Доступність посилання

ТОП новини

Мертва казка про Севастополь


Севастополь, архівне фото
Севастополь, архівне фото

Спеціально для Крим.Реалії​

Здавалося б, що ця суперечка вже відійшла в минуле, оскільки вона була породжена політичними мотивами, а її аналіз з правової точки зору відразу ж показав, що Севастополь у 1954 році був юридично переданий Українській РСР разом з Кримською областю. Однак хіба може Кремль упустити таку вишеньку на кримському торті? Тому днями експрем'єр України Микола Азаров, який втік до Москви, в ефірі одного з українських телеканалів згадав про «російський статус Севастополя».​

Кремль і надалі намагається зберігати навколо Севастополя певний стан «нервової точки». У Москві не знайшли нічого кращого, як доручити пожвавлення давно покійної політичної казки людині, зовсім не авторитетній в Україні. Однак ця мета недосяжна ‒ після заяв Лужкова питання вивчили всі українські та російські юристи, а зараз ним займуться юристи міжнародних організацій, і вони, безсумнівно, дійдуть до тих самих висновків. І Кремль, якщо й буде з ними сперечатися, так на основі не логіки, не права, не документів, а на основі схоластики та маніпуляцій. Нічого іншого йому не залишається.

Микола Азаров, який нещодавно отримав від російської влади 50 соток землі в селі Петрово-Дальнє на Рубльовці, в елітному районі Москви, звичайно, у порівнянні з Лужковим не вигадав нічого нового. Як же йому не бути вдячним новій батьківщині, якщо його дружина Людмила Азарова у 2014 році придбала ділянку на 15 соток з будинком площею 1,1 тисячі квадратних метрів поблизу ділянки чоловіка. За інформацією журналістів, аналогічна нерухомість у Петрово-Дальньому коштує 2,2 мільйона доларів. Того ж року 99 соток у селищі Жуковка (теж на Рубльовці) придбала невістка Азарова, Лілія Азарова. Зараз аналогічна ділянка з будинком там продається за 19 мільйонів доларів.

«Голова» «Комітету порятунку України» Микола Азаров вслід за вже забутими твердженнями Лужкова сказав: «У процесі розвалу Радянського Союзу Севастополь не входив до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки. Крим входив територіально та адміністративно, а Севастополь не входив до складу України. Він був підпорядкований безпосередньо центру... Коли підписувалися «Біловезькі угоди», то по суті Севастополь був упущений. Тому не все так просто в цьому питанні, яке здається нашим лжепатріотам надзвичайно простим».

Кримські джерела зараз, зрозуміло, намагаються підвести юридичну базу під вигадки Азарова. Наприклад, севастопольський сайт ForPost наводить слова завідувача кафедри політології Севастопольського державного університету Олександра Ірхіна про те, що «Севастополь у структурі СРСР адміністративно підпорядковувався безпосередньо Москві і, отже, претензії при розвалі Радянського Союзу на Севастополь як частину УРСР з боку вже незалежної України були неправомірні». Це як мінімум маніпуляція, а як максимум ‒ навмисний обман читачів.

Їхній головний аргумент полягає в тому, що тоді в документах про передачу Криму Україні Севастополь як окремий регіон не згадувався. Це дійсно так, але це не доводить того, що місто не передавалося Україні. По-перше, воно тому і не згадувалося, що було передане разом з усім Кримом, і ніякого виділення його правове становище не вимагало. По-друге, ні Керч, ні Феодосія, ні Сімферополь, ні Ялта, ні Джанкой там також не згадуються, саме тому, що вони, як і Севастополь, не мають якогось відокремленого статусу й передані Українській РСР разом з Кримською областю.

І так було з самого початку радянського періоду. Так, після революції та громадянської війни декретом ВЦВК від 18 жовтня 1921 року в межах Кримського півострова була утворена Кримська Автономна Радянська Соціалістична Республіка, в яку входили Джанкойський, Євпаторійський, Керченський, Севастопольський, Феодосійський та Ялтинський округи. 4 червня 1937 року Севастополь став містом республіканського підпорядкування Кримської АРСР. Також у червні 1945 року, після скасування Кримської АРСР, Севастополь увійшов до складу Кримської області. В окремий регіон місто було виділене постановою Ради міністрів СРСР «Про заходи щодо прискорення відновлення Севастополя» і було «віднесене до категорії міст республіканського підпорядкування». Але й при цьому місто не було виведене з підпорядкування Кримському облвиконкому, який зобов'язувався керувати його відновленням спільно з центральними органами влади РРФСР.

Після передачі Криму Українській РСР він так і залишився містом республіканського підпорядкування, але вже в Україні.

Документи 1954 роки не містять жодних згадок про Севастополь саме тому, що його не сприймали як окремий регіон. Голова Севастопольської міськради Сергій Сосницький, виступаючи на сесії, сказав, що місто разом з Кримською областю передане до складу Української РСР. У конституції УРСР 1978 року вказувалося, що Севастополь є одним з двох (поряд з Києвом) міст республіканського підпорядкування УРСР. В ухваленій того ж року конституції РРФСР серед міст республіканського підпорядкування називалися тільки Москва та Ленінград.

Прихильники «російського» Севастополя також говорять, що і після 1954 року Москва керувала Чорноморським флотом та адміністрацією міста, як і до цього. Але це знову свідчить не на їхню користь, оскільки говорить лише про порушення Москвою союзної ієрархії та реального статусу міста. Москва могла керувати флотом, але не містом, оскільки міськрада та інші органи влади були внесені в конституцію Української РСР і виведені з Конституції РРФСР. Прокурор міста, органи міліції та інші силові структури перейшли в підпорядкування Києву. Партійні органи Севастополя підпорядковувалися Кримському обкому КП України, а всі громадські організації ‒ своїм обласним органам у Сімферополі. Нарешті, від Севастополя обиралися депутати до Верховної Ради УРСР, а не РСФСР.


І ніколи ні в яку «сіру зону двосторонніх російсько-українських відносин» Севастополь не входив, як стверджує зараз Олександр Ірхін. Статус міста у складі України завжди був чітким і не викликає сумніву. Що й було підтверджене Великим договором України та Росії у 1997 році, де підтверджені кордони двох держав і безперечна приналежність Севастополя Україні, незважаючи на Чорноморський флот. Якщо Севастополь «російський», то чому тоді Росія платила Україні орендну плату за нього і чому продовжувала договір у Харкові ще на 25 років?

Олександр Ірхін помиляється також і в тому, яким був статус договору про оренду бази флоту. У документах чітко вказується, що не Севастополь є базою флоту, а база флоту розташована в українському місті Севастополь, що істотно й однозначно стверджує статус і міста, і флоту.

Далі починаються вигадки про те, що претензії на Севастополь з'явилися у США та НАТО, і всі чорноморські держави нібито почали витіснення Росії з регіону. Це повний блеф. Якби США захотіли «стати на якір» у Чорному морі, то їм нічого не завадило б зробити це спочатку в Одесі або навіть на якійсь спеціально збудованій базі. Але таких планів не було, оскільки в Чорному морі, відповідно до Гельсінського акту, було стабільне правове

становище, кордонів дотримувалися, права держав не порушувалися. Але це було, доки Росія, яка отримала великі преференції в Чорному морі з боку України, поводилася по-добросусідськи, не порушувала міжнародне та морське право. Але зараз, коли Москва порушила все, хто до неї буде ставитися без претензій?

І нинішній інтерес держав НАТО, зокрема і США, до проблем в Азово-Чорноморському регіоні викликаний не сам собою, а тим, що Росія, окупувавши Крим, порушує морське право, розміщує величезну кількість небезпечної для світу зброї, загрожує всьому регіону, і НАТО не може не відповісти на ці загрози і не вжити заходів для відновлення балансу сил.

Звичайно, атаки на Україну з приводу Севастополя зараз не припиняться. Скоро про це заговорить ще який-небудь Азаров. Але від цього казка не перестане бути свідомо мертвою й давно спростованою.

Микола Семена, кримський журналіст, оглядач Крим.Реалії

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції

  • 16x9 Image

    Микола Семена

    Кримський журналіст, оглядач Крим.Реалії. Закінчив факультет журналістики Київського університету ім. Шевченка в 1976 році, в українській журналістиці – понад 50 років. Працював у ЗМІ Чернігівської, Запорізької областей, більше ніж 30 років – журналістом у Криму. Співпрацював з журналами «Известия» (радянський період), «Дзеркало Тижня», «День», багатьма журналами. Автор книги про Мустафу Джемілєва «Людина, яка перемогла сталінізм». З квітня 2014 року до квітня 2016 року – оглядач Крим.Реалії. Зазнавав переслідувань з боку ФСБ Росії. У 2017 році був засуджений російським кримським судом до 2,5 років позбавлення волі умовно із забороною публічної діяльності на 2 роки. Європарламент, органи влади України, російські правозахисні організації «Меморіал», «Агора» і тридцять правозахисних організацій у Європі визнали «справу Семени» політично мотивованою. Автор книги «Кримський репортаж. Хроніки окупації Криму в 2014-2016 рр.», перекладеної в 2018 році англійською мовою. Член НСЖУ з 1988 року, Заслужений журналіст України, член Українського пен-центру, лауреат Національної премії імені Ігоря Лубченка, лауреат премії імені Павла Шеремета Форуму громадянського суспільства країн Східного партнерства. Нагороджений орденом «За мужність» премії «За журналістику як вчинок» Фонду ім. Сахарова (Росія), відзнаками Верховної Ради України, Президента України. У лютому 2020 виїхав з окупованого Криму і відновив співпрацю з Крим.Реалії.

XS
SM
MD
LG