Доступність посилання

ТОП новини

Медіа для реінтеграції Криму: абрис проблеми


Спеціально для Крим.Реалії

За останній час «у Зеленського» почастішали виступи різного рівня речників, які ведуть мову про реінтеграцію Криму і про один з важливих елементів такої реінтеграції, а саме інформаційний. Зазвичай ідеться про те, що реінтеграцію слід розпочата ще до деокупації, щоб вона стала однією з передумов і запорук успішності цього процесу.

Що ж, думка правильна. Проте, як ледь не завжди «у Зеленського», не вистачає конкретики, а без конкретики, яка лежить в основі комунікації влади з незалежними експертами та чинниками громадянського суспільства, доцільність й ефективність тих чи тих дій (якщо це, звісно, не таємні операції спецслужб) завжди відчутно нижча. Або прямо протилежна бажаній.

Отже, про конкретику, пов’язану з реінтеграційними мас-медіа. І для початку – про досвід й уроки віддаленого і не такого давнього минулого.

***

Кримський півострів завжди був у фокусі особливої уваги ЦК КПСС і КҐБ СССР. Після передачі його до складу УРСР і переселення туди десятків тисяч українців розпочалася певна українізація освіти і ЗМІ, яка наприкінці 1950-х, утім, була зупинена та згорнена. Москва хотіла мати на півострові, що поєднував риси гігантської військової бази та зони відпочинку номенклатури, звичний і спокійний режим. Ніякої України, тільки формальна й господарча належність до УРСР (бо ж у складі Російської Федерації за десятиліття після вигнання німецьких окупантів, депортації кримських татар і заселення етнічними росіянами з «глибинки» Крим катастрофічно занепав і не міг здійснювати призначені йому імперією функції).

Це все не могло не датися взнаки. Але деукраїнізація півострова так і не стала тотальною. Коли ж розпад Союзу став очевидним, Москва посилила пропаганду у Криму та, за рішенням політбюро ЦК КПСС, організувала там референдум щодо створення Кримської АССР як суб’єкта союзного договору нарівні з УРСР. Але остання ухилилася від участі у роботі над цим договором, а коли він був готовим, від його підписання, що і спровокувало значною мірою ГКЧП. А далі Україна проголосила незалежність – і в Москві почалася справжня істерика. «Кравчук. Показывают по ТВ. Присваивает себе и ядерные ракеты, и Донбасс, и Крым… Идиот… Он что – считает, что и Севастополь ему принадлежит?! Нет уж… тут самый что ни на есть «демократ», если он русский – будет против… И еще как будет!.. И не отбирать придется Севастополь у Кравчука, а пусть он его попробует «взять»!». Ці слова належать не якомусь російському чорносотенцю, а одному з головних ідеологів перебудови, помічнику Горбачова, історику Анатолію Черняєву, переконаному прихильнику демократії та демонтажу СССР, ‒ але із залишенням Донбасу, Криму й Одеси у складі Росії…

А якщо російські чорносотенці та ліберали (принаймні, їхня більша частина) об’єднуються, то на це слід зважати. Цитований запис у щоденнику Черняєва зроблено 15 жовтня 1991 року, тобто СССР іще номінально існував, але ідея про насильницьке вилучення в Української держави Криму з Севастополем і Донбасу (як мінімум) в оточенні Горбачова обговорювалася – Черняєв не раз пише про це. Частина цього оточення – разом з ідеями – пішла на службу до першого президента Російської Федерації Єльцина, і не раз намагалася поставити Крим під свій повний контроль, але у 1990-х це не вдалося. Тоді на перший план висунули медіа-війну проти України і підтримку проросійських партій для того, щоб залучити на свій бік більшість жителів півострова.

***

Фінансових й організаційних ресурсів для підтримки відповідної пропаганди на півострові у Москві не жаліли. Особливо після приходу до влади Путіна. Втім, не стану описувати, як велася ця пропаганда, відзначу тільки, що мас-медіа, які були в цьому задіяні, ділилися на дві головні групи: відверто українофобські (а водночас й антидемократичні, з відчутною ностальгією за часами Сталіна-Брежнєва) й наче-об’єктивістські, які не асоціювали себе з Україною, а були ніби вселюдськими, а водночас ностальгійно-імперськими («вселюдська велика російська культура», «здобутки великої держави» і т. і).

В Інтернеті на початку ХХІ століття – в тому числі й за охопленням кримської аудиторії – не мала конкуренції «Українська правда», яка була справді незалежна – і від влади, і від олігархів

Але до певного часу незначні за кількістю працівників і фінансами власне українські ЗМІ могли якщо не протистояти такій пропаганді (для цього Києву слід було б спрямовувати на таку справу вдесятеро більші, ніж у дійсності, ресурси), то, принаймні, завдавати дошкульні ідеологічні контрудари і тримати московську «п’яту колону» у мас-медіа в постійній напрузі.

В Інтернеті тоді, на початку ХХІ століття, – в тому числі й за охопленням кримської аудиторії – не мала конкуренції «Українська правда», яка була справді незалежна – і від влади, і від олігархів. Існував так само незалежний орган українського громадянського суспільства – сайт «Майдан». Проблеми Криму були постійно у фокусі їхньої уваги. До них після Помаранчевої революції підтягнувся сайт «Обозреватель». Слід назвати і сайт української редакції Радіо Свобода, хоча це й не було власне українське медіа. Мали свої сайти друковані видання, що виходили на півострові, – «Кримська світлиця» та «Флот України», у яких була чимала читацька аудиторія. Всі вони – й інші Інтернет-видання, не названі тут, – давали людям інформацію, яку не давали ані російські (навіть ще існуючі тоді легально прогресивні й опозиційні), ані місцеві сайти та друковані видання, разом із тим здійснюючи інтелектуальну комунікацію між півостровом і «материком».

Варто згадати й ТРК «Бриз» Військово-морських сил України, розташовану в Севастополі, яка, попри обмежений час мовлення і дуже обмежені фінанси, мала чималий вплив у місті. Особливо збурювали аудиторію прямі ефіри, які присвячувалися «гарячим» темам і були динамічними та гострими.

На жаль, і фінансовані державою «Кримська світлиця», «Флот України» та ТРК «Бриз» почали занепадати не з вини журналістів іще за «найбільш українського президента» Ющенка, і незалежні Інтернет-видання теж із різних причин «упали», здебільшого потрапивши під контроль олігархів або взагалі припинивши існування. Тож на початок 2014 року протистояти медіа-наступу Росії на Кримському півострові мало хто міг…

***

Усе, описане вище, – це не просто історія. Це – досвід, який варто залучити у новітні реінтеграційні процеси. Звичайно, здебільшого у трансформованому, а іноді – просто у прямому вигляді. От, скажімо, чому газету «Флот України» на початку 2000-х купувало й читало чимало офіцерів розквартированого у Севастополі російського Чорноморського флоту? А тому, що там друкували чимало оригінальних розвідок з історії Російської імперії та СССР, передусім – російського і совєтського флотів. Тексти ці були написані «живою» мовою, густо насичені фактажем і «залізною» аргументацією. Прихильників ідей комунізму при цьому били посиланнями на Маркса, Енгельса та Леніна, які руйнували офіційні совєтські міфи, прихильників імперської «Росії, яку ми втратили» –посиланнями на царських урядовців і генералів тощо. Все чітко, все об’єктивно, як і належить, –а водночас то була «підривна література»! Як не парадоксально, такі свободи були в газеті за часів Кучми; взагалі, там не можна було чіпати свого Верховного головнокомандувача та командування ВМСУ, а неситих олігархів зачіпати дозволялося. То чи не варто було би відновити «Флот України», тим більше, що у 2014 році редакція перейшла до Одеси, і її вже там через два роки «добили» керівники військового відомства? Звісно, головні зусилля слід буде зосередити на розбудові Інтернет-порталу, але бути готовими в потрібний момент почати випуск і друкованого видання. А «Кримська світлиця», яка наразі має тільки сайт? Попри традиційність цієї «народницької» газети, у неї були, є і будуть свої читачі, потрібно тільки інтенсифікувати роботу видання в обраному ним річищі.

Але головне, звичайно, – створення нових ресурсів в Інтернеті та, бажано, в ефірі (супутникове телебачення), які повинні мати гарне наповнення, у всіх конкретних випадках адресоване відповідним цільовим аудиторіям. Потрібні чималі кошти на телесеріали, на розважальні та науково-популярні програми, зроблені на сучасному рівні? Так. Але той, хто економить на необхідному, потім розплачується незрівнянно більшим: достатньо згадати, які лише матеріальні ресурси втратила Україна внаслідок російської окупації Криму…

Сьогодні для реінтеграції Криму потрібні найрізноманітніші медіа, захищені від неодмінних намагань Росії тим чи іншим способом заблокувати їх

Як на мене, варто брати приклад з ВВС і її дочірніх структур часів Другої світової війни. В основі мовлення там були об’єктивні факти, які викривали нацизм і фашизм. А чи була там пропаганда? Так, була. На ВВС пропагували, скажімо, героїв-льотчиків і моряків, які захистили Британію в найтяжчі для неї часи, у 1940-42 роках. Це з погляду деяких прихильників нинішніх «норм журналістики» неприпустимо. Та чи припустимо (проведемо уявний експеримент), щоб британське радіо було «рівновіддалене» від Королівських ВПС і Люфтваффе, від агресора та противника його? А ще на ВВС активно пропагували цінності демократії. Теж неприпустимо? А чи припустимо, щоб демократія і тоталітаризм оцінювалися на рівних, ставилися на один щабель?

Сьогодні для реінтеграції Криму потрібні найрізноманітніші медіа, захищені від неодмінних намагань Росії тим чи іншим способом заблокувати їх. Такі медіа, яким не буде конкурентів у плані донесення об’єктивної інформації та ґрунтовної аналітики (не такої – «щоб були представлені всі точки зору», а такої, що досліджувала і розкривала суть явища), у плані представленості справді компетентних аналітиків (але не так, щоб «було збалансовано», чи, як образно і ядуче висловився знаний французький філософ Філіп де Лара, «5 хвилин для єврея з концтабору, 5 хвилин для Гітлера», а так, щоб мовлене «било в точку») та культурологічних проектів, побудованих на засадах мультимедіа. Потрібні авторитетні постаті, які знають, як звертатися до кримської аудиторії різних вікових, соціальних й етнічних груп. Потрібно залучити тих, хто має вагу в Криму, у тих чи тих вікових, етносоціальних і професійних груп, нехай це будуть люди різних поглядів, окрім імперських. А ще – ці мас-медіа, крім таких, як «Флот України», не повинні бути державними…

Утопія? Нерозв’язна задача? Але її треба розв’язати, чи не так?

Сергій Грабовський, кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції

XS
SM
MD
LG