«Ми ще поживемо в Криму». Історія сім'ї Бекірових

Кримськотатарські активісти, подружжя Едем і Гульнара Бекірови вже 22-й місяць перебувають у лікарні Стамбула. Туди їх евакуювали з Києва, щоб урятувати життя Едему. За 10 років від початку російської агресії ця сім'я пройшла через цілу низку випробувань.

На підвіконні цієї лікарняної палати у клініці Стамбула – кримськотатарський, український і турецький прапори, портрети політв'язнів-кримчан, плакат із тамгою та написом «Тут Україна була і буде!», брошури, нові книги про кримських татар і Крим.

Гульнара Бекірова готує каву та солодощі на мобільному столику. Її гостинність не залежить від того, що це не дім, а лікарня. У цій палаті подружжя Бекірових уже дванадцятий місяць, до цього ще 10 місяців пробули в іншому хірургічному відділенні.

Приходить медсестра, вимірює рівень цукру в крові Едема Бекірова, Гульнара цілує їй руку. Едем радіє: сьогодні хороші показники, цукор знизився.

«Наші лікарі кажуть сьогодні: «Ти більше трьох місяців не міг прожити, ось ти вже два роки і живеш»», – ділиться Едем.

2022 рік: вторгнення армії Росії в Херсонську область

Взимку 2022 року ще неможливо було повірити, що російські війська прийдуть на Херсонщину.

Гульнара Бекірова, членкиня Меджлісу кримськотатарського народу, заступниця голови Генічеської райдержадміністрації, була на момент вторгнення вдома в Новоолексіївці.

Едем Бекіров перебував у лікарні в Києві.

«Війна почалася для мене зранку. Шок, то була якась внутрішня паніка. Ми вже телефонували зранку, з п'ятої ранку, коли о сьомій ранку голова районної державної адміністрації каже: «Ви залишайтеся, напевно, в Новоолексіївці». Люди рахували техніку, що йшла, і говорили: «Вже 250 проїхало в бік Каховки, 250 – у Запоріжжя, в тому напрямку», – згадує Гульнара Бекірова.

Вранці 24 лютого Гульнара Бекірова одразу ж вирушила до мечеті: звідти через динаміки інформували та заспокоювали мешканців. У перші дні вторгнення вже були загиблі.

«Коли я під'їхала до мечеті, зустріла батька, що привіз сина в причепі. То був Еміль Бєлялов, 17-річний хлопець, який приїхав до батьків на канікули. І осколковим поранило, на смерть. Він помер просто у себе в будинку, будинок рознесло і хлопчик загинув. Батько прийшов у розпачі: «Мені поховати треба». Потім зателефонували та сказали, що загинула директорка школи Наталія Косова (директорка Генічеської санаторної загальноосвітньої школи-інтернату І-ІІІ ступенів – ред.). Десь о 10 ранку наш військовий Віталій Скакун підірвав міст на Щасливцеве. Родіон Шевченко, прикордонник, якого знайшли потім люди з Чонгара. Це перші жертви війни. Ми організовували, в яких школах будуть притулки, де люди братимуть воду, де люди братимуть хліб. Я виходила з Усеїном (Усеїн Тохлу – імам мечеті Новоолексіївки – ред.) і ми голосно, в мікрофон, через мечеть говорили, щоб люди зберігали спокій: вода там, сховатися можна там», – розповідає Гульнара.

Вже за 4 дні – 28 лютого в Новоолексіївці з будівлі селищної ради раптом зникли прапори.

«‎Зранку дивлюся, а немає прапора – ні кримськотатарського, ні державного біля селищної ради. Я зателефонувала тоді голові, то була селищна голова, вже староста Новоолексіївки, Ірина. (Ірина Ісай – колишня староста Новоолексіївського старостинського округу. Пізніше окупаційна влада РФ призначила її на посаду економіста в «пенсійному фонді Генічеської військової адміністрації» – ред.). Як це так, прапора нема. Вона каже: «Ну, ви знаєте, нам сказали». Я кажу: «Як сказали, хто сказав?». «Уже там у нас є такі, призначені гауляйтери». Я кажу: «Так, одну хвилину, ще Україна, і ви знаєте, зараз люди встануть, і прапори мають бути на місці».

Прапори повернули, але 5 березня їх зняли, повісили російські.

Усі ці дні жителі Херсонщини мітингували, вимагали, щоб російські війська пішли.

«Ми почули, що Каховка та Херсон піднялися, люди виходили на мітинг з такими вимогами, щоб пішли ці військові. І тоді почали телефонувати мені: «Гульнаро Решатівно, давайте ми теж підніматися, давайте, давайте, не мовчатимемо, як так?». Ми зібралися, справді, зібралися і люди багато, якось так, по дзвіночку один одному, і зібралися. Вже вранці шостого березня у нас в Новоолексіївці було півтори тисячі. Багато ж, у нас єдине в районі селище міського типу, де компактно живуть кримські татари. Потім якась частина, ми виїхали машинами в Генічеськ. У Генічеську неймовірно багато людей, я не знаю: 5, 10, 8 тисяч. З усіх сіл, які є, на 12 годину вже в Генічеську зібралися люди. Але потім ми вже знали, що на посту на зворотному вже їх обшукували машини, і документи перевіряли, і тиснули, тиснули», – каже Гульнара Бекірова.

У 17-му училищі Генічеська російські військові організували катівню і таємну в'язницю. У районі почали зникати активісти.

В будинок члена регіонального меджлісу Новоолексіївки Вейсера Сарибілялова прийшли з обшуком, і Гульнару Бекірову донька повідомила, що її теж розшукують.

«Сьомого вранці я вже бігла на мітинг, вже було 9.50, і мені дочка зателефонувала, а я: «Так, кизим, я вже підходжу». А вона мені каже: «Не підходь, ми біля дому Вейсера, вони приїхали». Зайшли в дім і провели обшук. Дружина вийшла, комусь сказала, тож, по ланцюжку передали, що шукають і Бекірову Гульнару Решатівну. І дочка мені говорила: «Мамо, ми тут, ми їх видворимо, але щоб ти знала, тебе шукають». Я все, що можливо, всю техніку закинула в туалет, все збирала і кажу: «Ма, це все, все має зараз бути в грубці».

Дев'ять діб Гульнару Бекірову ховали в підвалі одного з будинків. Вона не мала жодних засобів зв'язку. Згодом їй допомогли виїхати з окупації.

Дорога була довга, з масою пересадок.

«Тридцять дві зупинки було. Тридцять дві зупинки – це тридцять дві зупинки серця, розумієте? До Мелітополя 15 постів. Вони шукали, вони щось наші автобуси переглядали. До Токмака були всюди всі російські військові, російські танки. Було дуже страшно, ми бачили вже розбиті машини, людей, яких вони розстрілювали по дорозі. Ми бачили і танки, що їхали, ми бачили перед нами, перед очима. Ми всі плакали. Ви знаєте, у нас був жах, ми не знали, куди ми їдемо, але доїхали до Оріхова, і тоді в Оріхові ми вже побачили, що стоять наші військові, наш державний прапор. І тільки в Оріхові ми зрозуміли, що ми виїхали з пекла, в якому були», – згадує Гульнара Бекірова.

У будинок Бекірових у Новоолексіївці кілька разів приходили з обшуками, російські військові його пограбували та влаштували собі там штаб-квартиру. Про те, що означав для сім'ї цей будинок, – у цій статті Крим.Реалії.

2014 рік: «Ми просто не мали права сидіти вдома»

У 2014 році старша дочка, онука Бекірових і мама Гульнари жили в Криму. Окупація Росією півострова для сім'ї стала трагедією. Едем Бекіров на той момент був у лікарні в Сімферополі. Він тяжко хворіє вже понад 20-ть років, у нього інвалідність 1 групи, хворе серце, діабет, йому ампутували ногу, носить протез.

«Для нас Крим – це просто вище нема, найвища точка, апогей, так скажу. І все, що відбувається з Кримом – це наш біль, це наша трагедія. Я саме в лікарні у Сімферополі був. Коли я потім повернувся додому, стало дуже зле. Мене звідти до Києва відвезли в лікарню. Дуже тяжко переживав. Їхав потягом, коли везли, всю дорогу плакав. Сльози самі йдуть, самі собою, бо це дуже боляче. Я знав, відчував нутром, ворог прийшов на твою землю. Ось такий біль був», – згадує Едем Бекіров.

Гульнара Бекірова перед окупацією Криму також була в Сімферополі – 26 лютого приїхала на мітинг перед парламентом Криму. Повернулася додому з надією на те, що загроза анексії півострова позаду.

Після захоплення російськими військовими адмінбудівель у Криму, захоплення адмінкордону, жителі Херсонщини майже через день виходили на мітинги, ходили на Чонгар, адмінкордон області з півостровом.

«Коли жінки Криму виходили на траси, вони виходили з цими плакатами, виходили і кричали, що ми повинні зберегти мир, ми просто не мали права сидіти вдома. І ви знаєте, люди, чонгарці, вони збиралися щодня, проводили акції. Ми тримали зв'язок з ними, під'їжджали машинами. Ми їхали туди, це було двадцять восьмого, першого, коли ми приїхали, і другого, і третього березня. А шостого ми організували ці мітинги, восьмого березня всі піднялися», – розповідає Гульнара.

На одному з мітингів під ноги мітингувальників почали стріляти.

Російські військові у 2014 році вже рили окопи на Херсонщині. Місцеві жителі щодня виходили на мітинги, і це допомогло відстояти Чонгар, вважає Гульнара Бекірова:

«Вони заїхали до залізниці, вони там уже копали рови, ці танки туди спускали, своє обладнання, спускали свої машини військові. Вони з усіх боків заходили на Чонгар. Я не знаю, як сталося… Щодня до 16 березня це були акції, хвиля постійних протестів. Як що сталося, але ці військові відійшли. І відійшли на те місце, де вони, на жаль, і досі стоять, тобто стояли до повномасштабного вторгнення».

«‎Я навіть не думав, що залишусь живим»

Після окупації Криму Росією, на півострові залишалася жити частина сім'ї, й Едем Бекіров кілька разів відвідував їх.

«Дочка старша жила в Криму, мати – теща моя рідна – теж жила в Криму. Їх не бачити, і онука там не бачити – я просто не міг. Буквально на одну ніч, я чомусь на ніч їхав завжди. Не через те, що я там чогось боявся, я просто не міг дивитися на цей російський прапор, на цю атрибутику їхню, на ці фізіономії їхні. Не міг дивитися, для мене це дуже боляче. Батьки в Джанкої поховані, навіть не міг заїхати на цвинтар дуа прочитати. Я так на ніч приїжджав: у дочки 2-3 години сиджу, потім до матері їхав, у неї там до ранку, і вранці таксист приїжджав, забирав», – згадує він.

У 2018 році в Едема Бекірова вже стояв стент у серці та шунти, перед черговою важливою операцією він вирішив поїхати до рідних у Крим. Але 12 грудня на адмінкордоні його затримала ФСБ.

Російська влада звинуватила Едема Бекірова у зберіганні вибухових речовин. Міжнародні організації визнали його політичним в'язнем. За його визволення боролися навіть на міжнародному рівні. Росія відпустила Едема Бекірова в межах великого обміну, 7 вересня 2019 року він повернувся додому.

Перше велике інтерв'ю Едема Бекірова після повернення в Україну – в цій статті Крим.Реалії.

Здоров'я Едема Бекірова в ізоляторі у Сімферополі дуже погіршилося. Після повернення додому і до початку повномасштабного вторгнення він переніс низку операцій, пережив інфаркт. У лютому 2022 року був у лікарні в Києві.

«‎Я в лікарні лежав на операційному столі 24 лютого 2022-го року, в Києві в опіковому центрі. Вже сепсис пішов усім тілом. Нас опустили в підвал, 25 днів у підвалі ми були, у бомбосховищі. Хоч і обладнане, але всі хворі там. Уявіть, у якій атмосфері були. Там стало здоров'я ще гірше. Вже все, вже я навіть не думав, що залишусь живим», – згадує Едем Бекіров.

Гульнарі вдалося вибратися з окупації та приїхати до чоловіка у Київ.

«Моє завдання було зробити все можливе, щоб допомогли нам лікарі, щоб він міг вижити в цій ситуації. Коли приїхала, була шокована. Його вже каталкою везли на операцію. І ми ще три тижні боролися, намагалися якось допомогти йому. Сирени, всі спускаються вниз, але ми з чоловіком залишаємося. Я не можу: він на ліжку, ми вже його не возимо туди-сюди, я кажу: «Я буду з ним». Зав'язувала його ременями, сама сідала тихенько на коліна, і ось чекали так, поки закінчувалися бомбардування, сирени. Я тоді не знала, що мені робити», – розповідає Гульнара.

Щоб врятувати життя Едему, спільними зусиллями Меджлісу, МОЗ України, офісу президента України, посольства Туреччини в Україні та великої кількості людей його вдалося евакуювати до Туреччини. Гульнара Бекірова каже: щоб перерахувати всіх небайдужих, хто взяв участь у порятунку Едема, не вистачить і цілого зошита. 17 квітня 2022 року голова Меджлісу кримськотатарського народу Рефат Чубаров зміг із полегшенням повідомити про евакуацію Едема Бекірова до Туреччини.

У Стамбулі Едему Бекірову провели п'ять операцій. І весь цей час подружжя Бекірових постійно займається громадською діяльністю. Вони підтримують політв'язнів, Гульнара бере активну участь у заходах на пітримку України.

«Лікуємося, Едем живий, він спілкується з дітьми, він знаходить можливість підтримати мене в тих заходах, в яких я досі беру участь. Усе, що ми можемо зробити, ми робимо. Знаходимо медичну сестру, яка з Едемом десь дві-три години сидить, а я все ж таки далі продовжую активну роботу. Тому що не можна, не можна мовчати, коли в нас йде війна, коли наші серця розбиті», – каже Гульнара Бекірова.

Едем Бекіров вірить у перемогу України та звільнення Криму.

«Сьогодні багато хто бореться за Крим, дуже багато. Я думаю, що все одно це увінчається успіхом. І наші діти, онуки житимуть у Криму. І ми ще поживемо у Криму, на нашій улюбленій батьківщині. Бо Крим для нас – це все. Краще, ніж на батьківщині, ніде немає. Україна буде однією з провідних держав», – вважає він.

Гульнара Бекірова про батьківщину говорить зі сльозами на очах.

«‎Дуже хотілося б, щоб кожна сім'я мала надію повернутися в Україну. А кримські татари – на свою батьківщину. Мої батьки пройшли таку важку дорогу: батько хотів жити і повернутися, і повернувся. Але не дожив до 50-річної дати з дня депортації. День депортації – це 18 травня, він 19-го помер на п'ятдесяту річницю. Він казав: «Діти, показують по телевізору (це був 1994-й рік), подивіться, показують, як знущалися з нашого народу». А вони 50 років не могли це відкрито говорити, але передавали, щоб діти знали, щоб цю історію не забули, що ми кримські татари, що у нас є батьківщина», – згадує Гульнара.

Залишаючи свій будинок через окупацію, Гульнара Бекірова змогла взяти із собою лише документи. І одну пам'ятну блузку, на якій її подруга вишила ластівок. Її вона й одягла для інтерв'ю.

«Коли надягаю її – я точно знаю, що я повернуся, як ластівка, додому», – каже Гульнара Бекірова.

Роскомнагляд (Роскомнадзор) намагається заблокувати доступ до сайту Крим.Реалії. Безперешкодно читати Крим.Реалії можна за допомогою дзеркального сайту: https://dfs0qrmo00d6u.cloudfront.net. Також слідкуйте за основними подіями в Telegram, Instagram та Viber Крим.Реалії. Рекомендуємо вам встановити VPN.