Богдан зустрів 2026 рік на вокзалі без світла, серед бездомних, слухаючи привітання українського президента Володимира Зеленського. 20–річний кримчанин приїхав на материкову Україну 31 грудня, майже два роки ховаючись від російських військкоматів. Зі шкільних років він мріяв про український паспорт, але родина його не підтримала, тому після повноліття вирішив діяти самостійно. В ексклюзивному інтерв’ю Крим.Реалії Богдан розповів, як змінився Крим за роки російської анексії, перетворюючись на мілітаризований півострів, чому вчив українську мову та яке його ставлення до військкоматів в Україні. Історія вийшла в межах проєкту «Їхній вибір – Україна» до річниці анексії Криму.
Богдан називає себе «повністю кримською людиною» – він народився в Криму і встиг пожити в кількох містах на Кримському півострові. І, можливо, хлопець ніколи б не залишав рідний дім, але зараз він почувається там тривожно і не в безпеці. Це відчуття виникло навесні 2014 року, коли так звані «зелені чоловічки» з'явилися в Криму, і відтоді напруженість лише зростала.
«Це буквально можна порівняти з тим, що ти приходиш у свою квартиру, але там дуже багато чужих людей, надто багато, вони не вміщуються, і вони ще якихось плакатів понавішували», – пояснює Богдан. Він хотів би знову приїхати у вільний Крим, коли він повернеться під контроль України.
«Я про Росію дізнався у 2014 році»
Згадуючи період до анексії Криму РФ, Богдан зазначає, що в його оточенні «російського порядку денного не було».
«Ми [в школі] вчили вірш про Київ. [У родині] обговорювали Україну, жодної Росії. Я про Росію взагалі дізнався у 2013 або 2014 році», – каже хлопець.
Після подій весни 2014 року настрої в його родині змінилися. «Мама змінила свою думку через Йдеться про Революцію Гідності в Україні, які вона сприйняла як небезпечні. Прийшла Росія, сказала: «Так, дійсно це погано і небезпечно. Ми вас рятуємо!». І вона в це повірила», – розмірковує Богдан.
На момент російської анексії хлопець був неповнолітнім – він залишився в Криму з родиною. Але вже з 14 років знав, що отримає український паспорт.
«Мені чомусь завжди подобався вайб України», – каже Богдан.
Він планував поїздку до Херсона, де після анексії Криму можна було це зробити, але його родина його в цьому не підтримала. Відмовилися в сім’ї і виступити свідками, які потрібні для отримання документа. Богдан пересунув план і став чекати 18–річчя. Але коли йому виповнилося 16 років, Росія здійснила повномасштабне вторгнення в Україну, а Херсон опинився під російською окупацією.
«[Початковий] план трошки втратив свою актуальність. Але бажання потрапити в Україну, жити в Україні нікуди не зникло», – розповідає Богдан.
Хлопець розмірковує про причини такого кардинально різного світогляду в родині та ставлення до України. Він згадує, що Після анексії півострова Росія скасувала уроки української мови в Криму уроки української мови в кримській школі, уроки історії, на яких він слухав про український прапор та гімн країни. По телевізору йшли програми та мультфільми українською мовою.
«Це залишило щонайменше відбиток у моєму дитячому мозку», – пояснює Богдан. Він і зараз дуже добре говорить українською мовою і дуже радіє, коли отримує компліменти з цього приводу. Весь цей час хлопець намагався підтримувати ці знання і дивився всі відео українською, які тільки міг знайти.
Він згадує, що навіть перегляд коротких роликів, які він знаходив у соцмережах, – чи то про український борщ, Тараса Шевченка або історію прапора, – все це допомагало йому бути в контексті та «зберегти ідентичність».
Йому вдавалося це робити в умовах свідомої російської кампанії проти всього українського в Криму.
«Я був у Севастополі. Перед цим подивився «Орел і решка» – популярне українське російськомовне пізнавальне тревел-шоу. Двоє ведучих показують відпочинок у різних містах світу з двома крайнощами бюджету: безлімітною «золотою карткою» та $100. Долю ведучих – розкіш чи економія – вирішує підкидання монети в Криму. Вони теж були в Севастополі, і я там спіймав кадр із бухти – зображення українського та російського прапорів. Зараз український звідти стерли, хоча він ніяк не заважав», – розповідає Богдан.
Пропаганда війни у Криму
День, коли Росія здійснила повномасштабне вторгнення в Україну, Богдан пам’ятає в деталях досі.
«Була похмура погода. Вона дуже точно описувала те, що я відчував у душі», – каже юнак.
Йому було 16 років, за два місяці мало виповнитися 17. А в Криму стали «ще більше закручувати гайки». Він розповідає, як на півострові перестав працювати GPS, а мобільний інтернет практично зник. Кількість вибухів у Криму збільшилася, а сигнал повітряної тривоги вмикали вже після ударів. У містах стали штрафувати та відкривати справи проти жителів за прослуховування пісень Вєрки Сердючки або синьо–жовтий манікюр.
«Дуже подорожчало життя. Якщо, наприклад, до війни можна було орендувати квартиру, скажімо, за 15 тисяч рублів, після цього вже 30, зараз – 45. Стало дуже тісно в тому плані, що ти зараз можеш робити в Криму: поїхати на роботу, піти в магазин, з’їздити на море, якщо дозволяє погода, з’їздити в ліс. Люди живуть буквально за сценарієм, і це почалося знову ж таки через війну, тому що будь–який захід потенційно небезпечний. Життя стало душним», – розповідає Богдан.
Слів «війна» в Криму намагаються уникати – побоюються наслідків, розповідає хлопець. При цьому сам Кримський півострів дуже сильно мілітаризувався.
«Я навчався в коледжі. До нас стали частіше приходити й розповідати про те, як класно в армії та [пропонували] підписати контракт», – згадує Богдан.
Його дуже дивувало, коли їх просили про допомогу постраждалим сім’ям з окупованих Херсонської та Запорізької областей.
«Я б і хотів допомогти, але це дивно: вони [армія РФ] самі прийшли туди, самі це зробили s тепер просять, щоб допомогли», – каже молодий чоловік.
На вулицях звичні рекламні плакати замінили білбордами з агітацією та вихвалянням умов армійських контрактів.
«Усюди ця тема, просто культ якоїсь перемоги – незрозуміло якої, над ким, яка «скоро буде», – розповідає хлопець. А йому самому прийшла повістка до військкомату, коли йому ще не було й 18 років.
«Я працював на той момент офіційно, і, відповідно, моєму роботодавцю прийшла повістка, яку мені видали. Це сталося до початку призову, я навчався, тобто загалом ця повістка не мала прийти. Там [у коледжі] мало не контракт із цим військкоматом: передають дані тих, хто скоро випускається з коледжу, і військкомат може ці повістки видати навіть на вручення диплома. У мене, наприклад, одногрупника забрали ще до того, як він захистив диплом. Йому там просто сказали: «Ти все склав, усе проставимо, видамо, після армії забереш». Тобто прям така налагоджена схема», – розповідає Богдан.
Він пішов прояснити ситуацію до військкомату, але там відмовилися слухати. Воєнком намагався вмовити його, щоб юнак пройшов медкомісію – «для галочки». Богдан попередив, що повістка прийшла незаконно і він скаржитиметься у військову прокуратуру.
«Він почав крити мене матом, ображати, погрожував тим, що відправить на нуль у Херсон або в Запоріжжя. І виписав повістку на наступний день. Суть ось цієї повістки на медкомісію, чому я так відмовлявся, – це дійсно не для галочки, просто після цієї медкомісії мені б видали повістку одразу на відправку», – пояснює хлопець.
Богдан не став чекати цього моменту, купив квиток на потяг і залишив Крим. За адресою його прописки там досі приходять рекомендовані листи з повідомленням про повістку.
Два роки в бігах
Після поспішного виїзду з Криму Богдан два роки їздив Росією, ніде особливо довго не затримуючись. Москва, Санкт–Петербург, Казань, Сиктивкар – лише частина низки міст, де переховувався кримчанин, щоб заплутати військкомат. Постійно переїжджати, шукати нову роботу та житло – це було не найскладнішим для нього.
«Раптом мене десь затримають, випишуть повістку, заберуть до армії, ще щось станеться. Це дуже сильно пригнічувало мене. Постійний фоновий стрес, тривога – це, напевно, найскладніше, що було. В такому стані складно загалом навіть чогось хотіти», – зізнається юнак чоловік. Кілька разів він опинявся у критичній ситуації, але, врешті–решт, йому вдалося вислизнути.
Увесь цей час Богдан не забував про свою ідею потрапити на материкову частину України. У пошуках цього шляху він знайшов кримських волонтерів, які були готові допомогти. Так хлопець дізнався про гуманітарний коридор через Білорусь і одразу взявся до справи. Про свій план він не сказав навіть мамі. Для неї він їхав у Мінськ по роботі. Все – з метою безпеки.
Мінськ – Брест – Мокрани – Доманове – Ковель – Київ
Для подорожі з Російської Федерації до Мінська Богдан обрав потяг.
«Мікроавтобуси та автобуси завжди гальмують, завжди перевіряють по максимуму. У поїзді в мене, принаймні, не було жодних перевірок. Я просто показав російський паспорт під час посадки – і все», – ділиться юнак.
Він без проблем дістався столиці Білорусі та вирушив до українського консульства. Там на нього вже чекали.
«Я реально раджу звертатися по допомогу до волонтерів. Вони прискорюють процес шляхом звернень, наприклад, до Представництва президента України в АРК. Вони можуть достукатися до дуже багатьох організацій, аж до того, щоб перевірити в реєстрі саме свідоцтво про народження. Адже від цього залежить, наскільки швидко дадуть посвідчення на повернення в Україну», – пояснює Богдан.
«Білий паспорт» – це тимчасовий документ (діє до 30 днів), що видається консульствами України громадянам, які втратили закордонний паспорт, мають прострочений паспорт, або дітям, які народилися за кордоном, для повернення на батьківщину. Оформлюється безкоштовно (або за символічний збір).
Того ж дня Богдан отримав своє посвідчення на повернення в Україну. Однак в окремих випадках цей процес може дуже сильно затягнутися – з різних причин.
«У консульстві, на жаль, деякі працівники дуже сильно хамлять, дуже не зацікавлені в тому, щоб допомогти. Я думав, чому так може бути, але не знайшов причин», – розповідає кримчанин.
Крим.Реалії надіслали запит до МЗС України з проханням прокоментувати ситуацію. До моменту виходу матеріалу відповіді не надійшло.
З Мінська Богдан попрямував до Бреста – міста на кордоні з Польщею та Україною. Звідти до пункту пропуску «Мокрани» – близько 40 хвилин дороги машиною. Через цей населений пункт ще чотири століття тому – за часів Речі Посполитої – пролягав важливий тракт, що вів до Києва.
«З боку Білорусі – три перевірки. Дивляться документи, потім сумки, телефон, бесіда», – згадує хлопець. Після білоруського пункту пропуску від української землі його відділяли близько двох кілометрів дороги пішки. Йти потрібно обов'язково нею, нікуди не повертаючи, інакше є велика ймовірність наступити на міну. Тих, хто пройде цю дорогу, зустрічають на КПП «Доманове».
«Стела «Україна» та напис «Welcome to Ukraine» – це був дуже захопливий момент, я дуже радів, взагалі не вірив у це», – розповідає Богдан.
З українського боку на нього також чекали перевірки.
«Для СБУ не варто скидати телефон до заводських налаштувань або зовсім усе звідти видаляти. Якщо у вас звичайні листування, канали – навіть і російські, і українські, – це жодного інтересу не становить ні для Білорусі, ні для Росії, ні для України. Вони дивляться тільки якихось кураторів, щось прям жорстке, проукраїнське або проросійське – дивлячись яка країна. Достатньо просто видалити це», – ділиться молодий чоловік.
Із КПП «Доманове» волонтери підвезли Богдана до Ковеля у Волинській області. В Україну він потрапив у ніч 31 грудня. Новий 2026 рік Богдан зустрів на ковельському вокзалі.
«Я сидів, чекав на потяг. Він мав бути о 01:05 ночі – 1–го січня. Тоді була сильна атака безпілотників по Ковелю, вимкнули світло. Зрештою я сидів на вокзалі, зустрічав Новий рік без світла, разом із безпритульними дивився привітання Зеленського, нашого президента, з Новим роком. Потяг, на жаль, запізнився і прибув із значною затримкою, але я радий, що він взагалі приїхав», – згадує Богдан. Він каже, що для нього це був «прикольний» досвід.
Першого січня Богдан уже був у Києві. Відтоді він живе у столиці та розпочав процес отримання українського паспорта. Щоправда, через постійні відключення електроенергії юнак ніяк не може потрапити до пункту Державна міграційна служба України, щоб подати документи.
«Із документів у мене є копія паспорта тата, оригінал мого свідоцтва про народження та посвідчення на повернення в Україну. Саму процедуру спростили – потрібен лише один свідок [для підтвердження особи]. Загалом, не має виникнути якихось проблем», – упевнений Богдан.
Зараз він адаптується до життя в Києві. Однією з перших покупок в Україні був напій «Живчик».
«Насамперед купив, спробував – це було дуже класно, майже як у дитинстві. Я його в дитинстві прям холодним пив. Від «Живунчика» відмінність справді є», – розповідає хлопець.
«Живчик» – культовий український безалкогольний напій, що виробляється компанією «Оболонь» із 1999 року. У 2015 році Росія «націоналізувала» Севастопольський завод напоїв, де почали випускати російський аналог «Живунчик».
Богдану дуже подобається Київ. Деякі вулички нагадують йому Крим. «Він якийсь такий живий, справжній і гарний. Дуже багато гарної архітектури. Я дуже люблю гуляти, щось фотографувати – тут дуже багато гарних місць», – ділиться Богдан.
Блекаути та морози в столиці його не лякають. Навпаки, він радіє, що в темному місті у нього є можливість бачити зоряне небо. «Дуже добре видно небо. Тут воно чомусь завжди чисте. Поки я був у Росії, я бачив переважно тільки хмари», – розповідає юнак.
Мобілізація в Україні?
Із отриманням паспорта на 20–річного хлопця вже за кілька років очікуватимуть обов'язки українського громадянина. В Україні під час воєнного стану мобілізації підлягають військовозобов'язані чоловіки від 25 до 60 років.
«Дуже багато людей із Росії лякали, що мене ледь не одразу заберуть, кинуть в окоп, дадуть автомат – і я воюватиму. До мене ще жодного разу [ТЦК] не підходили. Навіть була одна ситуація, коли до мене підійшов поліцейський у метро: мені просто було не дуже добре. Я сидів, чекав на знайомого, він запитав, чи все гаразд, – і все, жодних документів не просив», – згадує молодий чоловік.
При цьому в майбутньому він не планує уникати мобілізації до української армії. Богдан хоче помандрувати Європою і побачити світ, але жити хоче в Україні.
«Я сподіваюся, що війна закінчиться найближчим часом. Навіть якщо вона триватиме, не дай боже, до 25 років, я думаю, що навмисно бігати від цього не буду. Я вже тут, я почуваюся громадянином і в мене немає [морального] права порушувати цей закон», – каже Богдан.
Його родина все ще думає, що його рішення жити в Україні тимчасове і «скоро мине».
«Вони думають, що я побуду тут і потім повернуся в Росію назад. Скажу, мовляв: «Ой, який я був дурень і не послухав вас». Мені здається, своїм прикладом я зможу показати їм, що Україна – це добре. Що зі мною все буде добре, що я далі буду доброю людиною, не стану нацистом», – розповідає молодий чоловік.
Богдан упевнений, що зможе переконати рідних, що «насправді Росія неправа».
