18-20 травня 1944 року під час спецоперації НКВС-НКДБ з Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу були депортовані усі кримські татари (за офіційними повідомленнями ‒ 194 111 осіб). У 2004-2011 роках Спеціальна комісія Курултаю проводила загальнонародну акцію «Унутма» («Пам'ятай»), під час якої зібрала приблизно 950 спогадів очевидців депортації. Крим.Реалії публікують свідчення з цих архівів.
Я, Ебуталипов Аблякім, кримський татарин, народився 13 липня 1936 року, уродженець села Айсерез (з 1945 року Межиріччя ‒ КР) Судацького району Кримської АРСР. Я є свідком і очевидцем того, як нас виселяли.
Наша сім'я була в кількості 11 чоловік, але батька Бекіра Ебуталипова (1891 р.н.) забрали раніше, у квітні 1944 року. 18 травня 1944 року вислали весь кримськотатарський народ, тому на момент виселення в сім'ї було вже 10 душ: мати Аджер Ебуталипова (1905 р.н.), брат Амет Ебуталипов (1927 р.н.), брат Бекір Ебуталипов (1928 р.н .), сестра Еміне Ебуталипова (1930 р.н.), сестра Айше Ебуталипова (1934 р.н.), я, Ебуталипов Аблякім (1936 р.н.), брат Абдуджеміль Ебуталипов (1938 р.н.), сестри Есма Ебуталипова (1940 р.н.), Хатідже Ебуталипова (1942 р.н.) та Зейнеб Ебуталипова (1944 р.н.).
На момент депортації сім'я проживала в селі Айсерез. 1943 року я пішов до першого класу Айсерезької сільської школи.
А 18 травня 1944 року, рано вранці о 4 годині, прийшли до нас додому солдати. Мама нас будила, «вставайте», мовляв, «поїдемо до батька», а сама плаче. Я вибіг на вулицю у своїх справах і побачив солдатів із рушницею, він мені махнув, щоб я зайшов додому. Мама одягла маленьких. Коли ми збиралися, мама відкрила валізу та складала туди продукти, позики, ложки, вилки, срібло, одну банку з 5 літрами масла, одну банку меду.
У нас була пасіка, 34 вулики, батько доглядав за ними. Ми мали одну корову, одного бичка, 10 баранів, два коня та бричку. Це все залишилося, ми в чому були одягнені, так і вийшли. Мама взяла одну ковдру вовняну, ми всі пішли вниз, де була кухня.
Місце, де ми жили, називалося Арманлар. Наших родичів і сусідів ‒ всього сім сімей ‒ усіх завантажили в одну машину студебекер як оселедці. Коли старі почали обурюватися, солдат відповів, що машини більше немає. Ось і уявіть собі, що могли ми з собою взяти. На все це пішло 6 годин часу ‒ з 4 до 10 годин.
У цій метушні нашу валізу з усіма продуктами і документами вкрали солдати
Машина поїхала з села в бік Феодосії. Дорогою нам не надавали медичну допомогу, не забезпечували питною водою, навіть не пускали до вітру. Коли приїхали в Старий Крим, наша машина зупинилася й дуже довго стояла. Ми не розуміли, чому не їдемо. А потім дізналися, що в машині немає мастила, а дощ лив проливний. Ми всі промокли, тоді й застудилася однорічна Зейнеб. Коли стемніло, ми поїхали. Приїхали до Феодосії на товарну станцію, машина здала задом до вагону (телячого). Ми почали виходити з машини, а було дуже темно, жодної лампочки ніде немає. У цей час солдат взяв мене за руку й швидко закинув до вагона, я почав плакати, а мама з немовлям хочуть зустрітися зі мною, «Аблякім йoхтур», мовляв Аблякіма немає. У цій метушні нашу валізу з усіма продуктами й документами вкрали солдати. Потім брат Бекір крикнув моє ім'я, я відгукнувся. Потім почали закидати залишки речей у вагон, закрили двері й вікна, тільки зранку відкрили вікна. Стояв страшний сморід, плач дітей, ридання хворих. Потім я не пам'ятаю, напевно, заснув, коли прокинувся, ми вже їхали.
Дорогою, я не знаю де, старший брат Амет пішов по воду до паровоза й відстав від потягу. Ешелон зупинявся тільки на пустирях або в степу. Люди ‒ чоловіки та жінки окремо ‒ брали з собою ковдру або матраци для укриття один від одного в той час як оправлялись.
Коли поїзд зупинився в степу, в пісках, у машиніста попросили лопату та поховали сестричку Зейнеб
Коли ми доїхали до Сталінграда, наш ешелон зупинився, стояли двоє або троє діб. Ми зраділи, що повезуть назад додому, але не так було. За цей час перший секретар ЦК Компартії Узбекистану Усман Юсупов поїхав до Москви до Сталіна з проханням, мовляв «цей народ ‒ мусульмани, мені потрібні робочі руки для зрошення нових земель для бавовнику» (це твердження не є історичним фактом ‒ КР).
Таким чином, ми потрапили до Узбекистану. Дорогою в Узбекистан, неподалік м. Кітаб померла сестричка Зейнеб, найменша. Коли потяг зупинився в степу, в пісках, у машиніста попросили лопату й поховали, а машиніст хоч і був росіянин, але дуже добрий і воду давав, а якщо давали команду на відправлення, то він затягував час, щоб люди не відстали від потягу. Так нас привезли в м. Беговат, станція Хилкове, потім завантажили в маленькі вагони, так званий мотовоз.
Навесні 1945 року ми ходили в пекарню, шукали шматочки горілого хліба. І тоді помер братик Абдуджеміль
Місцеві люди нас оточили й боялися до нас підійти, тому що їм сказали, що приїдуть одноокі людожери. Вони були одягнені в білі шаровари та білі каптани як араби. Всі в білому, ми їх боялися. Нас повантажили на брички й привезли в радгосп ДВЗ (скорочене від Дальверзін ‒ КР), у відділення №3. Поселили в барак без вікон і без дверей, мама повісила якийсь матеріал, який вночі вкрали. Вранці встали, а з-під настилу (це очерет плетений) вилізли білі великі черв'яки. Ми дуже боялися, а мама плакала. Потім дізналися, що це була стайня, де тримали коней.
Взимку 1944 року було дуже холодно, їжі не було й одягу. Я, Есма, Абдуджеміль і Хатідже четверо лежали під однією ковдрою 18 днів. Навесні 1945 року ми ходили в пекарню, і в тому місці, де висипають попіл, шукали шматочки горілого хліба. І тоді помер братик Абдуджеміль.
У 1947 році батько знайшов нас. Він був у м.Тула, працював у шахті. Коли він приїхав, нас заїдали воші. Він змайстрував великі ночви й у них кип'ятили весь одяг і ковдри, таким способом ми врятувалися від вошей-паразитів.
До 1953 року ми ходили в комендатуру, підписувалися через кожні 10 днів. І тільки в квітні 1953 року, після смерті Сталіна, скасували підписку. Тоді ми почали спілкуватися з рідними та близькими, які проживали на відстані до 50 км.
Перший призов до радянської армії був у 1955 році, мене призвали до армії, служив я три роки ‒ один рік у Казахстані, в м. Атбасар, і два роки в Україні, Дніпропетровська область, м. П'ятихатки, в/частина 18050. Демобілізувався 22 грудня 1958 року. Закінчив курси шоферів і почав працювати в Беговатському таксомоторному парку (АТП), з березня 1961 року до травня 1992 року працював водієм автобуса ПАЗ-672. У 1992 році, 13 червня, вийшов на пенсію.
У 1964 році одружився, у мене дві дівчинки й два онука. У 2007 році я переїхав до Криму на рідну землю. Зараз живу з дружиною, але дуже важко, ніякої допомоги мені не надали, все доводилося робити своїми силами, купили будинок. Тому я вимагаю від влади, щоб все те, що забрали в мене, повернули й компенсували. Я проживаю в селищі Октябрське Красногвардійського району.
(Спогад від 18 січня 2010 року)
До публікації підготував Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків