18-20 травня 1944 року під час спецоперації НКВС-НКДБ з Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу були депортовані всі кримські татари (за офіційними повідомленнями ‒ 194 111 осіб). У 2004-2011 роках Спеціальна комісія Курултаю проводила загальнонародну акцію «Унутма» («Пам'ятай»), під час якої зібрала близько 950 спогадів очевидців депортації. Крим.Реалії публікують свідчення з цих архівів.
Я, Феміє Ісмаїлова, кримська татарка, народилася 24 березня 1933 року, уродженка села Ян'и Сала (з 1945 року Новопілля ‒ КР) Бахчисарайського району Кримської АРСР.
На момент виселення до складу сім'ї входили: батько Ісмаїл Османов (1988 р.н.), мати Асибе Ісмаїлова (1913 р.н.), брат Осман Ісмаїлов (1927 р.н.), я, Феміє, брат Ремзі Ісмаїлов (1935 р.н.), брат Фемі Ісмаїлов (1939 р.н.) і брат Джафер Ісмаїлов (1943 р.н.).
На момент депортації сім'я проживала в селі Ян'и Сала (з 1948 року Рогове ‒ КР) Біюк-Онларського району (наприкінці 1944 року селище Біюк-Онлар перейменоване в Жовтневе, в 1962 році селище та район увійшли до складу Красногвардійського району ‒ КР) Кримської АРСР.
1941 року пішла в перший клас, але почалася війна, школу закрили, навчання припинили, допомагала мамі вдома. Мали присадибну ділянку, домашню худобу: корову, бика, теля, баранів, коня, курей. Йшла війна, жили в страху, ховалися в окопах, кругом бомбили. Тато був хворий, старий, але все ще працював у колгоспі.
18 травня 1944 року, на світанку, до нас, кримських татар, прийшли по два озброєних солдати. Нічого не пояснивши, наказали всім зібратися упродовж 15 хвилин і вийти на площу. З собою з дому брати нічого не дозволили. Всіх погнали до школи в супроводі двох солдатів, зібрали, посадили у вантажні машини й повезли на залізничний вокзал. Говорили, що виселяють на 20 років як зрадників.
Мене мало не задавило потягом, брат встиг витягнути з-під вагона, а сусідню дівчинку поїздом задавило, її тіло загорнули й поклали під паркан
Коли нас забрали, батька поруч не було, він нас потім знайшов на висилці в Середній Азії. Привезли нас на Сімферопольський залізничний вокзал у супроводі солдатів і відразу загнали в телячі вагони. Не було ні туалету, ні води, ні їжі. Їхали без зупинок, якщо зупиняли, то на 10 хвилин, ніхто не встигав взяти води чи сходити в туалет. Мене мало не задавило потягом, брат встиг витягнути з-під вагона, а сусідню дівчинку поїздом задавило, її тіло загорнули й поклали під паркан.
Дорогою всі люди завошивіли, а хворим і померлим ніякої допомоги не надавали, мертвих виносили та залишали під парканом. Також під час дороги ешелону з людьми продукти не видавалися, холодної і гарячої води не було, медичної допомоги не надавали.
У дорозі ми були 18 днів, прибули в Ферганську область, Алтиарикський район, станція Воровського, звідти нас ‒ маму та п'ятьох її дітей ‒ відвезли в колгосп імені Будьонного. Там дали нам велику порожню кімнату без вікон, дверей і підлоги, непридатну для житла та перебування. Спали на голій землі, стелити, вкриватися нічого не було, води у будинку теж не було. Воду брали з каламутних ариків і хаузів, а хліб і коржі... Мама ходила та співала, щоб прогодувати нас, за це їй давали хліб чи шматочок коржа. Щоб якось прожити, ми з мамою ходили на роботу збирати бавовну. Мама годувала молодшого брата-немовля грудьми, ослабла й захворіла від того, що сама нічого не їла, годувала нас. Батька в той час із нами не було. Коли він нас знайшов, маму відразу забрали в лікарню з дитиною, старший брат залишився з батьком, а нас трьох віддали в дитячий будинок селища Алтиарик.
Коли мама померла, молодшого братика віддали в дитячий будинок немовлят, там його всиновили, йому було 3 роки. Так вийшло, що й до цього дня його не знайшли
Коли мама померла, молодшого братика віддали в дитячий будинок немовлят, там його всиновили, йому було 3 роки. Так вийшло, що й до цього дня його не знайшли. Потім батько нас забрав, і ми поїхали, тобто переїхали в місто Маргилан, там ми влаштувалися жити в бараках, батько був старий, брату було 18 років. З усієї сім'ї працював тільки він, а ми пішли вчитися. У 14 років і я пішла на роботу шовкомотальницею на фабрику.
До 1956 року відзначалися в комендатурі, нікуди не відходили, порушень не було. Були випадки масової хвороби малярії, помирали сім'ями, не було кому ховати, були випадки, коли мати ховала сина, або ж груди померлої матері смоктала дитина. На службу не брали.
У 1944-1956 роках в місцях спецпоселень ніяких умов для розвитку кримськотатарського народу, культури, мови та мистецтва не було. До 1960 року осіб кримськотатарської національності не брали на юридичні факультети вишів. Після 1960-х років обмеження на навчання вже не відчувалися. У місцях депортації заборонялося говорити й вільно обговорювати питання повернення на батьківщину, скасування правових актів, відновлення Кримської АРСР. За найменшу вимогу повернення до Криму садили на три роки до в'язниці.
На роботу не брали, не могли влаштуватися, бо ми ніби незаконно повернулися на батьківщину та були людьми третього або четвертого сорту
Після виходу указу Президії Верховної Ради СРСР від 28 квітня 1956 року, згідно з яким з кримських татар та інших депортованих народів були зняті обмеження, але не надане право на повернення в місця, звідки ці люди були виселені, на місцях спецпоселень істотних змін не відбулося.
1976 року я та моя сім'я повернулися на батьківщину в Крим. Але на роботу не брали, не могли влаштуватися, бо ми ніби незаконно повернулися на батьківщину та були людьми третього або четвертого сорту. Нас не прописували по п'ять років, знущалися, принижували, висловлювалися і до всього виселяли за межі Криму. У 1968-1988 роках нас, кримських татар, все ще мучили, не прописували через незаконний переїзд до Криму. І до цього дня влада знущається, не повертають нам наші колишні будинки чи хоча б земельну ділянку, не кажучи вже про квартири.
Проживаю в селі Мазанка Сімферопольського району.
(Спогад від 13 лютого 2010 року)
До публікації підготував Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків
