Через спірний регіон Нагірний Карабах між збройними силами Вірменії та Азербайджану вже третій день поспіль тривають бої. Сторони звинувачують одна одну в ескалації насильства. Міжнародні оглядачі пояснюють, чому військову суперечку не можна розглядати суто локально та яку роль в ній відіграють Росія і Туреччина.
Про те, чому суперечку навколо Нагірного Карабаху, яка загострилася протягом останніх днів, не можна назвати суто локальною, пишуть в редакційній статті The Times.
«Територіальні суперечки між державами, які претендують на однакові ділянки землі, рідко мають рішення. Натомість вони мають результати. Суперечливі претензії Вірменії та Азербайджану на півдні Кавказу до прикордонного регіону Нагірний Карабах є конфліктом якраз такого зразка», – мовиться у вступі.
Напруженість у Нагірному Карабасі триває вже понад 30 років з періодичними сутичками і відсутністю чіткої перспективи миру. Але останні сутички більш небезпечні, тому що суперечка наразі стосується і сусідніх країн: «Напруженість викликає, зокрема, втручання президента Туреччини Реджепа Тайїпа Ердогана, союзника Азербайджану».
Конфлікт часто називають «замороженим», перш за все, тому, що жодна зі сторін не має особливо нагального інтересу в його вирішенні, мовиться у матеріалі. «І для Вірменії, і для Азербайджану регіон Нагірного Карабаху є причиною, яка стимулює національний запал та допомагає зміцнити підтримку відповідних урядів», – зауважує видання.
Однак суто локальною суперечку назвати не можна, йдеться далі: Росія має військовий союз з Вірменією, а Туреччина є союзником Азербайджану, у той час як Іран межує з обома країнами.
«Перспектива глибшого конфлікту – це нова гуманітарна криза та економічний шок, враховуючи, що за останні 30 років регіон набуває все більшого значення як канал для нафто- та газопроводів, що обслуговують світові ринки», – додають автори.
Що може зробити Захід?
Якщо Захід зараз не проявить достатнього інтересу до регіону, Ердоган побачить у цій ситуації «шанс на самозвеличення» та сприятиме підбурюванню конфлікту, а це необхідно стримати, пише The Times.
Союзники з НАТО, на думку The Times, повинні дати турецькому лідерові зрозуміти, що його поведінка становить загрозу миру.
Про те, що стоїть за вірменсько-азербайджанським конфліктом у Нагірному Карабасі також мовиться у статті The Wall Street Journal. Багаторічний конфлікт знову розгорівся у кавказькому регіоні, де Росія та Туреччина борються за вплив, зауважують в матеріалі.
Через ескалацію зростає міжнародне занепокоєння, оскільки ситуація загрожує залученням інших регіональних держав та дестабілізацією території, яка служить важливим енергетичним коридором для світових ринків.
Регіональні гравці: Туреччина, Росія, Іран
Оглядачі виділяють трьох основних гравців, які мають значення при розгляді конфлікту.
Туреччина, яка може похвалитися другою за чисельністю армією НАТО, показала, що може швидко задіювати свої військові сили на нещодавніх прикладах втручань у Сирію та Лівію. Президент Туреччини Реджеп Тайїп Ердоган 28 вересня закликав Вірменію «негайно» звільнити «окуповані землі Азербайджану», заявивши, що це «відкриє шлях для миру і стабільності в регіоні».
Інша регіональна держава, Іран, яка має відносини як з Єреваном, так і з Баку, закликала до припинення вогню та початку переговорів.
Росія на сьогодні є домінуючою військовою силою на Кавказі. Дмитро Пєсков, речник Кремля, заявив, що Росія прагне вирішити кризу і про військові варіанти поки не йдеться.
У статті американської газети The New York Times також аналізують загострення між Вірменією і Азербайджаном і наголошують: ескалація підвищує можливість потенційного залучення таких гравців, як Туреччина чи Росія.
«Те, що виглядало як локальна війна за гірські землі малої стратегічної цінності, набуває все більшого значення через свій потенціал залучити більші держави – такі, як Росія та Туреччина», – пише оглядач Ендрю Крамер.
Росія має угоду про взаємну оборону з Вірменією, яка може набути чинності, якщо бойові дії далі поширяться на Вірменію, а Туреччина – член НАТО – є союзницею Азербайджану, наголошує автор.
Крамер також нагадує: Росія та Туреччина вже підтримують протилежні сторони у війнах у Лівії та Сирії. У той же час країни продовжують підтримувати торговельні зв’язки, підписувати газові угоди тощо.
«Вторгнення на колишню радянську територію зі зброєю – це не те, на що Росія дивитиметься доброзичливо», – заявив у телефонному інтерв’ю Дмитро Тренін, директор Московського центру Карнеґі. На його думку, «це може перетнути червону лінію».
Міжнародні посередники наразі сконцентрували увагу на низці інших проблем, таких, як пандемія і протести у Білорусі, і пропустили сигнали, які свідчили про початок загострення. А поки іноземні лідери закликають до швидкого припинення вогню, обидві сторони, здається, налаштовуються на тривалу боротьбу, припускає Крамер.
«Все говорило про те, що наближається ескалація», – заявила в телефонному інтерв’ю Олеся Вартанян, старший аналітик з питань Кавказу в Міжнародній кризовій групі. Але при цьому панувала дипломатична тиша, додала вона.
Конфлікт між Вірменією та Азербайджаном через Нагірний Карабах розпочався в 1988 році. До укладення угоди про припинення вогню Баку втратив контроль над Нагірним Карабахом і частиною прилеглих районів країни – всього до 20% міжнародно визнаної території.
Режим припинення вогню був встановлений у травні 1994 року. Попри те, що Вірменія надає самопроголошеній Нагірно-Карабаській республіці військову допомогу, офіційно ні вона, ні будь-яка інша країна світу незалежності Нагірного Карабаху не визнає.
Азербайджан не вважає самопроголошену Нагірно-Карабаську республіку стороною конфлікту і відмовляється вести з нею переговори.
Нинішнє загострення конфлікту – наймасштабніше щонайменше з 2016 року.
