(Продовження, попередня частина тут)
Історії Кримського ханства не пощастило двічі: в Російській імперії її писали переважно чорними фарбами, а в Радянському Союзі взагалі спробували забути. Та й жителі сучасної України, ніде правди діти, здебільшого перебувають в полоні російських міфів і помилок щодо кримських татар. Щоб хоч трохи виправити ситуацію, Крим.Реалії підготували цикл публікацій про минуле Кримського ханства та його взаємини з Україною.
Отже, в 1502 році влада Великої Орди в євразійських степах впала. Але ж святе місце порожнім не буває, і політичний вакуум в регіоні мав бути заповненим. Період першої половини 16 століття часто називають боротьбою за спадок Орди, і я маю запитати: чи дійсно це так? У чому полягала горезвісна ординська спадщина, за яку варто було боротися? І в чому полягав інтерес Криму, втрутитися в боротьбу за цю спадщину?
Я б не назвав ситуацію, що виникла після відходу Орди з історичної сцени, політичним вакуумом. Тому що народи регіону, які вже давно звільнилися з-під ординського домінування, зовсім не потребували будь-якої супердержави, яка б контролювала їх зверху. І ні в кого з тих, хто жив у колишніх ординських володіннях не було ні найменшої потреби в тому, щоб на зміну ординським ханам прийшли якісь нові, так би мовити, «старші брати». На цей момент у колишніх ординських володіннях прекрасно формувалися нові держави, і їхнім єдиним бажанням було розвиватися якомога вільніше та незалежно.
Інша справа, що дійсно з'явилися сили, які прагнули зайняти місце ординських ханів і тим самим успадкувати верховенство над безмежними територіями колишніх ординських володінь. Але ці сили з'явилися там не через якусь об'єктивну потребу, не через той самий вакуум, а винятково з власних інтересів.
І цими силами були, з одного боку, Велике князівство Московське, а з іншого ‒ Кримське ханство, правитель якого після 1502 року мав номінальний титул великого хана всієї Орди. І ці дві країни схопилися в єдиноборстві з приводу того, хто успадкує колишнє верховенство ординських ханів над землями колишньої імперії. І саме ця сутичка й називається «боротьбою за ординську спадщину».
Докладні причини, через які в це суперництво втрутилася Московія, напевно, нехай детально пояснюють ті дослідники, які спеціально й поглиблено займаються російською історією. Зазначу лише коротко, що просування Московської держави на схід йшло, звичайно, як з міркувань експансіонізму, який виявлявся досить яскраво, так і з міркувань запобігання майбутнім загрозам з того самого сходу ‒ тим більше, що 200-річний досвід ординського панування над Руссю навчив ставитися до такої загрози дуже серйозно.
Це що стосується мотивації Москви. А нас в цьому випадку більше цікавить Крим.
Московське царство постійно розширювалося за рахунок захоплення і підкорення
Його мотивація відрізнялася від московської просто фундаментально. По-перше, в ній повністю був відсутній елемент експансіонізму ‒ тобто, прагнення розширювати територію своєї країни за рахунок сусідніх, і це принциповий момент. Якщо, наприклад, Московське царство ‒ так само як і Османська імперія ‒ постійно розширювалося за рахунок захоплення і підкорення ближніх і дальніх земель, то у Криму цей вектор був виключений повністю. І це зовсім не тому, що Крим був таким собі ягням серед вовків ‒ нічого подібного: бо коли Криму потрібно експлуатувати чужі ресурси, Крим йшов і експлуатував їх, й історія кримських навал на Україну, Молдову, Росію та Черкесію переповнена документальними свідченнями того, як саме ця експлуатація відбувалася. Однак, при цьому, приєднувати будь-які території Крим ніколи не прагнув.
Таким чином, участь Криму в боротьбі за ординську спадщину, тобто, конкретизуючи, за владу над тюркськими державами, що виникли на місці Орди, пояснювалася зовсім не прагненням розширити свою територію. І навіть, як не дивно, не прагненням до експлуатації ресурсів. В цьому плані дуже показовою є, наприклад, позиція хана Мехмеда I Герая, який пропонував московським правителю Василю III разом підкорити Хаджи-Тархан: хан пише в тому ключі, що, мовляв, нехай тобі, великому князю, дістануться всі багатства завойованого міста: і соляні промисли, і знамениті ще з ординських часів промисли волзьких осетрів, «а мені б лише слава була, що місто моє».
«А мені б лише слава була, що місто моє»Мехмед І Герай
Ця фраза може здатися наївною тому, хто не знайомий з ідеологією 16 століття. Але насправді ніякою наївністю тут і не пахне, і не випадково Василь III з обуренням проігнорував цю, здавалося б, невинну та вкрай вигідну пропозицію. Тому що та, згадана в листі «слава», якої бажав Мехмед I Герай, і його батько Менглі Герай, була нічим іншим, як визнанням його прав як верховного ординського хана в столичному регіоні Золотої Орди. А це означало номінальне верховенство не тільки над астраханськими осетрами, а й, по суті, над самою Москвою.
Тут ми підходимо до нюансу, дуже важливого для розуміння державної політики Кримського ханства упродовж багатьох наступних років. Ця політика, як я вже спробував пояснити, визначалася не експансіонізмом. Цю політику рухало прагнення Криму убезпечити себе ‒ при тому, що інші ресурси для досягнення цієї мети були вкрай обмежені.
Ці міркування безпеки, а саме ‒ безпеки зі сходу, були у Криму, по суті, такими ж, як і в Москви. Тільки тактичний підхід до вирішення цієї проблеми у Криму був зовсім іншим, ніж у його московського сусіда. Тому що на кону в маленького й легкодоступного зі степів Криму було поставлено куди більше, ніж у просторої Московії, яка простяглася у лісовій смузі.
Крим був надзвичайно вразливим ‒ через свій невеликий розмір і компактне заселення
Адже, як показали події ординської міжусобиці й, пізніше, ординських набігів на ханство, Крим був (як це не дивно прозвучить) надзвичайно вразливим ‒ через свій невеликий розмір і дуже компактне заселення. Історія не раз підтверджувала, якщо тільки ворожому загону ‒ навіть не дуже великому загону ‒ вдавалося якимось чином пробитися через Перекоп, то цього було достатньо, щоб такий загін зміг вчинити на замкнутому просторі півострова найсильніші спустошення. (Це, до речі, цілком підтвердилося і пізніше, коли до Криму вперше увійшли російські війська: в жодній з його попередніх і наступних кампаній фельдмаршалу Мініху не вдавалося залишити після себе таку спалену пустелю, як у нього це вийшло зробити в Криму в 1736 році).
У Криму дуже добре усвідомлювали цю виняткову вразливість півострова й прекрасно розуміли, що перший рубіж охорони кримських кордонів має проходити за тисячу кілометрів за Перекопом. Бо якщо ворог дійде до Перекопу ‒ то буде вже пізно, й країну чекає Армагеддон.
При цьому, однак, Крим не мав тієї невичерпної матеріальної та людської бази, яка дозволяла б йому, як Туреччині, залізною рукою вибудовувати й утримувати ефективну державну та військову адміністрацію на цих далеких форпостах, за тисячі кілометрів від столиці. Тому в спілкуванні зі східними сусідами Крим обрав незвичайну, але ефективну тактику: не маючи можливості силою викорінити супротивника, кримські хани, якщо можна так художньо висловитися, прагнули скувати його в своїх братніх обіймах.
Кримські хани прагнули скувати супротивника в своїх братніх обіймах
Як саме вони робили це? Вони робили це мирно: шляхом залучення східних сусідів на свою сторону всіма можливими заходами й шляхом створення з ними міцної системи спілок, альянсів і династичних зв'язків.
Вибудовуванню такого всетюркського братства під покровом ординського титулу присвятив чималу частину свого життя Менглі Герай. Я вже розповідав, як він безкровно переманив під кримську владу ‒ а значить, і в кримське військо ‒ незліченні улуси колишніх ординців. Цими заходами Менглі Герай зібрав, так би мовити, під своїм крилом чималу частину колишніх підданих Орди.
Своєю перемогою він був, безумовно, зобов'язаний тому, що на його сторону від ординського хана перейшов бей Таваккул ‒ старійшина роду Мангит. Цей рід, як ми вже говорили раніше, був наймогутнішим серед кланів ще тієї, Золотої Орди, він мав відгалуження у всіх нових постординських державах. У процесі розпаду Орди рід Мангитів навіть створив свою власну державу ‒ Мангитський Ель, або, як її називають у книгах, Велику Ногайську Орду, яка жила в степах поблизу Каспію, зі столицею на річці Урал.
За цією великою політичною перемогою Менглі Герая прийшла інша. Одружившись із сестрою Таваккула на ім'я Нур-Султан і всиновивши її дітей, він незабаром домігся того, що ці діти стали ханами Казанського ханства ‒ і, отже, визнавали прерогативи кримського хана як свого названого батька та верховного покровителя. Після смерті Менглі Герая його син Мехмед Герай досяг ще більшого. Він посадив на казанський престол вже не названого сина, а свого молодшого брата, Сахиба Герая, і, таким чином, Казань опинилася вже в прямій династичній унії з Кримом. Коли на мангитів з Ногайської Орди в їхніх степах напали казахи, Мехмед Герай прихистив їх у своїх володіннях і домігся, щоб ногайські беї визнали його своїм ханом. І, нарешті, Мехмед Герай, зібравши 250-тисячне військо, завоював Хаджи-Тархан ‒ втіливши, нарешті, свою мрію про славу верховного повелителя ординських земель, зібравши їх під рукою Криму.
Казань опинилася вже в прямій династичній унії з Кримом
Я не буду зараз забігати вперед і торкатися того, наскільки тривалий був його успіх. Зараз головне інше: проілюструвати, що Крим вважав запорукою власної безпеки династичну унію всіх земель Великої Орди під верховенством єдиного верховного покровителя, тобто кримського хана, а також міцну систему мирних угод і династичних союзів, скріплених, серед іншого, шлюбними відносинами, з усіма цими своїми номінальними васалами. Адже дійсно: якщо ти умінням і терпінням перетворив всіх навколо себе на своїх братів, синів, друзів і добрих слуг, то шанс війни з ними хоча й не зникає, але, щонайменше, істотно знижується.
Отже, підсумую: кримським ханам на деякий час вдалося акуратно вибудувати на далеких східних підступах до своїх кордонів той лад, який, як вони розраховували, надовго забезпечить Криму мир зі східного напрямку. Але не забуваймо, що у Криму був потужний і дуже активний конкурент в особі Москви. І при наявності такого серйозного конкурента ця досягнута хистка рівновага не могла втриматися скільки-небудь довго.
Далі буде.
Текст уперше був опублікований Крим.Реалії в лютому 2018 року.
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
