18-20 травня 1944 року під час спецоперації НКВС-НКДБ з Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу були депортовані всі кримські татари (за офіційними повідомленнями ‒ 194 111 осіб). У 2004-2011 роках Спеціальна комісія Курултаю проводила загальнонародну акцію «Унутма» («Пам'ятай»), під час якої зібрала близько 950 спогадів очевидців депортації. Крим.Реалії публікують свідчення з цих архівів.
Я, Фатма Меметова, дівоче прізвище Менакаєва, кримська татарка, народилася в 1929 році в місті Карасубазар (з 1944 року Білогірськ ‒ КР) Кримської АРСР.
На момент виселення до складу сім'ї входили: мати Сале-Шерфе Яг'яєва (1882 р.н.), я, Фатма Меметова-Менакаєва (1929 р.н.), сестра Усніє Менакаєва (1915 р.н.), її син Рустем Байрам (1938 р.н.) та її дочка Февзіє Байрам (1941 р.н.).
Перед депортацією сім'я жила в м. Карасубазар за адресою вул. Кримчацька, 48. Мали будинок, корову, овець, птицю.
У перші дні війни до Червоної армії мобілізували брата Сеїтхаліла Менакаєва (1912 р.н.), потрапив у полон, сидів у німецькому концтаборі в Керчі, викупили його хворого. Також був мобілізований до Червоної армії чоловік сестри Усніє Алі Абдулгафар Байрам (1909 р.н..). Від нього отримали однин-єдиний лист із Севастополя, де він писав: «Через 5 хвилин ідемо в атаку, в річці не вода тече, а кров. Бережіть дітей». Зник безвісти.
Брата Мамута Менакаєва викликали до військкомату Карасубазара, сказали, що для призову в Червону армію, але відіслали в Трудову армію
У 1944 році після звільнення Криму брата Мамута Менакаєва викликали до військкомату Карасубазара, сказали, що для призову в Червону армію, але відіслали в Трудову армію, перебував у місті Тула. Він під час окупації разом з іншими хотів підірвати артіль «Аркъадаш» у Карасубазарі, але його зловили німці. Сидів у гестапо, потім відіслали до Сімферополя, у концтабір «Картопляне містечко», звідти викупили його в коменданта за золото та хромові чоботи.
18 травня 1944 року, о 4 годині ночі, сильно постукали в двері. Коли мама відчинила, до будинку увірвалися двоє озброєних солдати та один офіцер Радянської армії. Ми всі були в ліжку, діти від переляку почали плакати. Солдати кричали, лаялися російською, з нас стягнули ковдри й дали 15 хвилин на збори. Офіцер прочитав указ Сталіна й сказав, що нас виселяють із Криму, куди не сказав. Усніє сказала: «Не маєте права, у мене чоловік Алі Абдулгафар Байрам на фронті воює, у мене двоє маленьких дітей!». На що офіцер відповів, що змусимо.
З будинку нічого не дозволили брати, окрім їжі на три дні. До місця збору нас супроводжували два солдати з автоматами. На місці збору було дуже багато людей, в основному діти, жінки та люди похилого віку, адже чоловіки всі були на фронті або в партизанах. Протримали до ночі, а потім завантажили в машину, супроводжував нас до Джанкоя солдат з автоматом.
Коли потяг зупинявся, солдати відкривали двері й питали, чи є небіжчики
Вранці нас усіх повантажили в телячий вагон, де ми вже на ранок стали вошивими. Вікна та двері були забиті, дихати було нічим, люди сиділи один на одному. Не було води й туалету, в кутку вагона стояло відро, туди ходили всі, й старі, й малі. Про медичну допомогу не було й мови. Люди помирали від голоду та хвороб, небіжчиків не дозволяли ховати. Коли потяг зупинявся, солдати відкривали двері й питали, чи є небіжчики.
У нашому вагоні помер старий і маленька дівчинка, їх залишили на узбіччі залізниці. А одна жінка народила хлопчика: куток вагона загородили мішками, там і народила. Скільки днів їхали, не пам'ятаю. Наш потяг прибув до Солікамського району, селище Борівське Молотовської області (з 1957 року Пермська область РРФСР ‒ КР). Місцеве населення зустріло нас агресивно, тому що їм сказали, що їдуть людожери з рогами та хвостами.
Я, 15-річна дівчина, розвантажувала вагони з вугіллям, працювала на кам'яних кар'єрах
Нашу сім'ю в кількості 5 осіб помістили в маленьку кімнату розміром 3 на 4 метри, туди ж помістили сестру Еміне Менакаєву (1921 р.н.). На ранок всіх вишикували на вулиці й призначили на роботу: хто в бумкомбінат, хто в підсобне господарство, але в основному на лісосплав на річці Кама. Робота була важка, взимку падали в воду, застуджувалися. Я, 15-річна дівчина, розвантажувала вагони з вугіллям, працювала на кам'яних кар'єрах, де підривали скелі, розбивали валуни кувалдою, вантажили вагонетки. Платформи відсилали на Солікамський комбінат. Це була пекельна робота.
У місцях поселень я та мої близькі, всі мої співвітчизники перебували до 1956 року під суворим комендантським режимом, за порушення якого була передбачена кримінальна відповідальність ‒ в'язниця на 25 років.
У 1959 році переїхала до міста Гулістана Сирдар'їнської області Узбецької РСР. Вийшла заміж за Фаріка Меметова, маю трьох дітей та сімох онуків.
На Батьківщину, до Криму, переїхали в 1996 році. Живемо в сина Фазила Меметова у Сімферополі, в селищі Кам'янка. Рідна домівка, де я народилася, розташована в Карасубазарі, на вулиці Чкалова, 19. Зараз там живуть слов'яни, 6 родин ‒ будинок великий.
(Спогад від 15 січня 2010 року)
До публікації підготував Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків