьми, що і мені передалося. В їдальні були шафи для чайно-кавового посуду і для кухонного.

У спальних кімнатах був у кожного свій комод. Ну а що стосується худоби ‒ кіз, овець і курей ‒ відповідно були госпбудівлі.

Мій дядько Сервер Таухчі потрапив до Севастополя, в морфлот. Він був комсомольцем, і тому був завжди в перших рядах

Через місяць після початку війни мого батька Мустафу Аметова забрали в армію. Правда, не знаю скільки часу він служив, але добре пам'ятаю, що комісували його після контузії ‒ 2-а група інвалідності. Йому тоді пощастило, що виявили його напівживим. Із нами жив мій дядько, мамин брат Сервер Таухчі (1921 р.н.), його призвали в армію в 1940-му році, в січні 5-го або 6-го. Спочатку він потрапив до Севастополя, в морфлот. Він був комсомольцем, і тому був завжди в перших рядах. Потім, уже під час війни, ми отримали звістку про те, що їх відправили в Сталінград, а потім на підводному човні через річку Волга відправили звільняти Крим. Про це розповідав наш земляк, він його бачив у Сталінграді. І все, більше ніяких звісток, а коли я надіслала запит, прийшла відповідь, що мій дядько Сервер Таухчі зник безвісти. Адресу, куди я йому писала, пам'ятаю і зараз ‒ п/п 150/1.

У партизанах із нашої родини нікого не було, оскільки батько був інвалідом 2-ї групи, а дядько пропав безвісти. У сім'ї залишилися мама, бабуся і діти. Єдине, що ми могли і робили, це допомагали партизанам їжею.

Один із капітанів дав мені газету почитати Дуже добре врізалися в пам'ять такі рядки: «Хто залишився в окупації ‒ не мій народ»

У 1944 році, 20 квітня, у нас вдома зупинилися два капітана, вони відпочивали десь днів 15. Коли залишилося кілька днів до кінця їхнього відпочинку (а вони повинні були їхати в Севастополь), один із капітанів дав мені газету почитати. Зараз зміст усієї статті я не пам'ятаю, але зате дуже добре врізалися в пам'ять такі рядки: «Хто залишився в окупації ‒ не мій народ». І, звісно, я задала це питання капітану, але він сказав, що я зрозуміла ці рядки неправильно. Можливо, через службовий обов'язок він не мав право говорити про це. Зараз, згадуючи всі деталі минулого, я впевнена в тому, що дійсно була така програма насильницького вислання кримських татар із рідної землі.

18 травня 1944 року, о 3 годині ночі, прийшли військові, розбудили нас і попередили, щоб ми взяли їжі на 3 дні і часу на збори у нас хвилин 15-20. До місця збору ми ‒ вся наша сім'я ‒ прийшли акуратно одягнені. І коли наше прізвище прочитали, і ми вийшли на середину, тільки тоді нам пояснили, що нас висилають далеко.

Навіть у цей момент мій батько до кінця не хотів у це вірити, що своя ж влада і виганяла нас на чужину

На наше щастя, нам трапився дуже хороший капітан, він дав супровідного, і я з ним пішла додому за продуктами в дорогу. Завдяки цим людям, ми якось доїхали до Середньої Азії. Навіть у цей момент мій батько до кінця не хотів у це вірити, що своя ж влада і виганяла нас на чужину. Вдома я в один мішок поклала продукти, в іншій поклала деякі нові речі зі скрині: потім дорогою ми ці речі продавали чи міняли на продукти. І, звісно, в такій метушні про документи ми і не подумали. І зараз довести що-небудь немає можливості, хоча будинок наш стоїть досі.

До місця збору і відправки далі нас відвезли в вантажівці через Ай-Петрі, йшов дощ. А повезли нас на залізничну станцію в Сюрен (з 1945 року село Сирень ‒ КР). У Сюрені ми завантаження проходили майже добу під дощем. Наступного дня нас завантажили в товарні вагони, і як худобу повезли. Іноді на станціях наш склад зупинявся на 10-15 хвилин, і не завжди вдавалося на таких зупинках набрати хоча б води. У рідкісних випадках, коли потяг стояв приблизно 30 хвилин, можна було напитися, набрати води, а іноді і щось обміняти. А їхали ми до місця призначення в Середню Азію майже місяць. В дорозі було всяке: і хворіли, і вмирали, але, слава Аллаху, наша сім'я в Середню Азію доїхала в повному складі. Це там вже почалися проблеми зі здоров'ям.

У ході спецоперації НКВС 18 травня 1944 року був виселено 7 осіб нашої сім'ї, а восьмий ‒ це мій дядько Сервер Таухчі, мамин брат, він жив із нами, на той момент воював за батьківщину, за Сталіна, який вислав нас з рідного Криму. Ось тобі і вся справедливість. Виїхали ми в складі: батько Мустафа Аметов, мати Аніфе Аметова, я, Аніфе Аметова, сестра Пемпе Аметова, брат Рефат Аметов, брат Решат Аметов, бабуся Земіне Таухчі.

У вагоні, де ми їхали, було дуже багато людей різного віку. Повітря потрапляло через віконце вгорі вагона. Умови були огидні, надихатися повітрям і в туалет сходити ми могли під час зупинки. Але за 10-15 хвилин мало що встигнеш, і їдеш далі, і так місяць.

Що ж стосується постанови ДКО № 5859 СС «Про кримських татар» від 11 травня 1944 року, то я не можу згадати, щоб виконувався хоч один її пункт. Не було організованого харчування, не було такого, щоб видавали продукти харчування, а вже про медикаменти і не мріяли, також і не було медперсоналу. У всякому разі в нашому вагоні нічого подібного не було. Як я писала, не завжди встигали води набрати, не кажучи вже про гарячу їжу.

Шляхом проходження ешелону були і такі випадки, коли вмирали люди, а поховати нормально можливості не було

У таких пекельних умовах ми і їхали. Шляхом проходження ешелону були і такі випадки, коли вмирали люди, а поховати нормально можливості не було. Тому, коли поїзд зупинявся, швидко засипали трупи, щоб собаки не розтягли, і їхали далі.

Якщо припустити, що їхали ми приблизно місяць, значить в Узбекистан ми прибули 19-20 червня, саме в спеку. У зв'язку зі зміною клімату було багато хвороб і смертей. Більш-менш перенесли люди середнього віку, а люди похилого віку і діти мучилися. І це горе не обійшло нашу сім'ю. Від малярії у нас помер наймолодший брат.

Коли ми прибули в Середню Азію, особливого прийому як біженців-потерпілих не було. Адже поки ми їхали, там уже повідомили, що їдуть «одноокі», зрадники і все в такому дусі. Тому, коли ми приїхали, то нас так і зустріли як зрадників, правда їх заспокоїло те, що у нас були дві руки, дві ноги і два ока.

Зустріли нас на араба ‒ узбецьких бричках на високих колесах ‒ і поїхали в Наманганську область, Учкурганський район, Каякінська сільрада, колгосп імені Сталіна. У вересні почався збір і нас усіх погнали на прибирання. Після закінчення збору врожаю, я з подругами поїхала в райцентр Учкурган шукати роботу, там все-таки були заводи. А коли знайшли роботу, забрали і всіх рідних. Правда, до цього часу до нас почали ставитися більш-менш нормально. Напевно, вони зрозуміли, що ми за люди і що весь народ не може бути зрадником. А народ наш миролюбний, працьовитий.

У Кайки нас і кілька сімей розмістили в одній кімнаті (колишня контора). Нам пощастило, якщо можна так висловитися, в тому, що в кімнаті, яку нам дали, були підлоги, але світло та опалення відсутні. Харчувалися так само, як і дорогою, коли їхали: що і де знайдемо, обміняємо. Правда, поки ми були в колгоспі на збиранні бавовни, один раз на день нас годували обідом. Але це скоріше називалося обідом, ніж їм було, а працювали від зорі та поки не стемніє.

На той час у мене померли бабуся і батько від малярії, а молодший братик помер раніше

І тільки коли я влаштувалася на завод, нам стало трішки легше. Але на той час у мене померли бабуся і батько від малярії, а молодший братик помер раніше. Адже як я писала раніше, не було ніякого лікування і ліків. Тоді навіть ніхто й подумати не міг, що є постанова ДКО № 5959 СС, що нам повинні надавати медичну допомогу, забезпечувати продуктами харчування і т.д. Мені зараз 83 роки, і ось тільки зараз із вашої статті я дізналася, що була така постанова.

Що стосується грошової позики в розмірі 5000 рублів, це був ще один удар для нашого народу. Цю позику, якщо вірити постанові, повинні були видати в розстрочку на 7 років. А пройшло буквально два роки, пройшла реформа грошей (знецінилися) і тисяча стала як один рубль. А повертати в будь-якому випадку треба було 5 тисяч рублів. Ось була ще одна «допомога» від держави. Наша сім'я не взяла позики, хоч і було нам дуже важко, але зате ми потім були раді, що не взяли.

У місцях заслання залишати територію без дозволу коменданта ми не мали права. Щоб відвідати рідних або шукати роботу десь в іншому місці, для цього повинно було бути письмовий дозвіл коменданта. А якщо такого дозволу на руках не було, то було передбачено кримінальну відповідальність ‒ в'язниця. Ми намагалися не порушувати цих правил режиму. Відзначатися ми повинні були щомісяця в комендатурі.

Оскільки за наш народ тоді ніхто ні перед ким не відповідав, то і ставлення до нас було хамське, тобто на виживання.

Усю важку і брудну роботу давали нам незалежно від віку та статі

Як я вже писала, у нас перехворіла на малярію вся сім'я, але батько, бабуся і братик не вижили. Так ми і залишилися без глави сім'ї ‒ мама і троє дітей. Я була старша, на той момент мені було 17 років. Коли я влаштувалася працювати на завод, ближче до зими, після збирання бавовни ми переїхали в Учкурган. Звісно, спочатку було важко, усю важку і брудну роботу давали нам незалежно від віку та статі. А жити якось треба і сім'ю дивитися, ось і терпіла.

Потім, через деякий час, коли місцеві зрозуміли, дізналися нашу історію, почали ставитися до нас більш по-людськи. А з часом ставало все краще і краще, адже і вони, і ми ‒ мусульмани, і це нас якось зблизило.

До війни в Криму я закінчила 5 класів у себе в селі Дерекой (місто Ялта) кримськотатарською мовою. Потім війна, висилка, смерть батька, так і залишилося моє вчення. Треба було допомагати мамі та молодшим.

Про повернення на батьківщину в ті роки боялися говорити, але в душі сподівалися. Думали про це як про нездійсненну мрію. Звісно, пошепки все одно говорили про це, таємно проводили зборів, але не думали, що повернемося, що доживемо до цих щасливих днів. Адже дуже довго ми навіть не розпаковували речі, всі думали, що на верхах розберуться і ми повернемося додому. А на верхах, виявляється, давно розібралися і зрозуміли, що наша земля хороша, придумали повісити на весь народ ярлик зрадника і під шум війни вислати подалі від рідних місць.

В Узбекистані випускалася єдина газета рідною мовою «Ленин байрагъы», а потім і журнал «Йылдыз», ми виписували їх, читали. Через багато-багато років почали видавати книги рідною мовою. Один раз на рік приїжджав ансамбль «Хайтарма» з концертом, який, звісно, ми не пропускали. Це була як частинка батьківщини.

Незважаючи ні на труднощі, голод, холод і бруд, яким нас обливали, ми вижили і повернулися на батьківщину

І все ж, незважаючи ні на труднощі, голод, холод і бруд, яким нас обливали, ми вижили і повернулися на батьківщину. Аллаг'а шукур (слава Аллаху).

Після виходу указу Президії Верховної Ради СРСР від 28 квітня 1956 роки нічого не змінилося. Єдине, тільки можна було тепер їздити, ходити куди завгодно без письмового дозволу коменданта. А про повернення на батьківщину навіть не йшлося. Тому тоді ми і вирішили залишитися в Учкургані, якщо не можна на батьківщину.

У 1950 році я вийшла заміж, народила трьох дітей, все також допомагала мамі та молодшим, поки вони не облаштувалися. З чоловіком працювали на заводі, потім від заводу ми отримали ділянку. Коли побудували будинок, в 1959 році ми переїхали в нього і жили там до 1989 року, поки не приїхали на батьківщину, додому. Зараз я живу в селищі Нижньогірський.

Звісно, якщо описувати всі події докладніше, то може вийти невелика книга.

P.S. У мене до вас прохання, якщо, звісно, ви читаєте всі листи. Якщо можна, допоможіть розшукати дядька Сервера Таухчі, 1921 року народження. Листи йому писали за адресою: п/п 150/1. Як я вже писала, в 1940 році його призвали в армію в Севастополь, а коли почалася війна, то на підводному човні відправили до Криму і зв'язок із ним зник. Потім на мої запити прийшла відповідь, що пропав безвісти. Якби ви змогли хоч щось дізнатися про ті часи, адже він же був не один, може хтось ще напише про цю історію. З'явилася б хоч якась ниточка, якщо ви повідомите, я б була вам вдячна. Сподіватимемося на краще, адже похоронки нам не було. Висилаю ксерокопію його фотографії, оскільки фотографія його у мене одна.

(Спогад від 22 лютого 2010 року)

До публікації підготував Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків

XS
SM
MD
LG