Із Севастополя – до Грузії. Нотатки кримського біженця. Трагічні історії українців

СЕВАСТОПОЛЬ – БАТУМІ – Історії українців, з якими мені доводиться зустрічатися в Батумі, і дивовижні, і страшні водночас, бо пов'язані з війною. Трагедії сімей, змушених тікати від її жахів за тридев'ять земель, переплелися з трагедією країни, на яку віроломно напала Росія.

Літня пара, Тетяна та Анатолій, із Токмака Запорізької області. Раніше про це невелике містечко в Україні не кожен знав, а сьогодні воно щодня на слуху – у військових зведеннях. «Нас 2 березня захопили, – розповідає Тетяна. – Тиждень до цього обстрілювали з чого тільки можна – і гармати, і танки, і авіація. Мер наш, молодець, на контакт з окупантами не йшов. А ми в льоху ховалися».

Пенсіонерам вдалося виїхати у першій декаді квітня, коли російські військові відкрили коридор для цивільних осіб. «До цього ми майже півтора місяця на одній консервації майже жили – у магазинах нічого практично не було, – каже Анатолій. А як дали зелене світло на виїзд – я за кермо, і ми поїхали. У Грузії ми кілька років тому відпочивали, тож рвонули сюди».

Про поїздку через Росію подружжя говорить неохоче. «Я їх ненавиджу, – блискає очима Тетяна, – усіх би порвала! Наш син із квітня воює. Він у Дніпрі працював і сам пішов у військкомат. Бережи його Бог!» Ранок колишніх мешканців Токмака починається з читання новин із фронту, так само закінчується день. Про життя в Батумі вони коротко говорять: «У нас усе добре. Є де спати та що поїсти. Світ не без добрих людей».

Олександру 44 роки, він із Мелітополя. Чим саме займався після окупації міста російськими військами, не каже, проте, настав момент, коли змушений був тікати. «З червня я вже не жив у своїй квартирі, а в липні вірні люди повідомили, що за мною приходили – швидше за все, фсбешники, – веде Олександр свою розповідь. – Часу на роздуми не лишалося. Зібрав речі та поїхав через Крим, бо вибратися через гуманітарний коридор у мене б шансів не було».

В Алушті у мелітопольця живе троюрідна сестра, подався до неї. «Ми не аби якісь родичі, бачилися рази три за все життя, але тут вибору не було. Пожив у неї тиждень, на море походив, відчув усю красу «російського» Криму. Ви, кримчани, вже не помічаєте, в якій в'язниці живете: відеокамери скрізь, поліція, те не скажи, це не зроби. Сестра про політику взагалі боїться говорити», – веде далі Олександр.

Далі житель Мелітополя поїхав до Краснодарського краю, звідти через Ставропілля та Північну Осетію потрапив до Грузії. У Батумі перший місяць жив на заощадження, потім влаштувався працювати на будівництво. «Дома я зовсім іншим займався, але тут радий і такій роботі зі стабільною зарплатою. Директор фірми мені і квартиру підшукав, практично задарма – тільки за комуналку плачу», – каже Олександр. А у вільний час він ще встигає займатися волонтерством.

Так само, як про Токмак, до війни мало хто чув про Салтівку, крім жителів Харкова та області, зрозуміло. Пенсіонери Роман і Надія жили саме в цьому районі. «Нашого будинку вже немає – був зруйнований після нашого від'їзду. Але ми раді, що вирвалися з цього пекла. Родичі, які повернулися до міста, надсилають фото – на це неможливо дивитися. Район-примара», – каже Надія і починає схлипувати.

Чоловік заспокоює її та продовжує розповідь. «Не знаю, як вони там будуть узимку. Там у нас морози 20 градусів часто бувають, а на опалення після постійних обстрілів інфраструктури розраховувати складно», – каже Роман. «Ми взагалі все втратили, – підключається до розмови Надія, – у нас у Цвіркунах (село під Харковом – авт.) дачка була. Коли рашисти село зайняли, вони у нашому будиночку жили – сусіди розповіли. Так цим воякам потім від наших прилетіло, ну, а будиночку– хана».

Подружжя спочатку евакуювалося з Харкова до Львова, потім – до Європи. Прожили трохи в Німеччині, але потім вирішили їхати до Грузії, де відпочивали в молодості ще за часів СРСР. «Грошей, звісно, не вистачає, наших пенсій. Отримуємо допомогу в різних фондах», – каже Надія. До Харкова збираються повернутися після закінчення війни, бо зараз пенсіонерам жити там нема де.

До берега турецького рукою подати

Від центру Батумі до грузинсько-турецького кордону дорогою близько 18 кілометрів, а по прямій і того менше. До пропускного пункту Сарпі ходить звичайний міський автобус, і багато місцевих жителів їздять до Туреччини за покупками. І я вже двічі скористався турецькою гостинністю.

В обох країн безвізовий режим, те саме діє і щодо власника українського закордонного паспорта. На кордоні зранку хоч і невелика черга, але рухається вона досить швидко – на проходження грузинського і турецького контролю у мене пішло не більше 15 хвилин, включаючи пересування 300-метровим критим переходом.

Цікаво, що прикордонний перехід Сарпі між СРСР і Туреччиною було відкрито лише 1988 року, а раніше весь регіон з обох боків кордону вважався закритою прикордонною зоною. На радянській стороні простих смертних не допускали на південь від мосту через річку Чорох, що біля батумського аеропорту. А турків не пропускали на схід від Хопи.

Біля прикордонного пункту вже чекають турецькі маршрутки. За п'ять хвилин я вже в селі Кемальпаша, розташованому менш ніж за чотири кілометри від кордону. Минуло трохи більше години відтоді, як я вийшов з дому в Батумі – і я вже на ринку в Туреччині. На центральній вулиці розташовані магазини та павільйони. Продається одяг, посуд, товари для дому тощо.

У двох продуктових супермаркетах багато покупців із Грузії. Причина тому – ціни майже на всі продукти у 2-3 рази нижчі, ніж, наприклад, у Батумі. Через це багато батумців раз-два на місяць їздять сюди за покупками. За законами Грузії лише раз на місяць дозволяється провозити товари особистого користування на суму 300 ларі – це приблизно 120 доларів. Цікаво, що в самому Батумі частка багатьох товарів, що продаються з Туреччини, дуже велика, а що стосується одягу та взуття, то, напевно, відсотків дев'яносто.

Кемальпаша колись називалося Макріалі і до 1547 входило до складу Гурійського князівства в Імеретинськом царстві. У червні 1367 року тут у Церкві Макріалі відбулося королівське весілля між королем Багратом V Грузії та Анною Трапезундською. У 1547 році територія була захоплена імперією Османа. З 1915 до 1917 року – окупована Російською Імперією під час Першої світової війни. З 1918 до 1921 року Кемальпаша увійшло до складу Демократичної Республіки Грузія. Після окупації Грузинської Демократичної Республіки Радянською Червоною Армією село було передане Туреччині 1922 року.

Турецький побут тут відчувається у всьому. Столики та стільці біля багатьох будинків, і чоловіки-турки зі склянками чаю в руці та важливими неспішними розмовами. Старовинний на вигляд міст через річку Чам Дере виявляється будівлею XIX століття, просто виконаний у стародавніх традиціях.

Вдруге за покупками, коли виникла потреба у зимовому одязі, я їздив до турецького міста Хопа, розташованого за 20 кілометрів від кордону. Ринок тут у багато разів більший, але й багато промислових товарів дорожчі – через якість. Для найвибагливіших покупців є навіть щось на зразок бутіків. Загалом, «берег турецький», який «не потрібен» відповідно до старої радянської пісні, дуже навіть рятує і грузинів, і біженців на кшталт мене.

Роскомнагляд (Роскомнадзор) намагається заблокувати доступ до сайту Крим.Реалії. Безперешкодно читати Крим.Реалії можна за допомогою дзеркального сайту: https://dfs0qrmo00d6u.cloudfront.net. Також слідкуйте за основними подіями в Telegram, Instagram та Viber Крим.Реалії. Рекомендуємо вам встановити VPN.