Установи пенітенціарної системи в анексованому РФ Криму під контролем Росії стали місцями виживання ув'язнених або навіть справжніми катівнями. Таких висновків доходять ті, хто пройшов через неї. Багато свідчень лягли в основу звітів міжнародних експертів, де підтверджують: у пенітенціарній системі Криму роками після його російського захоплення процвітають жорстокі катування, фізичне та моральне насильство щодо ув'язнених. А з 2022 року почалося ще й активне їхнє вербування на війну РФ проти України. Крим.Реалії стали відомі подробиці цих процесів із перших уст. Їхнім свідком став наш журналіст-фрилансер Владислав Єсипенко. Редакція також надіслала запит керівництву російської пенітенціарної системи в анексованому Криму, але відповіді на момент публікації не отримала.
Ми змушені попередити, що цей матеріал містить такі описи, що його не варто читати неповнолітнім та людям із чутливою психікою. Ми вирішили зберегти ці деталі, оскільки вони є документальним свідченням того, що собою являють місця ув'язнення в Криму.
Керченська виправна колонія №2 є, по суті, єдиним місцем повноцінного відбування покарань у Криму. Про неї говорять як про «червону зону», де порядки встановлює і контролює адміністрація, яка придушує спроби встановлення кримінальних сфер впливу.
Про те, що ця установа, по суті, є катівнею, ще кілька років тому розповідав її колишній ув'язнений, кримчанин Мурад Алієв, який відбув там покарання за грабіж (провину не визнає).
За його словами, така ситуація виникла після того, як до колонії прибули російські «наглядачі-садисти» з Омська та Саратова.
Публічних даних про це немає. Ще до початку повномасштабного вторгнення РФ в Україну на умови тримання та катування в цій колонії надходили масові скарги. Але й після початку «великої» війни практика жорстокого поводження з ув'язненими та порушення їхніх прав там триває, стверджує Владислав Єсипенко.
Він кілька років провів у Керченській виправній колонії №2 за обвинуваченням у зберіганні вибухівки. Його справу українська влада та правозахисники кваліфікували як політично мотивовану – форму помсти російської влади за незалежну журналістську роботу в анексованому Криму.
Незважаючи на широкий суспільний резонанс навколо цієї справи та багаторічні міжнародні зусилля щодо звільнення Владислава Єсипенка, вийти на свободу йому вдалося лише після завершення строку відбування покарання.
За роки ув'язнення він став свідком багатьох внутрішніх процесів у колонії, які кардинально впливали на долі в'язнів. Багато хто з тих, хто спочатку намагався чинити опір жорстокій системі Керченської колонії №2, згодом не лише стали її частиною, а й вирушили воювати проти України і в підсумку загинули на фронті.
Історії, які розповідає Владислав Єсипенко, вражають жорстокістю методів, якими російська пенітенціарна система «ламає» ув'язнених. Ми зберегли стилістику та подробиці переказу Владислава Єсипенка.
Шлях авторитету
Сергій Яковишин отримав сім років ув'язнення за спробу пограбування кримської заправки. У Сімферопольському СІЗО у свої 26 років Сергій мав досить великий вплив серед зеків. Він свято беріг «чорні», злодійські традиції, а до його слів дослухалися навіть досвідчені в'язні.
За плечима у хлопця був специфічний досвід – служба за контрактом і бої в Сирії. Здавалося, цю людину неможливо залякати чи зламати. Але потім був етап. Керченська виправна колонія. Тут правила диктувала адміністрація. Головний ритуал пригнічення – стаття 106. Формально – це безкоштовний благоустрій території дві години на день. Фактично – тест на рабство.
Для ідейного «заперечувальника», яким був Сергій, підписати цей папір означало «ссучитися», втратити все. Ув'язнені знали: адміністрація влаштовує пекло кожному, хто скаже «ні». Вибір був простий: або підкорення, або катування. Кілька днів звірячих побиттів, а на десерт – 15 діб «на ямі» в карцері. Іноді ув'язнені «вскривалися», тобто різали собі вени на руках, щоб уникнути тортур.
Режисером цього садизму був заступник начальника з виховної роботи Руслан Романович Тюлюгенов.
Позаочі ув'язнені презирливо називали його «конем замполіта». Тюлюгенов любив масовку – на розправи збиралися і допомагали йому найсильніші наглядачі. Але справжню пристрасть до чужого болю мали тільки двоє: сам Тюлюгенов і старший лейтенант В'ячеслав Бедашев. Вони працювали з «вогником і задоволенням».
Коли Сергій відмовився підписати папери, ці двоє влаштували йому персональне коло пекла. Били професійно, з особливою жорстокістю. Вицілювали в пах, стрибали берцями по голові.
Сергій тримався. Тоді кати витягли один із головних козирів. Бачачи, що «клієнт» не здається, з Сергія зірвали штани. До заднього проходу піднесли довгу дерев'яну палицю. Цю межу Сергій переступити не зміг. Межу граничного, тваринного приниження. Він здався. Підписав усе.
Після карантину Сергія кинули до нашого другого загону. Наша спільнота трималася окремо купкою. У сліпих зонах, де не було камер, займалися спортом, боротьбою, боксували на кулаках, намагалися зберегти форму та залишки людської гідності. Сергій прийшов до нас разом зі своїм спільником. Я бачив, як йому було психологічно важко. Ділився з ним продуктами з волі, загалом підставив плече.
2023 року до нашої колонії приїхали представники ПВК «Вагнер», щоб залучити ув'язнених на війну проти України.
Сергій обурювався і називав тих, хто погодився, «долбо*бами».
Він тоді сказав мені: «Як можна воювати проти братів? Цей «фарш», який повівся на гроші, знищать у першому ж бою». А ще він говорив, що його дід – із Дніпропетровської області, і саме тому він ніколи не воюватиме проти України.
Капітуляція та служба на адміністрацію
Але система не випускає жертву з кігтів. Тюлюгенов почав регулярно смикати Сергія «на розмови». Поступовий, тихий психологічний пресинг добив те, що не встигли добити чоботи. Незабаром Яковишин прийняв пропозицію «кумів» і погодився стати завгоспом загону – стати частиною табірної адміністрації.
Наша остання розмова була прикладом того, як працює психологічний захист «зламаної» людини. Сергій наче виправдовувався. Він палко пояснював мені, що всі ці «злодійські закони» – вигадка для дурнів.
«Усі ці злодії в законі... Вони ж живуть собі на віллах в Іспанії чи Греції, – майже зло говорив він. – Вони вигадали ці правила суто для власного збагачення, щоб звичайні зеки на них пахали!».
Це була капітуляція. Людина не просто «зламалася» під тортурами, вона повністю «перефарбувалася», знецінивши все, за що ще вчора була готова терпіти дикий біль.
Але система вміла не лише ламати, вона вміла й купувати. За повну лояльність Яковишин отримав від адміністрації колонії царські привілеї. Його поставили на підвищене харчування в їдальні, дали безперешкодний доступ до мобільного телефону, а як головний інструмент впливу Сергій прийняв у дарунок професійні боксерські рукавички – натяк на те, що тепер він має право застосовувати силу від імені керівництва колонії.
Але Сергій на цьому не зупинився. Залишки колишнього авторитету він вирішив компенсувати агресивною фізичною перевагою. Через свої канали він «затягнув» з волі метандростенолон – потужний анаболічний стероїд, який різко стимулює синтез білка і дозволяє наростити потужні об'єми м'язів за лічені тижні.
Регулярний, циклічний прийом хімії та якісна їжа з волі дали страшний результат. При своєму зрості під два метри Сергій швидко розігнав вагу до 130 кілограмів. Система виростила ідеальну зброю проти інших ув'язнених.
Кати
А далі хлопець зібрав команду однодумців – міцних пацанів, яким пообіцяв різні преференції за співпрацю. Головною преференцією було УДЗ (умовно-дострокове звільнення). Найстараннішими з них, які іноді в тортурах і побиттях зеків перевершували свого «шефа», були Іван Фонтаненко та Дмитро Зайцев.
І хлопці старалися… Били нещасних прибиральників загону металевими дужками, знятими з нар. Так звані «ображені» або «півні» ходили сині від стусанів, а пізніше дехто з них зізнався, що з метою профілактики Сергій і компанія зв'язували «півнів» і засовували їм у задній прохід палиці. Тобто, дублювання дій адміністрації (!) в дії.
Одного ув'язненого побили до такого стану, що людина кілька днів лежала на нарах, не в змозі піднятися. І в цей час не контролювала свої фізіологічні процеси. А все через те, що керівництво було незадоволене тим, що він не виплачував штраф, прописаний у рішенні суду.
Ще один вид тортур цих «козлів». Одного разу я лежав на нарах у бараку, намагаючись заспокоїти головний біль і високий артеріальний тиск. Мене розтормошив мій друг, кримський татарин, і каже: «Владе, там «Крима» вбивають». «Крим» – прізвисько ув'язненого Олександра Кримкова.
Я піднявся і, пройшовши коридором, відчинив двері до умивальника. Перше, що я там побачив, – це п'ятеро «опричників» Яковишина, які, тримаючи за руки та ноги, намагалися засунути голову Кримкова у великий таз із водою. Він пручався і благав цього не робити.
Я розштовхав цю банду, встав перед Кримковим і сказав, що в нашому загоні катувань не буде. (Про їхні екзекуції взагалі мало хто знав у загоні, оскільки тортури та побиття вони влаштовували за зачиненими дверима приміщень і коли більшість зеків із загону вдень працювали у промзоні). Це дуже розлютило Яковишина, який не сказав, а прогарчав мені: «Відійди, «Дєд», інакше ляжеш разом із ним». (У загоні в мене було два прізвиська: «Дєд» або «Сенсей»).
Звісно, я не відійшов, а в цей час аналізував, які наші шанси на «перемогу»: я з другом проти п'яти здорованів із мотивацією на УДЗ. Зрозумів, що шанси є, але не дуже великі. Кримкова не брав до уваги, оскільки на той час він виглядав значно пригніченим із виразом розпачу на обличчі.
Напевно, Яковишин злякався дати команду «фас» і тому все закінчилося розмовами та «останнім попередженням Кримкову».
Передісторія була така: у ВК-2 діяла негласна заборона випускати за УДЗ людей, які відбували покарання за «непорядними» статтями (наприклад, зґвалтування). Кримков сидів за крадіжку та зґвалтування і мав необережність подати адвокатський запит до в'язниці для подальшого розгляду звільнення за УДЗ. Керівництву колонії це не сподобалося, і воно дало команду Яковишину «розібратися».
Кульмінація подій відбулася наступного дня, коли Кримков на вулиці в локальній частині загону спробував перерізати лезом від бритвеного станка сонну артерію Яковишину, який повертався з чергової бесіди оперів.
Цього не сталося, оскільки Яковишин устиг під час атаки опустити голову, тому Кримкову вдалося лише порізати йому вухо. Було багато крові. Яковишин горлав, як божевільний, що «вб'є скотину».
Тим часом інспектори вже затримали Кримкова і вели до будівлі адміністрації колонії. Його запроторили в карцер, а я був змушений деякий час ходити із загостреною ложкою в кишені, очікуючи нападу опричників Яковишина. Вони вважали: якби тоді продовжили катувати Кримкова, спроби вбивства наступного дня не було б. Цей інцидент не мав продовження. Тоді нікого не вбили і не покалічили.
Наша колонія була «червоною» – внутрішній розпорядок і контроль повністю трималися на адміністрації, а не на «злодіях у законі» чи кримінальних авторитетах. Хоча в колонії і був тоді Віталій Турсунов «смотрящим від чорної маси», але він наполегливо не помічав «безпрєдєл» і, думаю, дуже добре дружив з адміністрацією колонії…
Дорога на «СВО»
Приблизно за місяць Кримков пішов на так зване «СВО» («спеціальну військову операцію» – так у РФ називають повномасштабну війну проти України – КР) просто з карцеру. Разом із ним на війну пішов один із його кривдників – Іван Фонтаненко. Кажуть, вони потиснули один одному руки і навіть воювали в одному підрозділі.
Через деякий час Яковишин з подачі Тюлюгенова пішов на підвищення в загін «карантин», де разом з Антоном Кузьменком знущався з ув'язнених. Вони обидва були наче вітриною колонії, коли зек після прибуття бачив двох здоровенних 130-кілограмових «смотрящих» за карантином. Для цього вони обидва продовжували робити собі ін'єкції анаболічного стероїду – метандростенолону і щодня займалися боксом.
Іноді як жертв за різні провини вони залучали до своїх боїв інших зеків. Але головне, що вони там робили, – це розвертали камери вгору, коли прибував черговий етап, а оперативники на чолі з Тюлюгеновим і Бедашевим катували ув'язнених.
Зокрема, вони вимагали у зеків гроші, обіцяючи направлення після карантину на «прибуткові» посади: у бібліотеку, клуб, санчастину і таке інше. Ціни варіювалися від 20 до 60 тисяч рублів за місце. Звісно, левова частка цих грошей йшла керівництву колонії та особисто в кишеню її начальника – полковника Бобрикова.
Однак щастя Яковишина було недовгим: він «поплутав береги» і почав приховувати від керівництва колонії частину прибутку, а також саботувати деякі накази. За це його знову перевели до нашого загону, з якого на початку 2024 року він пішов на «СВО». А вже у травні 2024-го він загинув біля селища Роботиного Запорізької області.
Колишній засуджений Кримков вижив на війні (його судимість за зґвалтування погашена) і зараз відвідує школи РФ із так званими «уроками мужності», де розповідає дітям, як він «боровся з нацизмом». Антона Кузьменка колишні зеки спіймали на волі та «зробили» інвалідом. Капітан Руслан Тюлюгенов і старший лейтенант В'ячеслав Бедашев продовжують катувати ув'язнених у виправній колонії №2 міста Керчі.
(Редакція не має позиції згаданих у цій історії осіб. Ми готові надати їм або їхнім представникам можливість її заявити. Редакція не може незалежно перевірити, що відбувалося в колонії)
«Думали, нас просто поб'ють, але це так не працює»
Багато свідчень Владислава Єсипенка знаходять підтвердження в адвокаційному звіті «Депортація в пекло» Данського інституту проти катувань «DIGNITY» та його партнерів про насильницьке переміщення українських ув'язнених до РФ через окуповані території України. Документ був оприлюднений у травні цього року.
Керченська колонія №2 згадується в ньому як один із транзитних центрів, куди українських ув'язнених звозили перед подальшим переміщенням до пенітенціарних установ на території РФ для продовження відбування покарань.
У дослідженні наводяться свідчення колишніх в'язнів, які розповідають про незаконні методи, що практикуються в цій колонії.
Більшість опитаних (95%) повідомили, що зазнавали або були свідками жорстокого поводження протягом усього періоду депортації та тримання під вартою, що часто «викликало фізичний і психологічний біль і страждання».
Йшлося, за їхніми словами, про побиття кийками, удари кулаками з боку персоналу в тактичних рукавичках із посиленими накладками на кісточках, удари ногами в берцах, тривале утримування в незручних позах, зокрема, навпочіпки або стоячи з розведеними руками і ногами (так звана поза «зірка»), залякування, приниження та погрози фізичного і сексуального насильства, часто з урахуванням національної належності та фактичної чи ймовірної підтримки України.
Згідно зі свідченнями опитаних, адміністрація Керченської виправної колонії №2 примушувала новоприбулих «тримати мітлу», що в тюремній субкультурі вважається приниженням. Вони також заявляли, що ув'язненим, які чинили опір, погрожували сексуальним насильством або обливанням сечею, тобто діями, які в тюремной субкультурі стигматизують людину як «ізгоя» («опущеного»), з яким не прийнято контактувати, пояснюють правозахисники.
У дослідженні «DIGNITY» наводиться кілька цитат колишніх ув'язнених Керченської колонії №2.
«У Керчі нас зустріли спецпризначенці з мітлами та ганчірками. Вони всіляко нам погрожували. Ми думали, що нас просто трохи поб'ють і дадуть спокій. Але там це так не працює. Поки не виконаєш усе, що вони вимагають, тебе битимуть. Нас змусили підписати «статтю 106», – стверджують опитані.
Вивчені свідчення описують дії адміністрації Керченської колонії як «поведінку, що відповідає складу воєнного злочину у формі незаконної депортації відповідно до статті 8(2)(a)(vii) Римського статуту», заявляють у «DIGNITY».
«Хоча неможливо визначити соціальні характеристики осіб, які найбільше постраждали від незаконних дій окупаційної влади, особи, позбавлені свободи, є особливо уразливими через свою залежність від адміністрації місць тримання під вартою та неможливість залишити окуповану територію за власним бажанням», – йдеться в документі.
Скарги на жорстоке поводження з ув'язненими в Керченській колонії лунали і в попередні роки. Про випадки побиття та катувань в'язнів у службових кабінетах, черговій частині та кімнаті огляду штрафного ізолятора, де немає відеокамер, а також інші приниження людської гідності в цій установі заявляли в українській громадській організації «КримSOS».
У Слідкомі РФ раніше розслідували ці масові скарги в межах кримінальної справи частини 3 статті 286 КК (перевищення посадових повноважень із застосуванням насильства). Про результати розслідування не повідомлялося.
Публічних реакцій адміністрації Керченської колонії №2 щодо скарг на умови та ставлення до ув'язнених немає.
Крим.Реалії звернулися до начальника Керченської виправної колонії №2 Олексія Бобрикова з проханням надати свою позицію щодо численних свідчень незаконних дій стосовно ув'язнених у цій установі.
Також інформаційні запити редакція надіслала начальнику кримського Управління Федеральної служби виконання покарань Вадиму Булгакову та підконтрольному РФ Уповноваженому з прав людини в Криму Олександру Штехбарту, щоб з'ясувати, які заходи вживаються для моніторингу та запобігання незаконним діям щодо ув'язнених у Керченській колонії №2 та слідчих ізоляторах Криму.
Відповідей від жодного з адресатів ми на цей час не отримали.
Матеріал підготувала Вікторія Веселова
