Доступність посилання

ТОП новини

«Уже не було у людей сліз, щоб плакати над дітьми» – свідчення про Голодомор Михайла Гайдука


Голодні діти шукають їжу. УРСР, 1932–1933 роки

На початку 1980-х років, коли владі в СРСР ніяк не вдавалося поставити на ноги сільське господарство і вона купувала зерно в Америці й Канаді, дослідники говорили про переваги ринку над плановим господарством, але не могли осягнути першопричин провалу радянської аграрної політики, які сягали перших років радянської влади, коли найпродуктивніші сільські господарі, яких назвали «куркулями» і оголосили ворогами, були фізично знищені, депортовані, морально зломлені.

Ті українські селяни, яким вдалося від цього врятуватися, могли розповісти, як було знищено українське село, під час першої конференції про Голодомор, яку провела українська діаспора і українські вчені у Північній Америці.

Михайло Гайдук, тоді вже понад 60-літній, був серед тих, хто розповів, як «розкуркулювали» його родину, як четверо з його родичів померли з голоду, як голод і колективізація знищили майже половину його села на Півночі України і залишили йому найстрашніші спогади з дитинства.

У розмові з українсько-канадським істориком Марком Царинником Михайло Гайдук розповів, що народився 1924 року у селі Браниця Чернігівської області в родині хлібороба. Батьки мали 15 гектарів землі, і цього було достатньо для того, щоб селянин міг мати господарство, прогодувати родину, а деякі продукти продати.

Але, за словами Михайла Гайдука, радянська держава не бажала того, щоб господарство розвивалося без контролю держави, а український селянин любив працювати сам на себе, суспільної праці він не любив. І, як пояснює Гайдук, недарма, бо колгосп – це була державна установа, куди робітник вкладав свою працю, але нічого з цього не мав. Місцеву владу селяни ненавиділи, вважали її представників колаборантами.

Це були люди, які не працювали, але хотіли легко прожити. Радянська влада їх поставила в актив, бо знала, що їх найкраще використати проти селянина, який любить землю, любить працювати

«Це були вислужники, які служили за кусок хліба, за привілеї служили окупантам. Багато було їх з нашого села. Вони робили все, що їм скажуть, і навіть більше. Це були свої люди, українці, селяни, які ненавиділи своїх людей, які щось колись мали, які старалися щось мати. Це були люди, які не працювали, але хотіли легко прожити. Радянська влада їх поставила в актив, бо знала, що їх найкраще використати проти селянина, який любить землю, любить працювати», – каже Гайдук.

«Червона валка»: хліб у Москву, селян – на Сибір

За словами Гайдука, коли прийшла «колективізація», батько відмовлявся йти до колгоспу. То йому намагалися зруйнувати господарство і зламати морально.

«Забирали всяку тяглову силу, забрали ту єдину корівчину, що ми мали. А ми тоді були малі, нам треба було молока, але прийшло якихось чоловік сім, наділи на роги вірьовку і повели. Землю вони забрали раніше, але лишалася присадибна ділянка. А вже у 1932 році забрали і те», – каже Гайдук.

У 1929 році в село приїхали «25-тисячники» з Росії, які допомагали місцевим активістам «розкуркулювати» і «викачувати хліб» від селян. На двох-трьох «25-тисячників» було 50–60 місцевих активістів, залежно від розміру села, пригадує Гайдук.

«Були зорганізовані великі бригади, які приходили до господарів, обшукували всі місця, де господар міг заховати хліб», – каже Гайдук. Він згадує, як залізними щупами ці організовані владою грабіжники перевіряли м’якість землі – де земля їм задавалася м’якшою, там починали копати, шукали хліба. Але вилучали не тільки зерно, а всі харчові продукти – картоплю і цукровий буряк, чи будь-яке інше зерно так само вилучали, вантажили на вози і під червоним прапором відвозили на залізницю. У селі це називали «Червона валка» – завантажені вагони відправляли до Росії.

Тих, хто намагався не допустити пограбування своєї родини, карали і «відправляли на Сибір», чи «на Урал», що для більшості означало дорогу на той світ. З усього села повернулися три особи – їм вдалося втекти звідти і повернутися в Україну. Один з них розповідав, що батько помер в Росії, але там була така замерзла земля, що не могли навіть поховати – тіло прикрили мохом.

«З нашого села вивозили підводами людей, які майже нічого не могли взяти з собою з одежі, а особливо з харчів. Їх погружали на нашій станції «Бобровиця» у вагони і вивозили на Урал, за Уральські гори. Вивозили і в часи розкуркулення, і в 1932 і в 1933 році», – згадує Гайдук.

Восени 1932 року, в самий розпал голоду, «куркульську» родину позбавили останнього – викинули з власної хати на мороз.

Мені було тоді якихось вісім років, коли сам голова сільради Володимир Острянко схопив мене і викинув через двері у сніг

«Остаточно нас прийшли розкуркулювати восени 1932 року, мені було тоді якихось вісім років, коли сам голова сільради Володимир Острянко схопив мене і викинув через двері у сніг», – розповідає Гайдук про найсильніший спогад свого дитинства. Тоді представники сільради не лише вигнали родину з двома маленькими дітьми на вулицю, а й виламали в хаті вікна, щоб вони не повернулися назад. Вікна віддали сусідам і наказали не повертати їх господарям під страхом того, що таке саме зроблять і сусідові з родиною.

Фото голодних дітей із виставки документів з архівів КДБ. Київ, листопад 2006 року
Фото голодних дітей із виставки документів з архівів КДБ. Київ, листопад 2006 року

Але сусіди зглянулися на родину з дітьми і по черзі переховували їх у себе. Проте вони боялися тримати у себе репресованих довго, щоб не накликати помсту радянської влади.

«Ми тоді ходили як мандрівники, як цигани, від одного сусіда до іншого, там два тижні, там тижні, і так ходили по всьому селі. Від хати до хати. Але кожен господар боявся тримати в хаті людей, яких радянська влада переслідувала», – каже Гайдук.

За його словами, за роки колективізації та Голодомору село зменшилося майже наполовину.

Як зникли українські хутори

За словами Гайдука, багато незалежних українських господарів мешкали на хуторах, по три-чотири господарства, інколи на хуторі жила одна велика родина. Але внаслідок політики колективізації і підготовки до війни радянська влада їх знищила.

Сталін готувався до війни і хотів всіх звезти до населених місць, бо він боявся, що будуть підпільники, які могли б ховатися по тих хуторах

«Сталін готувався до війни і хотів всіх звезти до населених місць, щоб не мешкали люди окремо. Він боявся, що будуть підпільники, які могли б ховатися по тих хуторах, по лісах, де люди мешкали», – каже Гайдук.

Найстрашнішими на Чернігівщині, за словами Михайла Гайдука, були весняні місяці 1933 року – з березня по червень.

«Їли все, що росло»

Тоді голодні люди, в яких відібрали всю їжу, їли все, що могли знайти, але багато хто гинув від такої «їжі».

Приходилося мені їсти горобців, ворон. Приходилося їсти хом’яків, які на полях харчувалися зерном. Ми заливали воду на полі у їхні нори і ловили

«Їли все, що росло – молоду конюшину, люцерну, молодий хміль, з якого пиво роблять, яблуневий цвіт, акацієвий цвіт, лободу, грубу гречану полову, яку товкли і їли. Одна сусідська родина з’їла сім мішків гречаної полови, і багато людей в тій родині померло. Все, що могла побачити людина, все пробувала їсти, аби тільки втриматися при житті. Приходилося мені їсти горобців, ворон. Приходилося їсти хом’яків, які на полях харчувалися зерном. Ми заливали воду на полі у їхні нори, вони вискакували, ми їх ловили, вбивали, знімали шкіру і тим харчувалися. Але їх було обмаль, бо по полю ходили з відрами малі діти, які їх шукали, щоб піймати», – згадує Гайдук.

За його словами, собак і котів активісти перестріляли ще восени 1932 року. Коли селяни питалися, для чого вони це роблять, то селянам сказали, що Червона армія потребує чобіт, які нібито робили з собачої шкіри. І лише пізніше люди зрозуміли, для чого це робилося.

Селянин, якого не зачепило «розкуркулення», міг мати корову чи коня, але «як прийшов 1933 рік, то якщо він сам її не забив і не з’їв, то йому вкрали», каже Гайдук.

Другим найбільшим враженням дитинства було те, як його малою дитиною впіймали на колгоспному полі, коли він їв мак, і його побили майже до смерті.

Я пробрався до колгоспного маку – він ще навіть не цвів, а мав лише пуп’янки, які я рвав і їв. Мене там піймали і збили

«Я був малий і був страшно голодний. Я пробрався до колгоспного маку – він ще навіть не цвів, а мав лише пуп’янки, які я рвав і їв. Мене там піймали і збили так, що думали, що я вже забитий. Але, на щастя, я не був забитий. Я пролежав там два дні, і коли пішов дощ, мене змочив, і я прийшов до тями. Я не прийшов, а приліз до хати, але навіть мама не питала: «Де ти був, сину?», бо тоді дітьми ніхто не цікавився. Бо якщо дитина була голодна, то мати страждає від мук дитини. А якщо дитина померла, то каже: «Слава тобі, Господи, скінчилися її муки!» Уже не було у людей сліз, щоб плакати над дітьми», – згадує він.

Іще одним страхітливим спогадом про Голодомор стала смерть найкращого друга дитинства – Михайла Бахмута, який був на три роки старший від Гайдука і помер у нього на очах. Їхня родина, каже Гайдук, не була багата, «лише якихось 4 гектари мали», але під «розкулачення» потрапляли і ті, хто не був маєтним, але просто не хотів іти до колгоспу.

У час Голодомору хтось з сусідів сказав батькові, що бачив його сина у полі, і що він там впав. Віднести хлопця до його хати знеможені селяни вже не могли – вони затягли його до найближчої хати, поклали на земляну підлогу. І в цей момент в господаря під лавою голодна дитина побачила три сирі картоплини.

Він схопив одну картоплину і почав гризти її сирою. Він не з’їв її і до половини, і вмер

«Він схопив одну картоплину і почав гризти її сирою. Він не з’їв її і до половини, і вмер», – згадує Гайдук, якому закостеніла рука його друга з надкушеною сирою картоплиною закарбувалася в пам’яті до кінця життя.

Як каже Гайдук, люди розуміли, що їх навмисно вбивають, бо вони бачили, як їхній хліб вантажать на залізниці до Москви у той час, як вони вмирають з голоду. «Вони розуміли, що це була навмисна політика, яка була спрямована на те, щоб зламати українського селянина, змусити його до рабської праці в колгоспі, бо там уряд мав повну контролю над людиною», – пояснює Гайдук.

«У моїй родині померло чотири особи – материна сестра, якій було 24 роки, мамин батько, який мав 58 років, мамина мама, яка мала 56 років, і татів брат, який мав усього 27 років. Їх поховали, як належить, на цвинтарі, крім татового брата, якого поховали у лісі. Бо він пішов у ліс по гриби, помер там, його знайшли через пару днів, і не могли донести, то там і поховали», – згадує Гайдук.

Страх перед радянською владою був такий сильний, що відвідати могилу дядька у лісі родина наважилася лише після того, як настала німецька окупація.

Колишній «куркуль» був як загнаний звір – влада переслідувала його всюди

Навесні 1934 році родині Гайдуків вдалося перебратися на Житомирщину – батько знайшов роботу на залізниці, а це означало, що він міг отримали хоч якусь їжу для родини. За словами Михайла Гайдука, на Поліссі ще тоді «лютував голод», бо там «не було багато засівної землі», де можна було виростити щось їстівне. Там він 10-літнім хлопчиком уперше почув про випадок канібалізму у сусідньому селі.

Коли показали матері, що це є твоя дитина, яку ти забила, мати з місця збожеволіла

«Там є таке село Липляни, Чоповецького району Житомирської області (нині – Малинський район – ред.), де одна жінка забила свою трирічну дитину, порубала її на куски, поклала в маленьку діжечку і поклала в пивницю. Люди почали підозрювати, викликали міліцію. Вона сказала спочатку, що дитина вмерла. А коли їй показали ту діжечку з посоленим м’ясом, яку знайшли при обшуку в пивниці, і показали матері, що це є твоя дитина, яку ти забила, мати з місця збожеволіла», – розповідає Гайдук. Почув він тоді і про інші випадки, тому діти боялися самі виходити з хати.

Коли батько Михайла Гайдука втік із рідного села, то влаштуватися на роботу на залізниці він зміг лише за допомогою родича і куплених документів. Отримуючи маленький пайок і обробляючи маленький клаптик городу, родина змогла прожити до 1937 року, коли НКВС, шукаючи «учасників заколоту Тухачевського, Гамарника, Косіора та Якіра», з’ясував, що документи батька були підроблені. Батькові загрожували суд і довгі роки тюрми, але суд, що складався з партійців-залізничників, дав йому наказ виїхати з прикордонної області за 24 години, бо місто Коростень було близько від польського кордону. Батько лише встиг забігти додому, схопити, що міг, і сів на поїзд – назад на Чернігівщину.

Там у Носовській цукроварні він влаштувався на роботу. Звідти він через рік перебрався до столиці і працював на Дарницькому вагоноремонтному заводі. Але здоров’я колись дужого сільського господаря було підірвано голодом і постійним стресом, у якому він жив, як «розкуркулений».

Батько постійно був напружений, весь час страхався, що під’їде так званий «чорний ворон»

«За два тижні до початку Другої світової війни мій батько помер. Він мав хворобу нирок, серця і легень. Після 1933 року батько почувався дуже погано на здоров’ї через усі оці «чистки», всі гоніння НКВД за підозрілими особами. Бути «розкуркуленим» – це була постійна пляма на моїй родині, і тут і там. Батько постійно був напружений, весь час страхався, що під’їде так званий «чорний ворон», автомашина, яка не мала вікон, до якої людей хапали серед ночі і вивозили не знати куди», – розповідає Гайдук.

Якщо ти походив з родини хоч трошки заможнішого селянина, карали дуже і дуже суворо

Також «куркулів» і карали найбільше, якщо ловили, коли ті намагалися «вкрасти соціалістичне майно», тобто взяти щось зі свого конфіскованого майна, щоб вижити.

«Багато людей було заарештовано, вислано на Сибір, а деяких було розстріляно. Коли у 1933 році, вже зібрали врожай і хтось ішов збирати колоски, які залишалися у стерні на полі, його ловили, заарештовували і засуджували. Це була «крадіж соціалістичного майна», навіть якщо той колосок там у стерні соціалістична держава не піднімала і не брала його. Але якщо ви взяли, вас судили за «крадіж соціалістичного майна». Карали по 5, 6, 7 років, залежно від того, в якій місцевості і кого. Якщо ти походив з родини хоч трошки заможнішого селянина, карали дуже і дуже суворо», – пригадує Михайло Гайдук.

У 2009 році він помер у Канаді, якій був вдячний за те, що в цій країні мав можливість працювати, жити зі своєї праці і нічого не боятися, почуватися вільною людиною, спокійно спати у своїй хаті і не боятися, що за тобою приїде «чорний ворон».

  • 16x9 Image

    Марія Щур

    В ефірі Радіо Свобода, як Марія Щур, із 1995 року. Кореспондентка, ведуча, авторка програми «Європа на зв’язку». Випускниця КДУ за фахом іноземна філологія та Центрально-Європейського університету в Празі, економіст. Стажувалася в Reuters і Financial Times у Лондоні, Франкфурті та Брюсселі. Проводила тренінги для регіональних журналістів.

XS
SM
MD
LG