Собор «під омофором» НКДБ: як ліквідовували УГКЦ

75 років тому, 8–10 березня 1946 року, у Львові відбувся церковний псевдособор, на якому оголосили про ліквідацію Української греко-католицької церкви шляхом її приєднання до Російської православної церкви. Далеко не всі греко-католики визнали цей собор легітимним. Відтак УГКЦ на тривалий час пішла в підпілля, ставши катакомбною церквою.

Більше про Львівський собор, його причини і наслідки «Історичній Свободі» розповіла співробітниця Інституту історії церкви Українського католицького університету Світлана Гуркіна.

– Звідки йшла ініціатива щодо проведення собору, на якому й було ухвалене рішення про ліквідацію УГКЦ шляхом її приєднання до РПЦ?

– Собор попервах не стояв у завданнях радянських органів держбезпеки, які вже в лютому 1945 року поставили собі за мету ліквідувати УГКЦ, яку вони – цитую – характеризували так: «Греко-католицька уніатська церква в тому вигляді, як вона існує в нинішній час, є чужою нам щодо впливу легальною резидентурою Ватикану і активно діючою українською націоналістичною організацією на нашій території».

– Це що за документ?

– Це План оперативних заходів Народного комісаріату державної безпеки УРСР стосовно УГКЦ. Цей план запропонували підполковник Сергій Даниленко-Карін – уповноважений у справах релігій, а також начальник Другого управління НКДБ УРСР полковник Павло Медведєв. Це Друге управління відповідало за релігійні справи. Адже в сталінській тоталітарній державі більшість релігійних питань вирішували органи держбезпеки.

– Ініціатива йшла від київських співробітників держбезпеки, від львівських чи з Москви?

– Йосип Сталін затвердив у березні 1945-го так звану «Інструкцію №58» – загальні плани боротьби проти Ватикану, де багато різних заходів передбачалося, серед яких перший розділ стосувався ліквідації УГКЦ. То можемо сказати так – із Москви через Київ. І до Львова були прислані з Києва співробітники спеціальні, а саме, підполковник Сергій Даниленко-Карін, досвідчений чекіст, який мав досвід ліквідації Української автокефальної православної церкви в міжвоєнний період. Тепер його скерували вирішувати питання УГКЦ.

– Усе-таки, як виникла ідея провести Львівський собор?

– У липні 1945 року виникла ідея, що треба такий собор провести. До цього в НКДБ була ідея возз’єднувати окремі парафії. Робили це досить публічно. Зганяли людей на збори, залякували священника, і мало не під дулами пістолетів кожен мав підписатися під заявою про перехід у православ’я. Але дуже швидко від тієї ідеї – навертати в православ’я окремими громадами – відмовилися. Тому що це обурювало людей. У 1945 році на території Галичини йшов досить активний збройний опір зі сторони УПА, і органам радянської влади хотілося стабілізувати ситуацію.

Ідея провести собор виникла вже в процесі підготовки «возз’єднання»: використати методику, якою вже ліквідовували на території Російської імперії єпархії унійної Київської митрополії. Справа в тому, що Галицька митрополія належить до традиції Берестейської унії 1596 року. У XVIII столітті вона опинилася на території габсбурзької Австрійської імперії. Натомість на території Російської імперії поступово були знищені всі унійні єпархії. І був такий собі митрополит Йосиф Семашко, який іще перед тим, як стати єпископом, запропонував цю ідею ніби «возз’єднання». І потім на так званому Полоцькому соборі у 1839 році пройшло це «возз’єднання». Очевидно, Даниленко-Карін, і не тільки він, наводили історичні довідки.

Ідея провести собор із метою легітимізувати це так зване «возз’єднання» виникла в середовищі ініціативної групи десь у липні 1945 року, коли вже почалася активна діяльність представників цієї групи на місцях. І тому саме на греко-католицьке духовенство був націлений головний удар. У згаданому лютневому плані НКДБ було розписано, що потрібно на місцях виявляти греко-католицьких священників, які хотіли б возз’єднатися з православною церквою, і водночас виявляти та збирати компромат на всіх тих, хто проти цього виступав. Компромату назбирали майже на кожного. Навіть на отця Гавриїла Костельника, який був обраний цілеспрямовано на голову цієї ініціативної групи «возз’єднання», було компромату більш ніж достатньо. Але вирішили, що він, як авторитетний священник, мав би впоратися з роллю «нового Семашка». І вони в ньому не помилилися.

– Власне, а якою була роль отця Гавриїла Костельника, який головував на цьому соборі? Якими були його мотиви? Адже він ані статків, ані кар’єри великої на цьому не зробив.

– Була спеціальна розробка його ще у 1940–1941 роках. Тоді заарештували його наймолодшого сина. І це мало бути приводом, щоб він звернувся до органів держбезпеки. Тоді й починали з ним розмову, пропонували йому очолити цей рух на розрив із Ватиканом. Чому? Тому що він був відомим «восточником» – прихильником східного обряду, і відповідно мав певні конфлікти: його виключили з викладачів Львівської духовної семінарії й академії. Він залишився на парафії та викладав катехитику в гімназії.

Костельник конфліктував, бо він був чоловіком досить амбітним. Саме на амбіціях і зіграли співробітники органів держбезпеки. Вони дуже детально проробляли, як говорити з тими чи іншими особами, враховуючи їхні інтереси і специфіку. Наприклад, в опублікованих документах з архіву СБУ є довідка-план, як говорити з митрополитом Андреєм Шептицьким, яку виконував Даниленко-Карін. Він приїхав до Львова в 1944 році, коли митрополит Андрей ще був живий, і мав із ним чимало бесід. І той же Даниленко-Карін знав про амбіції Костельника… А Костельник у грудні 1944 року в складі офіційної делегації УГКЦ відвідав Москву. І на включенні його кандидатури до складу цієї офіційної делегації наполягали представники радянської влади.

– Наскільки представницьким був Львівський собор?

– Собор, із точки зору влади, мав би бути представницьким. Тому що на ньому були від кожного деканату по двоє осіб. Але знову ж таки, як випливає з розсекречених архівів, з 216 учасників дві третини, тобто 140 осіб, мали бути агенти НКДБ. І на кожного з них складалася довідка. Тож усе мало пройти без ексцесів. Але не вдалося все так зробити, тому що несподівано виступив отець Василь Лесюк і запропонував вважати собор попередньою нарадою, після якої кожен міг би порадитися зі своєю совістю і з парафіянами. Але його відразу зацитькали. Натомість отець Гавриїл Костельник зразу встав і почав проголошувати постанови цього так званого «собору»: розрив із Римом, ліквідація Берестейської унії 1596 року і «возз’єднання» з Російською православною церквою Московського патріархату.

– Як реагувало духовенство і миряни?

– Мирян старалися не втаємничувати в ці речі. Ті греко-католицькі священники, які дали згоду на приєднання до ініціативної групи, а потім дуже неохоче, але переходили в юрисдикцію московського патріарха – залишалися на своїх парафіях зі своїми парафіянами. Вони й далі правили так, як і раніше: використовували ті ж самі богослужебні книги, що й раніше. Тобто на місцях люди майже не помічали різниці.

Хоча були такі випадки, більше як винятки, коли тих «возз’єднаних» священників бойкотували найрідніші. Був такий випадок, що дружина і теща не ходили на богослужіння до церкви свого чоловіка і зятя, а натомість їздили за кілька кілометрів в сусіднє село на літургію до священника, який не «возз’єднався». Відтак цей бойкотований своїми найріднішими священник був змушений відкликати своє «возз’єднання», за що потім був заарештований і репресований. Так що, дуже по-різному, але загалом – старалися не афішувати.

Мотивації були дуже різні: думали, що буде третя світова війна, що це тимчасово – мовляв, перші «совіти» були два роки, і ці так само довго не протривають. Була також мотивація, яку пропагував отець Гавриїл Костельник та інші члени ініціативної групи: «Ми рятуємо церкву, щоб сюди не прийшли чужі», «щоб не закрили церкви». І це так само допомагало декому йти на компроміс зі своїм сумлінням.

– А як у такому разі відбувалося становлення структури катакомбної УГКЦ?

– Структура підпільної церкви формувалася так само в цей період, до 1950 року…

– Чекайте! Ви ж кажете, що сприймали як формальність.

– Це духовенство, яке «возз’єдналося». Але було так само багато арештованих. І на тих парафіях, де не стало священника, люди самі збиралися, або до них приїздили ті священники, яким влада заборонила відправляти службу. Тим священикам, які не «возз’єдналися», влада просто забороняла служити на парафіях. Їх виганяли і викидали з помешкання, де вони жили. Тому ті, хто не хотів переходити у православ’я, шукали якусь світську роботу. Багато хто переїздив до Львова, але потім вже неофіційно вони їздили по тих парафіях, де люди їх приймали: або до своїх верталися парафіян, або їздили на інші парафії, де не було священника. І таким чином потрошку формувалися ці структури катакомбної церкви. А вже в 1950-х роках повернулися до Львова і Станіславова раніше заслані єпископи. Хоча у Станіславові вже був підпільний єпископ у цей час.

– А чому радянська влада, органи держбезпеки дозволяли всю цю підпільну діяльність? Чи у них сил не вистачало все контролювати?

– Знаємо з документів, що органи держбезпеки дуже добре знали структуру підпільної церкви. Тому що вони ще з 1945–1946 років мали свою агентуру, через яку довідувалися, що відбувається в церкві. Тобто слідкування ніколи не припинялося. Але підготовка нових священників, їхнє висвячення – ось це намагалися зберігати в більшій таємниці. І тому в 1980-х, як Михайло Горбачов проголосив перебудову і гласність, вже почався рух за вихід із підпілля.

– Переформулюю питання: наскільки органи держбезпеки контролювали катакомбну церкву і те, що в ній відбувалося?

– Вони старалися контролювати. І навіть були спроби розколу Церкви. Один розкол старалися зробити по лінії «восточники – западники». Друга лінія розколу – ставлення до тих священників, які підписали православ’я, їх ще називали «возз’єднані». Але після хрущовської кампанії антирелігійної, коли закривали храми і переслідували за релігійні переконання, багато хто з тих «підписаних» священників намагався повернутися назад. І таку політику повернення назад, коли священник далі залишався на парафії, але ставав таємним греко-католицьким священником, підтримував підпільний греко-католицький єпископ Василь Величковський. Багатьом це не подобалося, і КДБ намагалося, звісно, по цьому незадоволенню провести розрив.

Але бачимо вже з подальшого розвитку подій, коли Церква вже виходила з підпілля наприкінці 1980-х років, багато тих священників, які були православними, переходили в юрисдикцію митрополита УГКЦ Володимира Стернюка, і він їх приймав.