Доступність посилання

ТОП новини

Герой України Василь Тарасюк: про підбитий російський танк, бої під Авдіївкою, поранення і зміни в ЗСУ


Герой України Василь Тарасюк в студії Радіо Свобода

Василь Тарасюк – наймолодший військовий нагороджений званням Герой України. Орден «Золота зірка» отримав у 23 роки. Зараз йому 27 і у Збройних силах він уже не служить. Причиною звільнення з 72-ї бригади стало поранення. Його боєць отримав, намагаючись знешкодити російський танк. Протистояння відбувалось на позиціях, відбитих у бойовиків взимку 2017 року поблизу Авдіївки. Участь у цій наступальній операції – також у послужному списку Тарасюка. Про бойові дії на Донбасі, нагороду, звільнення і зміни, що відбулися в українській армії за цей час, Василь розповів в інтерв'ю проєкту «Донбас.Реалії».

– Розкажіть для початку за що саме ви були нагороджені?

– Завжди тяжко розповідати, за що тебе нагороджують. Як на мене, то це більше видно тим, хто оцінює ці вчинки. Але, як я вважаю, насамперед – це бойові дії, що відбувалися в Авдіївці. Це просування мого підрозділу вперед, ми займали нові позиції. Останні бої, що відбувалися в 2017 році, коли ми захопили…не нові, а наші території – відбили в противника. І в подальшому це танкова дуель із противником.

– Саме про цю танкову дуель я і хотів, щоб ви розповіли, бо це, мабуть, був останній аргумент, який змусив ухвалити рішення на користь нагородження.

– На той час вже більше стабілізувалася ситуація на позиціях, які ми захопили. Противник зрозумів, що він уже не може нас звідти вибити, і він вдався до тактики застосування танків. Для них це було досить ефективно, тому що була дуже невелика відстань, вони були під мостами, де можна було сховати ці танки, щоб з нашої сторони їх не вдалось вразити. І вони дуже часто вискакували і просто розбивали наші позиції. Плюс, були снайпери, які прикривали і не давали виставити протитанкові засоби. Але це була вже така точка кипіння, тому що мої хлопці зазнавали тяжких втрат. Ми ночами відбудовували ті позиції, які руйнувалися за один-два вистріли танком – і знову все з початку.

Екіпаж на танку Т-72 під час військових навчань на території підконтрольній угрупованню ЛДНР, 15 вересня 2017 року
Екіпаж на танку Т-72 під час військових навчань на території підконтрольній угрупованню ЛДНР, 15 вересня 2017 року

Тому було ухвалене рішення обладнати позицію, з якої можна було б спробувати знищити танк. Навіть була одна чи дві нагоди, але хлопці не змогли цього зробити. І одного разу, коли знову він виїхав, уже зі знайомої нам позиції, я встигнув добігти до протитанкового засобу і вступив з ним у бій. Спершу, як завжди, він вистрелив по основній нашій позиції, а я тоді був правіше. Вистрелив по ньому – перший раз не влучив. Він зрозумів, що по ньому також ведуть вогонь. Перемістив башту в мій бік і також відкрив вогонь, але також не влучив.

– Почалась перестрілка, фактично?

– Так, почалась перестрілка. Я навіть одного разу побачив, як наді мною пролетів снаряд і полетів у посадку. Погано, що не було оптичного прицілу. Доводилось користуватися механікою, що ускладнювало завдання. Але двічі я в нього влучив. Хотів закріпити успіх і в той момент, коли вистрелив по ньому, він також влучив по моїй позиції. Мене відкинуло, я трохи вийшов з себе, але ще піднявся, намагався кудись бігти, по радіостанції віддавати якісь накази.

– Це ж тривало певний час: коли ти один раз вистрелив, а танк продовжує вести вогонь і ти залишаєшся на тому ж місці – наскільки це було виправдано?

– Вступаючи в бій і танком, тобі дається одна-дві спроби. Якщо ти їх не використав, то можуть бути наслідки. Але оскільки я в нього потрапив, була надія, що зараз от буде наступний постріл і я його повністю знищу. І це знову ж таки продемонструє противнику, що він більше не зможе так виїжджати і в наглу знищувати наші позиції і ранити наших хлопців. В принципі, своєї мети я досягнув, тому що я підбив танк. І в подальшому він уже на ті позиції не виїжджав, як мені хлопці розказували. Він стріляв здалеку, тобто прицільного вогню вже не було. Більше такої нахабності не було.

– Це відбувалось на відбитих взимку 2017 року позиціях поблизу Авдіївки – «Алмаз», якщо не помиляюсь. Ви також брали участь в тій операції, коли повертали під контроль позиції.

Український військовий оглядає територію перед бойовими позиціями ЗСУ поблизу Авдіївки, 4 лютого 2017 року
Український військовий оглядає територію перед бойовими позиціями ЗСУ поблизу Авдіївки, 4 лютого 2017 року

– Це основні позиції, які прилягали до «промзони» в Авдіївці. Наше завдання було – зайти у фланг противнику, щоб можна було знищувати позиції, які були з флангу і забрати на себе трохи вогонь, бо на той час «промзона» була однією з найгарячіших точок і там нашим хлопцям було досить важко. Тож, потрібно було розтягнути вогонь противника. Так сталось, що ми скористались можливістю перейти в контрнаступ і захопили ці позиції. Було все досить чітко. Хлопці спрацювали професійно, Ми зайняли всі позиції, зайняли кругову оборону.

– Це відбулось без бою?

– Був бій, але ми своїми чіткими діями відрізали противника, загнали його в бліндажі. Двох, здається, взяли у полон, але тільки один з них вижив. В принципі, все склалося чудово. Ми зайняли ці позиції, але противник, як я в подальшому чув, думав, що ми підемо далі, тому вони зробили велике перегрупування військ. Перекинули в нашу сторону дуже багато підрозділів, після чого розпочалося справжнє пекло бойове. Вони спочатку хотіли відбити ці позиції, і при першому ж ударі мінами по нам – загинули троє наших хлопців. Це заступник командира батальйону Андрій Кизило, який також брав участь у цій операції, і двоє хлопців – один з них сапер, і один хлопець з мого підрозділу.

– Чи складно потім було втримати ці позиції під контролем?

Українські військові під час нічного бою в районі Авдіївки, 31 березня 2017 року
Українські військові під час нічного бою в районі Авдіївки, 31 березня 2017 року

– Напевно, від того моменту, коли пролилася перша кров, вже сумнівів не було, що ми маємо утримати ці позиції, тому що кожна крапля, яка пролилася на цю землю, вона повинна бути під нашим контролем. По ній не може топтатися ворог. І коли почалися масштабні бої, то не потрібно було когось вмовляти, щоб він залишився на позиціях. По суті, мій підрозділ мав захопити, закріпитися, а інший підрозділ мав зайти і вже утримувати. Але з тою ситуацією, яка склалася, ми залишилися і ні в кого не було ніякого сумніву, що ми повинні утримати ці позиції.

– Наскільки активно вони намагалися їх повернути?

– Вони декількома ешелонами намагалися їх відбити. Самий перший був – самий банальний. Вони провели артпідготовку і після цього пустили піхоту. Це було як у фільмах про Другу світову, коли вони просто біжать по полю і наступають. Але ми дали чіткий відсіч. Вони понесли втрати. Після цього почалася артилерійська підготовка.

Позиція бійців ЗСУ в районі Авдіївки, 1 лютого 2017 року
Позиція бійців ЗСУ в районі Авдіївки, 1 лютого 2017 року

Був навіть один момент, коли «Градами» нас накривали: вони вказали квадрат, але це був квадрат, де були їхні позиції, який розташовувався на 500-100 метрів лівіше. Вони вдарили по тим позиціям. Це постійний артилерійський вогонь, це постійні «Гради», міномети, і все це неслось на ту ділянку землі, яку ми захопили.

– Зрештою, коли вони не змогли позицію повернути атакою піхоти, було прийняте рішення, наскільки я розумію, просто зрівняти її з землею?

– Там навіть звучали слова «Гіві», він виходив по радіозв’язку на одного з командирів бойовиків і кричав у відчаї: «зрівняйте їх там з землею і все». І оце ж вони почали застосовувати «Гради», танки, артилерійські снаряди 152-го калібру, але ми трохи маневрували і, можливо, за рахунок хитрощів змогли встояти.

– Наскільки ці позиції були підготовлені до оборони і для того, щоб там ховатись від артилерійських обстрілів?

– Все було гірше, аніж ми очікували. Ми бачили, як вони постійно там окопувалися, вели інженерні роботи, але коли ми туди зайшли, то були дуже здивовані, тому що з камери воно виглядає по одному, а коли ти туди вскочив, то траншея, виявляється, по коліно. І так само бліндажі, які були перекриті в один накат і прострелені куртками. Тобто, ми були здивовані наскільки все погано.

Наслідки обстрілу Авдіївки, 10 лютого 2017 року
Наслідки обстрілу Авдіївки, 10 лютого 2017 року

– Тоді, здається, була досить низька температура, чи ускладнювало це оборону?

– Це досить сильно впливало, оскільки коли ми йшли в наступ, то брали з собою тільки найнеобхідніше і не дуже себе утеплювали, бо було б важко пересуватися. Тож, коли ми почули, що залишаємось, то, звичайно, це була дуже велика проблема. Тому що, поки ти рухаєшся, ти зігріваєшся, але щойно ти зупинився – ти одразу замерзаєш.

Вирви від артилерійських обстрілів поблизу Авдіївки, 31 січня 2017 року
Вирви від артилерійських обстрілів поблизу Авдіївки, 31 січня 2017 року

Якщо я не помиляюсь, то температура опускалась до мінус 25 градусів. Якщо ти хочеш пити, то пити також нічого немає, бо коли перший раз прорвалась БМП наша і привезла куртки, воду, то за той час, поки ми добрались до води – вона вже замерзла. Ми брали баклажки з водою, ставили їх до буржуйки, щоб вона хоч трохи розтанула і можна було попити. А так, то ми їли сніг, щоб втамувати спрагу.

– Хотів би повернутись до протистояння з танком: ви згадували про те, що снаряд влучив в позицію, з якої ви вели вогонь, що було після цього? Ви були поранені?

– Позиція, за якою я ховався, вона була укріплена, але, звичайно, танковий снаряд – це потужна сила. Він потрапив прямо в позицію і мене вибуховою хвилею просто винесло з тим усім, що було для укріплень. Добре, що я був в бронежилеті і в касці, це також велику роль зіграло. Удар прийшовся на груди і голову. Я коли прийшов до свідомості, спрацьовували рефлекси, що треба десь укритись.

Спершу побіг в один бік, потім бачу що не туди – в інший, падаю, кров тече. Але паралельно хапаюсь за радіостанцію і намагаюсь ще якісь поставити завдання, щоб хлопці прикривали. Тобто, воно все на підсвідомому рівні, але я розумію, що з кожною секундою я себе втрачаю – починає запливати лице, весь рот в піску, кров. Ти розумієш, що поки контролюєш ситуацію частково, але втрачаєш цей контроль. Десь за півгодини мене вивезли і я прийшов до тями вже в лікарні.

– Що це були за травми?

– Це забій грудної клітки, контузія, але основне – це переломи черепа, крововилив в мозок і досить тяжкий. В будь-який момент все могло закінчитись. Були поранення в ноги, але кості, тіло загоїлись, але от голова – там все досить не передбачувано. Багато я через це втратив здоров’я і на сьогоднішній день намагаюсь відновлюватись.

Герой України Василь Тарасюк в студії Радіо Свобода
Герой України Василь Тарасюк в студії Радіо Свобода

– Ви згадали про ноги, це були ще попередні поранення?

– Так, це було раніше. Були осколкові ушкодження в ноги – від АГС і від міни. Але вони загоїлись і ти можеш далі виконувати завдання.

– Загалом, колись рахували скільки поранень отримали на передовій?

– Тричі був поранений в ноги осколками і мав кілька контузій окрім цієї черепно-мозкової травми.

– Як довго потім тривало відновлення? Чи, можливо, воно досі триває?

– Воно здається, що от за місяць відновлюсь і можна знову повертатись, але, як виявилось, все набагато гірше. Голова – це не ноги. Це все загоюється роками і якщо загоюється, то може тягти за собою якісь наслідки. Хтось говорив, що ти будеш, можливо, розумово відсталий, хтось говорив, що ти не будеш фізично активним, але, зрештою, довгі роки лікування, реабілітації, дозволили знову повернутись до нормального життя, але вже до цивільного.

– Зараз відчуваєте ці травми, вони дають про себе знати?

– Звичайно, доводиться раз на рік проходити лікування у військовому госпіталі, плюс – зміна погоди, розумове навантаження, загалом втома за день дає про себе знати: головні болі постійні, які не дають нормально функціонувати.

– Саме поранення стало причиною звільнення з армії?

– Так, звичайно. Аналізуючи той час, який я провів в армії, напевно, я би не звільнявся. Все ж таки була жага втілити те, що було в думках. Було розуміння що таке нова армія, як її покращити і було з ким працювати. Я вважаю, що підрозділ з яким я був, для цього максимально підходив.

– З фізичними пораненнями і травмами – зрозуміло, а наскільки складно це було в психологічному плані? Вам на той момент було 23 роки. Фактично, все свідоме життя хотіли бути військовим і тут вам говорять, що на цьому для вас кар’єра закінчена. Складно було?

– Досить складно. Я пам’ятаю це, я був в госпіталі, сидів на лавочці і думав: що робити взагалі? Як так, що завтра я вже виходжу з цієї структури. Я пішов у військовий ліцей з 15 років, мріяв завжди бути військовим. Тим більше, зараз така пора, що я там потрібен. Я бачив в армії людей, які хотіли захищати свою країну, але я бачив, що вони не вміють цього робити. Тому що їм не вистачає знань. А на війні, якщо ти не маєш цих знань, то ти можеш поплатитися своїм життям. Тому, хотілося, звичайно… Але, можливо, допомогли друзі і рідні – в плані, що все життя ще попереду, що можна якось знайти себе і в цивільному житті. І в першу чергу, на той момент, потрібно було звернути увагу на здоров’я.

Василя Тарасюка нагородили орденом «Золота зірка» під час військового параду в Києві 24 серпня 2017 року. Поруч Тарас Лоскот, який тримає нагороду свого батька – Героя України, капітана Євгена Лоскота, нагородженого посмертно.
Василя Тарасюка нагородили орденом «Золота зірка» під час військового параду в Києві 24 серпня 2017 року. Поруч Тарас Лоскот, який тримає нагороду свого батька – Героя України, капітана Євгена Лоскота, нагородженого посмертно.

– Теж хотів про це спитати, тому що так іноді буває: людина, яка прийшла з війни, яка була військовим, але тепер в силу різних обставин не може продовжувати кар’єру – їй важко знайти себе у цивільному житті. Іноді це може викликати депресію, хтось починає зловживати алкоголем. Як у вас це відбувалось?

– Я звільнився і хотів зробити паузу, трошки відпочити, тому що лікування – це також виснажує. І я хотів декілька місяців побути вдома, побути з рідними, з батьками і після того щось думати, шукати робу. Я розумію, що чим більше ти будеш сидіти, тим більше ти будеш впадати в депресію. Тебе будуть супроводжувати погані думки і інше.

Мені підказали, що можна піти на підприємства ОПК. Я пішов на співбесіду. Мені сказали, що є підрозділ, який займається якістю виробництва. Що є можливість навіть їздити на Схід і бачитись знову з тими ж хлопцями, бути в цій атмосфері. І це мене зацікавило. І вже, буквально, після звільнення десь через 2 місяці я пішов на роботу. І знову ж таки, та ж зброя, техніка. Це те, що я знаю, і те що, можливо, мене підтримує. Я все ж таки потрібний і я займаюсь тою справою, яку я вмію.

– Йдеться про роботу в Укроборонпромі. В якійсь мірі це, мабуть, терапія була для Вас, чи я помиляюсь?

– Так, це цивільне життя, але з другої сторони ти пов’язаний із військовими. Зброя, техніка – це те, що ти досить довгий час вивчав, а потім використовував.

– Якби не це, то як Ви вважаєте, складно було б повернутися до повноцінного життя?

– Я думаю, що досить складно, тому що знаю багато хлопців, які зі мною служили і були в мене в підпорядкуванні і вчилися разом… Ну, якщо ти себе в якийсь короткий час не знаходиш у цивільному житті, то досить тяжко. Тому що ти починаєш нагнітати себе, що ти тут не потрібен, що ти не знаєш, чим зайнятись. Хтось повертається знов в армію, хтось починає пити, хтось починає потрапляти в різні ситуації.

Я вважаю, що все ж таки, коли людина йде у цивільне життя, йому потрібно максимально швидко пов’язати своє життя з якоюсь роботою, з якоюсь активністю. З чимось тим, що його буде цікавити, буде відволікати від тих поганих думок.

– Ви самі щойно згадували, і в ваших попередніх інтерв’ю я читав, що Ви продовжуєте спілкуватись і по роботі з військовими і з колишніми своїми товаришами по службі. Як змінилась ситуація на передовій? Для себе щось відзначили? Тобто, коли Ви служили в 16-17 році і зараз в 2021-му?

– Ну насамперед, психологічно хлопці трошки втомилися. Тому що вони розуміли, що якщо я іду на передову, то я буду захищати свою державу, я буду займатися бойовою підготовкою, і буду кидати всі сили на те, щоб не просиджувати, як то кажуть, в окопах, а буду використовуватися і допомагати. На сьогоднішній день трошки тенденція змінилася і з’явилося більше тилової роботи, особливо для командирів. Це журнали, «бумажня».

Український військовий на передових позиціях ЗСУ поблизу Горлівки, 21 квітня 2021 року
Український військовий на передових позиціях ЗСУ поблизу Горлівки, 21 квітня 2021 року

– Я не спорю, що все повинно бути дисципліновано, але, мені здається, втрачається цінність, що на першому місці повинна бути бойова підготовка. І ті, хто на Сході, вони повинні цим жити, а не переключатися на тилове забезпечення, на те, як там все повинно в бліндажі бути розташовано, як повинна бути кухня побудована, як повинні зберігатися продукти, як повинні заповнюватися журнали. Якщо колись було, наприклад, в командира роти три журнали, то зараз там 20 журналів. Тобто, треба ще посадити 5 бійців, які будуть там записувати все, щоб, коли приїхала перевірка, командир не постраждав через те, що в нього неправильно ведуться журнали чи інше.

– Які це має наслідки для бійців на вашу думку?

– Ну, наслідки тільки одні, що ті хлопці, які досить часу проводили в боях, вони просто звільняються, тому, що не готові переходити від бойових дій, від бойової підготовки, до тих ситуацій, про які я розповів. Це демотивує.

– Якраз щодо відтоку кадрів: буквально нещодавно Міноборони опублікувало наказ, «Про затвердження концепції військової кадрової політики до 2025 року» і там я знайшов дуже цікаві цифри, які хотів би, щоб ви прокоментували. З 2017 року до лав ЗСУ на військову службу за контрактом на посаду рядового, сержантського і старшинського складу прийнято близько 150 тисяч осіб. А звільнилось за цей же період – 110 тисяч осіб. В одному з виступів ви говорили, що, мабуть, 95% ваших товаришів по службі також звільнилися. Яка причина?

– За цей період, коли я служив, також було багато поранених. І хлопці після лікування, так як і я звільнилися. Частина з них звільнилася, втративши мотивацію. Частина, знову ж, не знайшла в себе переконання, що він там потрібен. Можливо, я також такий революціонер, який більше спрямований на те, що коли ми воюємо, то ми повинні займатися військовою, бойовою підготовкою, а не займатися там справами, які, на сьогоднішній день я не вважаю, що є першочерговими. І вони також втратили цю мотивацію.

– 14 жовтня всі вітають військових, дуже багато урочистостей, нагород, взагалі уваги. Як в інші дні? Чи не розходяться ці красиві слова з ділом?

– Я вважаю, що люди, яких зачепила війна, вони не чекають 14 жовтня, вони дякують і військовим, і всім тим, хто причетний до захисту нашої держави. Можуть побачити, обійняти, подякувати. Але є все ж таки категорія людей, яким байдуже, які, можливо, коли були основні бойові дії 14-го року, коли це все було більше на слуху, то вони розуміли, що там війна йде, а зараз: комусь це набридло, хтось взагалі в це не вникає. Для когось військові – це вбивці, бандити та інше. Тому, загальної картини в нашій державі, на жаль, – немає. Навіть є високопосадовці, які висловлюються в сторону військових досить негативно.

День захисників і захисниць України, Київ, 14 жовтня 2021 року
День захисників і захисниць України, Київ, 14 жовтня 2021 року

– Які емоції це викликає?

– Я не засуджую когось із них, але мені соромно за цих людей. Тому що це наша держава, і якщо ти хочеш жити у цій державі, ти маєш перейматися цією державою. Вона має бути єдиною. Вона має і свої традиції, і свою мову, і свою армію. І кожна людина має цим перейматися, тому що це частина нашої країни, це історія нашої країни, це люди нашої країни. І мені зазвичай за таких людей просто соромно. А ті, які переймаються – я їм вдячний за це. Ми разом робимо нашу країну сильнішою.

– А вас не це ображає? Ви сьогодні розказували, які страшні травми отримали. Фактично, пожертвували здоров’ям, а натомість стикаєтесь іноді з такою реакцією.

– Звичайно, є емоції, зачіпає. Можливо, не так за себе: я, як командир, звик, у першу чергу, турбуватись про своїх підлеглих. І якщо я бачу це зі сторони, наприклад, то це, звичайно, десь зачіпає і хочеться втрутитись у цю ситуацію для того, щоб більше такого не траплялося.

Новини без блокування і цензури! Встановити додаток Крим.Реалії для iOS і Android.

  • 16x9 Image

    Левко Стек

    Працюю на Радіо Свобода з 2013 року. Потрапив до редакції за тиждень до початку Євромайдану. Саме висвітленням подій Революції Гідності займався до весни 2014 року. Згодом – анексія Криму та протистояння на Донбасі. З початку літа 2014 року займаюсь висвітленням війни на Донбасі.

XS
SM
MD
LG