«Кримчан налякало те, що відбувалося в Києві»

‒ Як ви переживали події кінця лютого ‒ початку березня 2014 року в Криму?

– До 2014 року в Україні склалася критична ситуація. Нас, кримчан, дуже налякало те, що відбувалося в Києві: націоналістичні гасла, проєкт про зниження статусу російської мови. Я сам був у Києві в ці дні, наприкінці 13-го ‒ початку 14-го року, бачив на Майдані палаючі покришки й опудало Януковича у клітці навпроти Центрального універмагу. Від цього просто вставало волосся дибки, ми були з цим не згодні. Тому коли Росія «протягнула руку», то ми вважали, що це відновлення історичної справедливості, що це наш шанс на збереження Криму в тому вигляді, яким він був на кінець 2013 року. Хотіли, щоб тут була основною російська мова, ми дуже боялися всіляких націоналістичних заяв.

– Згадайте, які емоції у вас викликали акції з російськими прапорами.​

– Усе, що тоді було пов'язане з російською символікою, російськими прапорами та піснями у росіян, які живуть у Криму, викликало тільки відчуття ностальгії за тією великою країною, в якій ми колись жили. Все це було пов'язане з надіями кримчан на те, що це ‒ порятунок, що це ‒ возз'єднання з величезною і великою країною, яка захистить від усього того, що почалося наприкінці 2013 року в Україні.

‒ Про що ви тоді думали, які уявляли варіанти виходу з ситуації?

‒ Раніше було заведено порівнювати Ялту та Сочі як курорти, але ми бачили, що російське Сочі семимильними кроками пішло вперед. Ми бачили і знали, що такий же розвиток мав відбутися і в Криму: розвиток інфраструктури, перетворення Ялти як курорту. Вступаючи в Росію ми знали, що це буде потужний розвиток усього Кримського півострова в плані інфраструктури, промисловості, будівництва нових готелів, і всього, що може служити Криму як курорту.

Вихованці Радянського Союзу

‒ Чи здавалося вам, що все може налагодитися?

– Я особисто був упевнений, що «перехід Криму під юрисдикцію Росії» ‒ це не означає повного розриву взаємин з Україною. Адже ми вихованці Радянського Союзу, нічого ж не змінилося тоді, у 1953 році для кримчан, коли Крим із російського перейшов в український. Як жили всі, так і жили. Просто це сталося десь на адміністративному рівні. Нехай із великими образами для української держави та керівництва, що ми «пішли», але ми абсолютно були впевнені в тому, що людські та економічні зв'язки, налагоджені за багато років в Україні, не будуть розірвані. Навіть якщо все сталося б саме так, то ми думали, що це буде дуже локально і швидко.​

Нікому в голову тоді не могло прийти, що все так далеко зайде: почнеться якась війна з Україною, будуть перервані економічні зв'язки, стоятимуть митні пости, припинене енергопостачання та водопостачання.

‒ Чи були моменти, коли ставало страшно?

‒ Ми відчули страх, коли деякі «гарячі голови» в Україні оголосили про другий варіант «захоплення» Криму ‒ «збройний». Тоді я з бойовими левами в сюжеті російського телеканалу Life News сказав, що якщо вибір кримчан не поважатимуть, то я піду з левами на передові позиції. Я ще раз хочу повторити, що це дійсно був добровільний вибір усіх кримчан у 2014 році ‒ це був дуже великий та емоційний порив.

Від редакції: 16 березня 2014 року на території Криму і Севастополя відбувся невизнаний більшістю країн світу «референдум» про статус півострова, за результатами якого Росія включила Крим до свого складу. Ні Україна, ні Європейський союз, ні США не визнали результати голосування на «референдумі». Президент Росії Володимир Путін 18 березня оголосив про «приєднання» Криму до Росії.

Я завжди говорив, що Крим ‒ занадто дорога перлина, яка дісталася Україні ‒ вона не може їй дати те, що потрібно цьому півострову. Немає готелів світового класу, немає доріг, інфраструктури, все вбите, пострадянське. І що тільки Росія, з її великими матеріальними можливостями, зможе, нарешті, дати Криму те огранювання, на яке заслуговує наш унікальний Кримський півострів.

«Емоційний апофеоз»

‒ Яке ваше найяскравіше враження весни 2014 року?

– Це, напевно, день «голосування». Коли ми пішли голосувати на «референдум», за «перехід Криму до складу Росії». І коли я бачив бабусь, які довгі роки не виходили зі своїх квартир, людей похилого віку, людей старшого покоління, які йшли голосувати, віддати голос свій «за Росію», тоді накочувалися сльози.

Звісно, це все добре було оформлено: спокійно, хороша погода та пісні ‒ я бачив масовість цих людей. Це було дуже яскраве враження тоді, це був емоційний апофеоз всього, що на нас навалилося наприкінці 13-го і початку 14-го року. Ми знали, що ми ухвалюємо правильне рішення, тоді ми були впевнені в цьому.

– Зараз ви змінили погляди: говорили, що підтримати Росію було однією з ваших помилок. Що змусило вас змінити позицію?​

– Усе пізнається у порівнянні ‒ я був впевнений, що жоден кримчанин не стане жити гірше і жоден підприємець не поїде з «російського Криму». Насправді те, що навалилося на мене, було чимось незрозумілим. Після «виборного процесу» в 2014 році я кілька місяців не міг зрозуміти, що відбувається. Тоді мене позбавили законного права брати участь у виборах до «держради республіки Крим», розтоптавши, принизивши. Я тоді зрозумів, що щось не те відбувається у цій державі, «Единая Россия» займається якимись поганими справами, і я був змушений вийти з цієї партії.

Далі було багато всього. Досить сказати, що я пережив 580 судів і сьогодні мій розклад судів не зменшується. Розумієте, я живу тільки цими судовими засіданнями ‒ це немислимо. Я не розумію, коли я перетворився з директора зоопарку на юриста, адвоката: іноді за день буває по вісім судових засідань.

Мій шлях завжди був нелегким, але все, що було в Україні, це, образно кажучи, дитячий садок, підготовча група, у порівнянні з тими труднощами, які мені довелося подолати в «російському Криму». Не кожна людина здатна це витримати.

У мене це не пов'язується з надіями, сподіваннями, з тим багажем, з яким ми увійшли... Ми тут усі як останні злочинці. І я не можу сказати, що у мене одного такі проблеми. Я ‒ показовий, я лише один приклад. Їх дуже багато, сотні, тисячі. Хтось поїхав, залишив свій бізнес або його відібрали. Такої кількості продаваних об'єктів, як сьогодні в Криму, я ніколи за все життя не бачив. Це говорить про те, що люди не бачать стабільності, не пов'язують своє подальше життя з Кримом.

Можна багато говорити по телевізору, які ми успішні та прекрасні, але життя ‒ воно дещо інше. Я – лише один яскравий приклад, хто дуже сильно пошкодував про те, що він із таким ентузіазмом у 14-му році переходив у «російський Крим». Мені потрібно було бути мудрішим. Зрозуміло, що від мене нічого не залежало, як і від багатьох інших людей, але, тим не менше, були особисті емоції, вони просто зашкалювали.

Тому мені здається, що референдуми в цивілізованих країнах не проводяться «з сьогодні на завтра», до них готуються кілька місяців або років. Коли дві сторони можуть подати свою точку зору, обґрунтувати її, тоді цей вибір буде обміркованіший. А так ми можемо «одружитися» з ким завгодно і як завгодно, але через три дні прийде прозріння. Напевно, якби ми знали, що нас чекає, ентузіазму було б менше.

‒ Вас зараз відвідують думки про переїзд?

– Такі думки мене відвідували за ці роки боротьби. Але, на щастя, чи на жаль, я дуже прив'язаний до своїх парків. Я їх люблю, тут я провів найкращі роки свого життя. Навряд чи у мене вийде зберегти настрій і жити десь в європейській успішній країні, якщо я кину свої колекції, якщо кину те, чому віддав 25 років свого життя.

Ми, росіяни, звикли страждати, терпіти, звикли пристосовуватися. Я знаю, що світ прекрасний, що світ великий, що я давно міг виїхати звідси та жити в якійсь успішній країні. Але я відповідальний за тих, кого я тут зібрав. Я відповідальний перед людьми, які працюють у мене. Тому я вважав за краще й надалі кошмаритись у «російському Криму»: жити, захищати свої парки і домагатися не тільки їхнього існування, а й розвитку.