Позивний Дженер. Фельдшер, який пройшов Майдан та війну, захворів на коронавірус, рятуючи інших

У середині травня п’ятеро медиків із Дніпра поїхали у Чернівці, щоб допомогти колегам боротися з коронавірусом. Дві медсестри, фельдшер і двоє лікарів-інфекціоністів на декілька тижнів розподілилися по опорним лікарням міста з найбільшою в Україні кількістю хворих на COVID-19.

Серед тих, хто відгукнувся на міжміське прохання допомогти, був учасник бойових дій на Донбасі, медик Майдану Олександр Сивирин. У Чернівцях 32-річний фельдшер із позивним Дженер заразився коронавірусною інфекцією, але все одно каже: «Як видужаю і якщо буду потрібен – поїду ще».

Ця історія про те, як важливе відчуття справедливості, про те, як воно – падати у калюжу чужої крові і про те, як благодійність не залежить від обставин: якщо ти й справді хороша людина, то рятуватимеш своїх і під час революції, і на війні, і в умовах пандемії.

«І він вижив»

Коли почалася Революція Гідності, Олександр Сивирин працював фельдшером у реанімації Київської міської клінічної лікарні №1. Загалом віддав цьому закладу 13 років життя, у професії ж всього 15. Тихий та стриманий, він зізнається, що, як медик, найбільше керується принципом «доданої вартості». Тому й обрав саме реанімацію – місце, де одразу бачиш результат своїх дій: допомогло чи не допомогло, врятував чи ні.

«Йдеш, – каже, – вранці додому зі зміни, неймовірно втомлений, ледь пересуваючи ноги, але з відчуттям того, що цю добу прожив не даремно. Для мене дуже важливо знати, що робиш щось правильне, щось, що гармонізує внутрішнього тебе з зовнішнім світом».

Це прагнення сповна і завжди відчувати гідність у власних вчинках привело Олександра на Революцію Гідності. У проміжках між малооплачуваною, але надважливою, роботою у реанімації він допомагав на Майдані, як медик.

Тепер, майже за сім років потому, каже, що все життя пам’ятатиме, як під час його зміни у медпункт принесли убитого активіста Сергія Нігояна.

«Коли вже у лютому, – продовжує фельдшер, – була зачистка Будинку профспілок, я підковзнувся в операційній на першому поверсі і впав у калюжу крові. Ще у пам’яті викарбувалося, як нам притягнули поломаного хлопця з відірваною рукою. Ми стабілізували його. Я викликав швидку, яка відмовлялася їхати, поки не залишу свої персональні дані. Весь цей час думав, що той хлопець помер. Але місяць тому Facebook випадково виніс мене на його пост-спогад про ту ніч. І це було дуже круте відчуття, адже я тоді зміг допомогти. Звісно, не тільки я – там були круті хірурги, інші медики. Але я зміг долучитись, знав та вмів те, що змогло йому допомогти. І він вижив».

«В центрі шторму завжди тихо»

Про війну Дженер говорить мало і неохоче. Курс підготовки у медичний добровольчий підрозділ «Госпітальєри» пройшов ще у 2015 році, був у резерві, на фронт поїхав у 2018-му.

З того часу, як почав ховати побратимів, фельдшер ненавидить рефрижератори. Коли у Чернівцях довелося нести в один із таких померлого від коронавірусу – робив це зі скрипом у серці.

«Ось ви, – вже не так виважено продовжує, – запитуєте мене, чи втрачав я друзів на фронті. Насправді «Госпітальєри» – одна велика родина. Ми могли не сильно дружити з кимось із загиблих, але всі втрати переживаємо дуже болісно. Так, наприклад, із другом Смурфиком, який загинув весною 2019-го, і якому тепер назавжди 20 років».

На передовій Сивирин відповідав за авдіївський напрямок. Під час ротацій важкопоранених, на щастя, не мав. Проте зрозумів, що усвідомлення війни приходить не одразу: «В центрі шторму завжди тихо, просто робиш свою роботу. Накриває трохи згодом».

Утім на передовій, за словами медика, найважливіше – вміти застосувати власні знання. Часто буває, що життя бійцям рятують не лікарі, а побратими, які пройшли та засвоїли курс домедичної допомоги.

Один із таких випадків слугує Олександрові прикладом на вишкілах. Якось важке поранення стегна отримав доброволець на псевдо Грек. Боєць, який перебував поруч із ним, знав та застосував правильну техніку притискання артерії. Пораненого змогли у свідомості довезти аж до лікарні, а медики там заокруглювали очі – зазвичай у таких ситуаціях помирають від крововтрати, а Грек вижив.

«А ще, – продовжує медик, – чимало цікавих випадків були у мене у цивільній практиці. Пам’ятаю, якось лежав у нас мужичок: зафіксували зупинку серця, почали реанімувати, робили командою усе можливе, але, на жаль, не змогли його врятувати. За правилами, померлий має ще дві години перебувати у відділенні. Тож ми вивезли його у коридор. Пізніше пішли обідати. Аж тут заходить санітарка тьотя Ліда, та й каже: «Хлопці, нащо ви живого у коридор вивезли?». Відрядили інтерна подивитися – за 40 секунд він повернувся: «Не знаю, як так, – сказав, – але наш пацієнт живий». Швидко повернули у палату, підключили до всіх апаратів. Настав вечір , і знову те ж – зупинка серця, не змогли реанімувати, вивезли у коридор. І знову ж тьотя Ліда: «Ну, хлопці! Я звільнюся! Ви нащо знову того мужика у коридорі залишили? Який морг? Він же живий!». Знову швидко у палату, підключили до апаратів. За два чи три дні у того чоловіка вже втретє зупинилося серце. Він, на жаль, помер. Але, з медичної точки зору, це й справді унікальний випадок».

«Просякнуті потом медиків»

Від початку спалаху коронавірусу у березні Чернівці залишаються містом із найбільшою в Україні кількістю інфікованих. За даними Міністерства охорони здоров’я, станом на 10 червня у Чернівецькій області було зафіксовано 3 757 хворих. Лише за вказану добу, 10 червня, від ускладнень, викликаних COVID-19, померли п’ятеро жителів регіону. І це також найвищий летальний показник у країні.

«Мене, – розповідає фельдшер, – розподілили, за експериментальною програмою обміну, у реанімацію Чернівецької міської лікарні №1. Впродовж двох тижнів на моїх змінах, на жаль, померли двоє пацієнтів. Причому сталося це з інтервалом у п’ять хвилин.

Раніше я мав досвід у хірургічній реанімації, тому спочатку було незвично працювати з інфекційними хворими. У Чернівцях виявилося, що мій досвід нерелевантний, адже ти ніколи не знаєш, в який саме момент людині стане гірше. Коронавірус агресивний та підступний: інколи буває, що між станом хворого «п’є чай» та «потрібно реанімувати» проходять лічені хвилини».

Найбільше за декілька тижнів роботи фельдшер був вражений місцевими колегами. Каже ті, хто й досі залишаються на роботі, – люди з великої літери, адже частина чернівецьких медиків «терміново пішла у відпустку», або на час пандемії попросилася «за власний рахунок».

Усього за 14 днів у лікарні, де допомагав Сивирин, на COVID-19 захворіли аж четверо працівників. А, повернувшись у Дніпро та пройшовши тестування, фельдшер і сам виявив, що інфікувався.

«Тепер, – розповідає, – сиджу на самоізоляції. І вкотре переконуюся, що робота лікарів в опорних лікарнях має бути високо оцінена. Всі премії, про які говорили державники, обов’язково мають бути виплачені. Справа тут, розумієте, не тільки у грошах – просто в такий час дуже важливо відчувати справедливість».

У реанімації чернівецької лікарні Олександр та інші медики по шість годин працювали у «червоній зоні» – ділянці, де перебували хворі на коронавірус. Щоб зайти туди, лікарі на додачу до свого звичного медкостюму одягали прості бахіли, хірургічну шапочку, спеціальний захисний костюм із капюшоном та ще одні, вже високі, бахіли. Плюс три пари рукавичок (перші не знімаються взагалі – вони, як друга шкіра), спеціальні окуляри, звичайну медичну маску та респіратор і, за необхідності, щиток. Усе, окрім щитків та окулярів, є одноразовим.

«Після виходу із червоної зони, – підкреслює медик, – необхідно також пройти додаткову дезінфекцію. Це схоже на душ, але замість звичайної води – спеціальні дезінфікуючі засоби. Натискаєш на кнопку й готово.

Коли я вперше зайшов у червону зону, то помітив, що папір, на якому надруковані листки призначень (вони лежать біля кожного пацієнта), якийсь дивний. Наче пергаментний. Але дуже швидко зрозумів, чому так. Коли схиляєшся над таким листом у повному захисному обладнанні – на нього капають краплі твого поту. Тут листки призначень у буквальному сенсі слів просякнуті потом медиків».

«Я тут ні з ким не уживаюся»

Певно, найперший показник, на який лікарі звертають увагу у хворих на COVID-19, – сатурація, або насиченість крові киснем. У хірургічній реанімації, де ще до війни працював Сивирин, пацієнта з сатурацією 80%, за всіма протоколами, вже мали б реанімувати. А у випадку з зараженими коронавірусом цей відсоток вважається досить пристойним та навіть хорошим.

«У Чернівцях, – розповідає фельдшер, – ми намагалися підключати хворих до апарату штучної вентиляції легень (ШВЛ) тільки у крайньому випадку. Чому? Тому що 8 із 10 пацієнтів, які дихають не самостійно, помирають. При мені була хвора, яка дві доби сиділа, тому що, коли лягаєш, показник насиченості крові киснем падає. Врешті, вдалося уникнути ШВЛ, її стан покращився та стабілізувався.

А те, що коронавірус забирає лише людей старшого віку, – великий міф. Лікарі з чернівецької лікарні розповідали мені, що у них були летальні випадки серед пацієнтів до 30 років. Люди просто згорали: градусник їм ставили не під пахву, а просто на тіло. І температура була за 40 градусів».

Попри велику смертність, більшість пацієнтів реанімації у Чернівцях, де працював фельдшер, тримаються досить позитивно. Один чоловік впродовж декількох тижнів бачив, як у його палату привозили нових хворих, які, на жаль, потім помирали. Йому, безперечно, було важко, але чоловік, як тільки сам пішов на поправку – одразу почав жартувати з медперсоналом, мовляв, переводьте мене вже з реанімації – «бачите ж, що я тут ні з ким не уживаюся».