«Тебе замовили!» ‒ прозвучало в камері, наче вирок, у ніч на 1 лютого 2021 року. Я уточнив: «Куди?» Водночас здогадувався: до цього зробили флюорографію і як останній штрих перед етапом ‒ взяли мазок на коронавірус. Усі пазли складалися воєдино. Але не так скоро! Тому я уточнив: «Куди?» Той же голос мені відповів: «На етап у Краснодар!» У цю мить багато думок промайнуло: прощавай знову, Криме, мої рідні, мама, батьку, діти, дружино. Як вони перенесуть цю новину?
У душі ‒ біль від невиконаного найголовнішого: я не зміг відвідати могилу мого синочка, Муси, частинки мого серця, суд відмовив мені в цьому. Я не зміг проводити своє сонечко в останню путь...
Ні, не час, потрібно заглушити всі почуття. Потрібно зібратися й бути холоднокровним, інакше вони продавлять мої груди своєю вагою. Потрібно йти назустріч новому випробуванню, збирати речі. Я підпорядкований обставинам.
Потрібно заглушити всі почуття. Потрібно зібратися й бути холоднокровним, інакше вони продавлять мої груди своєю вагою
В ту ніч я не спав, бо важливо було зібрати речі й нічого не упустити, не забути, особливо книги. Якщо в Ростові або під час етапу, у Краснодарі, посадять у «спецпост» ‒ в «одиночку», де немає телевізора, то цінність речей збільшиться, а книги замінять співрозмовника. З такими думками я готувався до етапу.
У камері з сумом сприйняли новину, як сприйняв її і я сам. Ми один до одного звикли за цей час. Не думайте, що тут якісь запеклі злочинці сидять. Так, є ті, хто помилився, але в більшості вони стали заручниками системи. Ось приклад: пішов чоловік просити свої кровно зароблені гроші у роботодавця ‒ сідай до в'язниці, ти вимагач. Такі випадки ‒ часто-густо.
Ми жили всі разом в одній камері, хто з Криму, хто з Росії, з різних куточків Землі, але жили ми мирно, у добросусідських відносинах. У мене тільки теплі спогади про цих людей з їх непростими долями.
У ту ніч я багато добрих слів почув: «Таких, як ти, більше немає», «Ніхто тебе не замінить, коли поїдеш», «Тебе не забудемо» тощо. Мені від цього ставало навіть ніяково. Я почувався ніяково. У відповідь говорив: «Не варто так мене прикрашати, я всього лише звичайна людина, зі своїми вадами». Але все ж мені відповідали: «Ми знаємо, що говоримо. Як є». А ще серед нас наймолодший, рудий, як сонечко, хлопчина з веснянками дуже любив до мене приставати з запитаннями: «Розкажи мені що-небудь з фізики». Або просив якийсь експеримент провести. Так ось, у ту ніч все за мною ходить і говорить: «Я з тобою поїду хоч за 205.5, так шкода, що їдеш». Він повторював ці слова знову й знову, але розумів при цьому, що це неможливо, що прощатися доведеться неминуче.
Ближче до сьомої ранку я був готовий. Вже сидів і чекав. Почувся звук удару ключів у броню. Через двері сказали: «Сулейманов! П'ять хвилин на етап!» Прозвучало коротко, але підбадьорливо. Усі відразу пожвавішали. У цей момент усі зібралися біля дверей, обступивши мене. Я ж стояв впритул біля виходу з сумками. Потискуючи міцно один одному руки й тепло обіймаючись, ми прощалися.
Як і було обіцяно, через п'ять хвилин було два загрозливих звуки: відмикається засувів і вслід ‒ клацання замка. Броня відчинилася, я вийшов і, повернувшись обличчям у бік отвору, який закривався, помахав рукою наостанок.
Я йшов за інспектором коридором, недалеко від моєї камери був розташований вхід у «кишку». Він відчинив ґратчасті двері і я пішов униз сходами, у підземелля, в руках тільки факела не вистачало для повної реалістичності картини Середньовіччя. Чому «кишка»? У зеків асоціації фантастичні.
Це довге приміщення розміром 2 на 20 метрів, без вікон, під землею ‒ підвал з низькою стелею. Можна рукою дістати, з двох його торців ‒ виходи під замком, через які в порядку незрозумілої черги або видають на етап, або в камери. У ньому відсутнє освітлення, настільки темно, що, перебуваючи лицем до лиця, складно впізнати того, хто вже давно знайомий тобі. Тільки біля входів ‒ тьмяне освітлення від спіральної лампочки, користі від неї жодної. Тепер читач зрозуміє, чому така назва ‒ «кишка». Уздовж її стін проходять декілька водогінних труб на рівні голови, через які в деяких місцях прохід ще більше звужується. На підлозі ‒ калюжі, бо труби протікають, іноді вони бувають настільки непрохідними, що можна намочити ноги. В етапні дні «кишка» щільно набита людьми та сумками: щоб пройти в інший кінець, потрібно чимало зусиль ‒ потрібно протискуватися крізь натовп, розштовхуючи речі, в задусі, в поту. Тут можуть перебувати і хворі на туберкульоз, тому існує небезпека для здоров'я. У цьому приміщенні можна бути годинами, поки тебе викличуть, сісти ніде...
Ось вони ‒ мої рідні, ми разом крізь «вогонь і мідні труби», одне випробування на всіх, яке немов застигло в часі
Я пробрався через «кишку» до її протилежного виходу, звідки видають на етап. Тут я зустрів Белял-аг'а та Рустема Шейхалієва, ми так були раді бачити один одного ‒ це найприємніше, що іноді буває під час етапу. Міцні братські обійми, немов сто років не бачилися. Через деякий час до нас приєднався Енвер-аг'а. Теж його щиро зустріли. У ці моменти навіть забуваєш, де ти є, про всі незручності й труднощі не думаєш, а бруд очі вже не муляє. Як то кажуть, людина прикрашає місце. Ось вони ‒ мої рідні, ми разом крізь «вогонь і мідні труби», одне випробування на всіх, яке немов застигло в часі.
Через деякий час, більше ніж годину, нас стали виводити в кабінет для обшуку. Підійшла й моя черга. Тут теж важко дістатися до столу, де проводять обшук, адже паралельно оглядають інших. Я закинув одну з сумок на стіл «потрошителю», і процес пішов. Він вивертав кожну дрібницю, якщо це сипучка, то пересипають в інший пакет, оглядаючи детально. У кожну кишеньку, у кожну складку, у кожну шпаринку заглядав, не упускаючи нічого. Продукти теж оглядали, пересипаючи в інші пакети. Якщо в пакеті нарізана ковбаса, то кожен шматочок просили брати в руки й повертати перед ними, а те, що руки немиті, ‒ це дрібниці, тим більше після «кишки». СЕС, побачивши все це, била б тривогу. Так про що я взагалі... Після такої процедури речі вже не складаєш акуратно, а просто утрамбовуєш у сумку, по-перше, часу на це не дадуть, по-друге, сенсу жодного, дорогою кількість таких обшуків може доходити до п'яти.
Після обшуку переводять до «етапки» ‒ кімнати очікування розміром 4 на 4 метри, яка без винятків набивається людьми з сумками вщерть. Вентиляція в ній не працює. Якщо починають ще палити, то дихати стає важко навіть найбільш заповзятим курцям. Стінами тече конденсат, який виділяється від дихання такої кількості людей.
Після тривалого очікування почали завантажувати в автозаки. Звучить командний голос начальника конвою: «Перший!» У цей момент ув'язнений підходить до автозака, перевіряють його дані, завантажують у відсік. Потім команда: «Другий!» І так далі, немов рахують по головах. В автозаку ‒ чотири відсіки: дві «одинички» розміром 50 на 70 сантиметрів і два розміром 1,2 на 3 метри. «Одинички» ще називають «склянками». Мене завели в загальний відсік, Енвер ‒ у такому ж, суміжному з моїм відсіком, сидів по сусідству через стінку, а решта ‒ Рустем Шейхалієв та Белял ‒ були у двох інших автозаках. У всіх відсіках відсутні вікна. У загальному відсіку, вздовж довгих його сторін, зроблені вузькі лавки шириною 40 сантиметрів. Коли під зав'язку забивають відсіки, то немає вільного місця: простір між лавками займають коліна ув'язнених, а сумки ‒ або на колінах, або під сидінням. І тоді їхати стає нестерпно ‒ набрякають ноги. Цього разу в відсіку, де був я, було близько десяти осіб, тому була можливість навіть прилягти, щоправда, по черзі.
О 13:00 автозаки залишили СІЗО-1 Сімферополя й рушили в дорогу ‒ на Краснодар...
(Далі буде)
Руслан Сулейманов, громадянський журналіст, активіст, правозахисними організаціями визнаний політичним в'язнем
Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції
