У 1932-1934 роках голодували в усьому Радянському Союзі й Україна постраждала не більше, за інші республіки, зокрема Росія. Такої позиції дотримується офіційна Москва. Але нещодавно українські науковці опублікували дослідження, яке спростовує цю тезу. У статті, що вийшла в авторитетному видавництві Cambridge University Press, науковці вперше визначали втрати кожного російського регіону й порівняли їх з українськими. Вони вважають, що національний фактор міг впливати на смертність від голоду.

У розпал російської анексії Криму українська науковиця Наталія Левчук вивозила із Москви тисячі документів. Це були копії статистичних звітів, які стосувалися періоду Голодомору.

«Мені було тривожно, бо я поїхала сама», ‒ згадує Левчук.

Це була остання частина документів, які їй разом із колегами вдалося отримати впродовж двох років.

На основі цих документів науковці змогли визначати, зокрема, скільки людей померли від Голодомору в Україні (УСРР). Такі ж розрахунки вони зробили для всіх регіонів тогочасної Росії (РСРФР). Казахстан, який входив тоді до її складу, не був врахований через іншу специфіку голоду.

Досі такого комплексного порівняльного демографічного аналізу з оцінкою втрат від голоду, не робив ніхто – говорять українські науковці.

Відомо, що у 1932-33 роках на більшості території СРСР була підвищена смертність. «Але стверджувати, що всі постраждали однаково ‒ неправильно, ‒ каже Наталія Левчук. ‒ Бо кількість загиблих від голоду у різних республіках дуже відрізняється».

Вчені порахували, що від голоду у 1932-1934 році в Україні померли 3,9 мільйонів. Це найбільша кількість жертв серед республік СРСР. На другому місці Росія ‒ 3,3 мільйона загиблих.

Але слід враховувати, що в Росії проживало значно більше людей. І якщо подивитися на втрати відносно всієї кількості населення ‒ то в Україні вони у 4,2 рази вищі, ніж у Росії.

Але найбільша ймовірність померти від голоду тоді була в Казахстані.

Радянська влада відібрала худобу в казахів ‒ кочового народу, який не уявляв свого життя без переміщення за стадами. Казахів намагалися загнати у колгоспи та примусити вести осілий спосіб життя.

Цим комуністична влада прирекла майже 20% казахів на голодну смерть.

Наступний висновок українських учених: масово від голоду помирали майже на всій території України, чого не можна сказати про Росію. Там в одних регіонах втрати були дуже високими, а в інших ‒ їх майже не було. Наприклад, у Ленінградський, Московській та деяких інших областях мало хто знав, що таке голодна смерть.

В Україні найбільша кількість загиблих на одну тисячу населення була у тодішніх Київській та Харківській областях. Такий масштабний голод відчули на собі значно більше українських селян, аніж російських: у регіонах із найвищими втратами (133-220 смертей на 1000 осіб) проживало тоді 34% сільського населення України, а у Росії – 6%.

Із масштабним голодом у Росії зіткнулися лише жителі певних порівняно невеликих районів, які грали суттєву роль у постачанні зерна. Це ‒ Республіка Німців Поволжя, Краснодарський край (який включав Кубань) та правобережна частина Саратовської області.

Лише жителі Республіки Німців Поволжя зазнали втрат, співставних із найбільш постраждалими областями України ‒ тогочасними Київською та Харківською, які включали в себе ще й сучасні Полтавську, Черкаську, Житомирську та Сумську області.

Але вчені наголошують: якщо порівнювати відносно невелику за чисельністю республіку із багатомільйонними областями ‒ можна отримати спотворені висновки.

«У величезній Київській та Харківській областях проживало приблизно 12 мільйонів людей, а в Республіці Німців Поволжя ‒ 600 тисяч.

Якщо б ми, наприклад, робили порівняння із сучасною Полтавською областю (яка тоді була у складі Харківської) то побачили б ще вищі втрати ‒ 26% населення. А в деяких її районах втрати досягали 50%. Тобто, вищі, ніж у Республіки Німців Поволжя», ‒ пояснює Наталія Левчук.

Національна складова?

Досліджуючи голод у Республіці Німців Поволжя, науковці виявили закономірність: у 13 районах ‒ кантонах, де більшість населення становили німці, смертність була в рази вищою від інших трьох, де переважали росіяни, за винятком Покровського кантону. Наприклад, смертність у «німецькому» Бальцерівському кантоні становила 211 людей на одну тисячу населення, тоді як у «російському» Старополтавському ‒ 29.

Краснодарський край, який включав Кубань, і де переважна більшість селян були українцями ‒ на другому місці за відносними втратами від голоду у Росії. Вчені дослідили, що порівняно із іншими районами Північного Кавказу, куди адміністративно входила ця територія, там гинули наймасовіше.

«У Росії Сталін не переслідував регіони, які виконали свої плани хлібозаготівель, тобто не збільшував їм норми понад план. На відміну від України та територій Північного Кавказу (особливо Кубані), де у селян все одно забирали зерно, щоб покрити квоти тих, хто плану не виконав. У цих двох регіонах продовжили хлібозаготівельну кампанію, яка для більшості в СРСР закінчилася наприкінці 1932 року. Зерно шукали у лютому і навіть березні 1933 року та конфіскували всю їжу. Також тільки там влада забрала зерно, залишене на випадок неврожаю чи стихійного лиха. Насіннєві фонди, призначені для посіву, теж вилучили. Немає доказів, щоб подібні репресії робили в інших регіонах Росії», ‒ розповідає науковиця Наталія Левчук.

Саме на Кубані з’явилися перші села, занесені на так звані «чорні дошки» ‒ списки «неблагонадійних» населених пунктів та господарств. Уже невдовзі такий репресивний «винахід» застосували по всій Україні. На «чорні дошки» потрапили сотні сіл, які не змогли виконати завідомо нереальні плани хлібозаготівлі. Такі села повністю блокували. Люди повільно й масово гинули у голодних муках.

​Кордони України та Кубані закрили. Люди не мали змоги виїхати, щоб врятувати себе та рідних.

Українські дослідники поки не можуть пояснити, чому у Саратовській області, де проживало 80% росіян, від голоду теж померло дуже багато людей. Щоб це зрозуміти, потрібно працювати у місцевих російських архівах, до яких в українських вчених немає доступу. Російські ж науковці теж не розкрили причин великих втрат у Саратовській області та Республіці Німців Поволжя, говорять дослідники.

Чому в одних регіонах масово вмирали від голоду, а в інших ці показники були близькі до нуля? Це передусім зумовлене протестною історією регіону та жорстокими репресіями більшовиків, які мають національне підґрунтя, стверджує Левчук.

«Я думаю, що національний фактор впливав на смертність від голоду. У грудні 1932 року Сталін звинуватив Україну та Кубань у провалі хлібозаготівель через «безвідповідальну небільшовицьку українізацію». Таким чином він використав національний аспект як основу для жорстких та масштабних репресій у регіонах, відомих своєю історією опору комуністичному режиму. В Україні після цього відбулася чистка української комуністичної партії та інтелігенції», ‒ пояснює дослідниця.

Після Кубані українізацію на території Росії швидко придушили й у Центрально-Чорноземній області, що межувала на півночі із Україною.

«За даними, які опублікували австралійські науковці Стівен Віткрофт та Ентоні Гарно, найвищі показники смертності у цій області спостерігаються у південних районах Курської та Воронезької областей. Саме там, де проживало найбільше українців», ‒ стверджує Наталія Левчук.

Українські вчені, поки що, не змогли проаналізувати втрати за національним складом у Курській та Воронезькій областях. Адже не отримали доступу до потрібної статистики у російських архівах, з якими мали можливість працювати австралійські науковці.

Однак, дослідження на території України про те, яка національність серед сільського населення зазнала найбільших втрат під час Голодомору у 1933 році, зробив україно-американський дослідник з Університету Північної Кароліни Олег Воловина.

Своїми попередніми підрахунками він ексклюзивно поділився із Радіо Свобода. «Постраждали всі, але в різній мірі, – стверджує Воловина. – Та українці зазнали суттєво більших втрат, аніж інші».

За відносними показниками українців загинуло вдвічі більше аніж росіян, та майже вчетверо – аніж євреїв, йдеться у дослідженні.

«Ці попередні підрахунки дозволяють висунути кілька гіпотез, ‒ розповідає Олег Воловина. ‒ Найвищі втрати серед українців можуть підтвердити, що саме вони були першочерговою мішенню радянського режиму. Або через те, що чинили найбільший спротив колективізації. Поляки теж могли постраждати через свою національність. Так само це може стосуватися і німців, які зазнали менших втрат, ймовірно завдяки програмам допомоги, які отримували деякі їхні колонії. Найменші втрати серед євреїв можна пояснити малою кількістю серед них селян і значною допомогою з-за кордону. Найбільшою загадкою залишається високий показник втрат серед росіян. Дуже мало відомо про сільські поселення росіян в Україні. Це питання потребує подальшого дослідження».

Голодомор як геноцид

28 листопада 2006 року Верховна Рада України ухвалила закон, який визнає Голодомор геноцидом українського народу.

Однак серед іноземних істориків та політиків немає єдиної думки, чи можна вважати Голодомор геноцидом у юридичному сенсі, який закріплений у Конвенції ООН про запобігання злочину геноциду і покарання за нього. Однак сам автор цього терміну, Рафаель Лемкін стверджував, що Голодомор ‒ це «класичний приклад радянського геноциду, його найдовший і найширший експеримент русифікації – винищення української нації».

У листопаді 2003 року Генеральна асамблея ООН ухвалила заяву, у якій Голодомор визнавався «національною трагедією українського народу». Проти визнання Голодомору геноцидом в ООН виступила тоді і виступає досі Росія, яка заблокувала включення цього питання у порядок денний сесій. Російські політики стверджують, що у 1932-33 роках жертвами голоду стали люди різних національностей у всьому СРСР, а відтак це не може кваліфікуватися як геноцид.

Європарламент у резолюції від 2008 року назвав Голодомор «жахливим злочином проти народу України та людяності».

Наразі Голодомор визнали геноцидом 24 країни світу, а ще в низці країн – органи влади окремих територіальних одиниць.

Матеріал підготовлений на основі наукової статті «Regional 1932–1933 Famine Losses: A Comparative Analysis of Ukraine and Russia» авторства Наталії Левчук (Інститут демографії та соціальних досліджень ім. М. В. Птухи НАН України), Олега Воловини (Університет Північної Кароліни, США), Омеляна Рудницького, Алли Ковбасюк, Наталії Кулик (Інститут демографії та соціальних досліджень ім. М. В. Птухи НАН України) та попередніх даних досліджень Олега Воловини, які були проведені за підтримки Українського наукового інституту Гарвардського університету ( проект «Mapa. Digital Atlas of Ukraine»).