Доступність посилання

ТОП новини

Кримськотатарська автономія: квадратура політичного кола


Спеціально для Крим.Реалії

Не знаю, наскільки це моє спостереження відбиває загальні тенденції в інтелектуальному і політичному середовищі України, проте воно ґрунтується і на аналізі Інтернету, і на безпосередньому спілкуванні з «просунутими» особами, в тому числі тією чи іншою мірою пов’язаними з Кримом. А саме: за останні 2-3 роки зменшилося число тих, хто виступає за створення на півострові кримськотатарської автономії. Якщо раніше, особливо відразу після окупації Криму Росією, чимало публічних інтелектуалів і політиків наполягали на негайному внесенні до Конституції України поправок, які би спершу зафіксували на концептуальному рівні право кримських татар на автономію, а потім конкретизували б це право (дехто навіть пропонував усю АРК проголосити в Основному Законі кримськотатарською), то нині адептів такого підходу відчутно поменшало. Знов-таки, «відчутно» – це суб’єктивне враження, але «поменшало» – факт об’єктивний, охочі можуть провести контент-аналіз висловлювань на цю тему в Інтернеті. Та й те, що обіцянки Петра Порошенка й інших високопосадовців щодо «розв’язання питання» залишилися обіцянками, теж факт об’єктивний.

Тими, хто змінив своє ставлення до кримськотатарської автономії з позитивного чи нейтрального на негативне наводяться різні аргументи. Серед них найпоширенішими, як на мене, є наступні:

  • фіксація в Конституції України положення про таку автономію різко негативно вплине на тих українців Криму, які бажають припинення окупації та повернення до ситуації 2013 року, адже вони боятимуться перетворення на громадян другого сорту в «модернізованій» на національному ґрунті АРК;
  • створення кримськотатарської автономії стане першим кроком до її відокремлення від України та перетворення або на незалежну державу, або на турецький протекторат, а оскільки в Туреччині живе чимало нащадків тих кримців, які змушені були туди свого часу тікати від російського гноблення, то вони стануть людською основою для колонізації півострова в інтересах Анкари та витіснення всіх «інородців» на «материк»;
  • конституційне гарантування автономії у поєднанні з посиленням радикально-ісламістських настроїв у кримськотатарському середовищі, тобто перетворення традиційного для кримців «ліберального» ісламу на більш «радикальний» (мовляв, досить подивитися, як у відповідності до жорстких норм шаріату стали вдягатися жінки та дівчата за останні роки, раніше цього не було) матиме наслідком появу потенційно небезпечного ісламістського анклаву в межах України;
  • в Україні існує і має існувати лише одна державотворча нація – українська, всі інші – то етноси й етнічні групи, які в найкращому разі можуть претендувати (зокрема, кримські татари, караїми, гагаузи) на роль корінних народів, але в силу своєї не надто великої чисельності (гагаузи) і не надто компактного проживання (кримці) здатні мати лише національно-культурну, а не національно-територіальну автономію.

Нарешті, останнім часом доводилося чути й такі аргументи: а чи здатні будуть кримці після припинення російської окупації півострова сформувати ефективні управлінські структури, чи матимуть вони вдосталь ефективних політиків і менеджерів, щоб облаштувати життя бодай у частині Криму?

Як на мене, частина цих зауваг, особливо остання, має під собою певне підґрунтя. Інша ж частина викликана фобіями та розгубленістю українських інтелектуалів і громадських активістів унаслідок подій останнього часу в Україні. А всі негативи на загал підсилюються діями Росії як в окупованому Криму, так і – за допомоги «п’ятої колони» і пропагандистських медіа – на теренах «материкової» України. Скажімо, радикалізація ісламу, справді до певної міри помітна у Криму, є прямим наслідком російської окупації та очевидної нездатності української влади у 2014 році протистояти їй. Ба більше: небажання офіційного Києва вирішити питання кримськотатарської автономії хоча б на конституційному рівні також сприяє такій радикалізації. А якщо нова влада в Україні взагалі де-факто «винесе за дужки» питання Криму (а на це, як на мене, вельми схоже), то відповідні процеси у кримськотатарському середовищі – і більша вага радикального ісламізму, і відчутніша орієнтація на Туреччину – тільки посиляться. І що, тоді взагалі відмовити кримцям у праві на національно-територіальну автономію? Чи, може, активніше вести роботу щодо припинення окупації та заздалегідь продумати, як швидше й ефективніше подолати її наслідки, довести на ділі, що орієнтація на Україну є незрівнянно оптимальнішою для кримців за орієнтацію на Туреччину, нехай та і в чомусь допомагає їм?

Схожим чином і з управлінськими кадрами. У «материковій» Україні теж постійно існує проблема з ними, часом перетворюючись на загрозливу, але це ж не причина скасувати Українську державу, чи не так? Просто ці кадри слід готувати заздалегідь із числа освіченої і патріотичної молоді.

Що ж стосується тих гіпотетичних «адептів України у Криму», які, мовляв, на подих не сприймають ідею кримськотатарської автономії, то тут, знов-таки, слід вести роз’яснювальну роботу – разом із Меджлісом й іншими організаціями кримців, за допомогою цільових передач на півострів та соціальних мереж, – водночас відзначивши, що навряд чи вся територія АРК увійде до складу цієї автономії. Бо ж існує чимало компактних територій, де частка кримськотатарського населення – від 2% до 7%, зокрема, велика Ялта, Керч з околицями, Феодосія з околицями тощо. До речі, всі ці території історично кілька століть належали не Кримському ханату, а безпосередньо Османській імперії. Звичайно, це тільки мої власні прикидки, проте вони виходять із необхідності знайдення певних не завжди зручних компромісів.

Кримськотатарська нація є природним союзником етнічних і політичних українців. Це – опора Києва в Криму
Мирослав Попович

І, нарешті, про те, чи є кримські татари нацією. З цього приводу знаний український філософ Мирослав Попович ще понад 15 років тому зазначив: «Кримськотатарська нація є природним союзником етнічних і політичних українців. Це – опора Києва в Криму. Але ж і політика Української держави тут має бути розумною». На жаль, розумною цю політику в часи правління Кравчука, Кучми та Ющенка (про Януковича промовчимо…) назвати навряд чи можна. І після Революції Гідності були здійснені лише деякі кроки в правильному напрямі. Що ж стосується чинної влади, то тут, пробачте, в мене особисто є сильні сумніви у її бажанні та вмінні вести розумну політику – і не лише щодо Криму і кримців. Але за всіх обставин свій державотворчий потенціал кримські татари засвідчили і в часи Ханату, і в 1917-18 роках, і під час «коренізації» 1920-х, і в новітні часи, створивши демократичним шляхом Меджліс кримськотатарського народу. Національна самосвідомість свого часу була рушійною силою Кримськотатарської революції. Не випадково газета «Миллет» тоді писала: «Помирають держави, уряди й люди, але нації продовжують жити й шукають шляхи порятунку від гніту… Наша нація, попри 150 років неволі й гноблення, вижила. Кримські татари сьогодні збираються під прапором свободи і, крокуючи одним шляхом до спільної мети і до спільного ідеалу, виявляють згуртованість, як і в давнину. Подібно до своїх предків, які тримали в одній руці перо, а в другій – меч, кримські татари сьогодні, з одного боку, будують культурні установи, з іншого боку, засновують національні органи. Сьогодні кримські татари є нацією, яка мріє жити вільно, по-новому. Кримські татари переконані, що довели свою розсудливість і життєву силу, та сподіваються, що їхні сьогоднішні прагнення й бажання поважатимуть інші нації, як вони самі поважають такі ж прагнення й бажання інших націй».

Актуальні й сьогодні слова, чи не так? Це нинішня Росія з її імперськими амбіціями нехтує фактом існування кримськотатарської нації, відверто намагаючись її позбутися – частково за допомогою асиміляції, частково – шляхом насильницького повернення у до національний стан, частково – витісняючи кримців за межі півострова. У цьому Путін де-факто продовжує лінію Єкатерини ІІ, Ніколая І, Александра ІІ та Йосифа Сталіна, які мріяли про «етнічно чистий» російський Крим. Окупанти наразі нівелюють у Криму все неросійське, зводячи його до етнографії (включно з українським і кримськотатарським). То чи можуть українці уподібнюватися до тих, хто заповзято стверджує в Криму виключно російсько-імперське?

І насамкінець. Виглядає так, що той своєрідний «соціальний невроз» у зв’язку з політичними подіями цього року, який охопив переважну частину українських інтелектуалів і значну частину громадянських активістів, має бути подоланий власними зусиллями, і якнайшвидше. Й одним із ефективних засобів його подолання можуть стати дії з метою формування адекватного суспільного ставлення до проблеми кримськотатарської автономії.

Сергій Грабовський, кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції

XS
SM
MD
LG