Доступність посилання

ТОП новини

«Керована демократія» у Криму як окрема форма диктатури Кремля


Спеціально для Крим.Реалії

У Криму після 2014 року ми з кількома колегами грали у гру «Вгадай, хто буде обраний». І майже ніхто ніколи не програвав. У кожного аналітика було достатньо досвіду, щоб, проаналізувавши склад кандидатів, безпомилково сказати: ось цей чи ця відповідають напрямкам нинішньої політики Кремля ‒ значить, вони будуть обрані. Наприклад, задовго до виборів у Держдуму Росії ми безпомилково сказали, що будуть обрані Костянтин Бахарєв, Світлана Савченко, Руслан Бальбек, Андрій Козенко, Наталя Поклонська, Михайло Шеремет, та ще Павло Шперов від ЛДПР. Як у воду дивилися. Адже від самого початку було видно, хто та як із кандидатів підтримувався чинною владою.

З імовірністю 99% ми вгадували персони, які будуть обрані й до російського парламенту Криму. Могло бути й 100%, але в деяких округах через дефіцит кандидатів були виставлені декілька рівнозначних людей за принципом: якщо немає відповідних, то переможе один із двох, все одно який. Це аж ніяк не означає, що їх обирали громадяни, просто метод «керованої демократії» допомагав виборчкому фальсифікувати у прийнятних масштабах. Бажано непомітно. Але методи математичного аналізу та статистичних спостережень завжди виявляли рівень та форми фальсифікації. Але що з того, якщо закон розроблений так, що всіх математиків і статистиків до встановлення істини він не допускає.

Влада, наприклад, завжди дивилася, хто з кандидатів популярніший серед народу, і якщо він їй не підходив, а це у 90% випадків було саме так, його не допускали. Причому це в Україні проти таких спускали всі види компромату, розпускали всілякі фейки (наприклад, як «убив брата», «пограбував армію» проти Порошенка), у Росії ж діють напевно ‒ його просто видаляють із виборів.

Як, наприклад, Олега Зубкова на виборах до кримського парламенту 2014 року. Зубков, знаючи з попередніх виборів, що популярність у нього досить висока, думав, що він уже переміг, радів окупації, тигрів та левів у «самооборону» готував, розмалював автобус і бронетранспортер, але не врахував, що російські політтехнологи свавільніші за українських. У владі подумали ‒ навіщо нам цей некерований розумник? І Зубкова просто зняли з виборів. Сперечайся чи не сперечайся ‒ до кінця терміну, може, і доведеш, що вчинили незаконно, але тобі вже якась користь?

Це вже не влада народу, і не народ ‒ джерело влади


Зняття кандидатів або партій на виборах застосовується регулярно. Наприклад, на виборах у Законодавчі збори Севастополя торік зняли п'ять партій. На виборах російського глави Севастополя долю Зубкова вже повторили кандидати Роман Кияшко (КПРФ) та Іван Соловйов («Народ против корупции»), яким у реєстрації відмовили.

Це вже не влада народу, і не народ ‒ джерело влади, тому що реальна влада у нього задовго до дня виборів забирається представниками диктатури, які у день виборів віддають її в руки своїм представникам, тобто представникам диктаторського режиму, який вічний і непотоплюваний до того моменту, поки народ не зрозуміє, що звичайними виборами нічого змінити не можна й у нього є право на повстання. І повстання змітає диктатуру, а якщо пощастить і не відбудеться реванш старої диктатури, народ може встановити справжню демократію, якщо дійсно візьме владу у свої руки.

Теоретики чомусь вважають, що метод «керованої демократії» винайшов лідер лівонаціоналістичного режиму Сукарно в Індонезії на початку 60-х. А потім, після повалення режиму Сукарно, цей термін вживали вже до режиму його наступника, правого диктатора генерала Сухарто. Володимир Прибиловський, президент інформаційного центру «Панорама», у своєму інтерв'ю центру «Демос» зазначає, що «режими такого типу ‒ це дуже поширене явище у 20-му столітті: значна частина держав Азії, майже вся Африка, а в минулому і Латинська Америка ‒ це були «керовані демократії».

Вибори президента у 1996 році й передача влади від Єльцина до Путіна стали найбільшими політичними операціями в межах керованої демократії»


Чому вони так вважають, незрозуміло. Хіба сталінська диктатура, яка перетворилася з диктатури пролетаріату на широко розписану в сталінській конституції «радянську демократію», не була все тією ж керованою демократією, краще сказати, диктатурою під фіговим листком демократії? Коли виборці голосували тільки за «блок комуністів і безпартійних» з усього одним ім'ям у бюлетені, а кандидати підбиралися спеціально й ніколи не програвали вибори ‒ це хіба не диктатура, прикрита ім'ям демократії?

Причому Анна Кареєва сором'язливо говорить, що «сьогодні майже ніхто не заперечує твердження, що режим «керованої демократії» в основних своїх рисах склався до того, як Путін був обраний президентом. Вибори президента у 1996 році й передача влади від Єльцина до Путіна стали найбільшими політичними операціями в межах керованої демократії».

Звісно, теоретики розходяться на думці: одні вважають, що режим керованої демократії має перехідний характер, будучи проміжним етапом на шляху від комунізму до громадянського суспільства (А. Ципко), від лібералізму до неототалітарізму (А. Рубцов), до демократичної монархії (А.Горшков). Причому одні (С. Марков, А. Рубцов) вважають це явище закономірним, необхідним ступенем розвитку країни, інші ж, навпаки, вважають, що відхід держави в бік «керованої демократії» перервав «хід нормально-демократичного розвитку» (В. Третьяков)».

Володимир Прибиловський пише: «Інакше це можна назвати «імітаційною демократією». Путін нещодавно майже придумав термін, він став говорити про те, що демократія має бути адаптованою до російських умов. Можливо, правильно це треба назвати «адаптованою демократією»... Я б сказав, що демократії у нас, звісно, ніякої немає, тому що демократія ‒ це все-таки влада народу».

Коли треба ‒ народ, коли не треба ‒ не зовсім народ?

У головах російської влади не народ, а якийсь напівнарод. І вибори ‒ це влада напівнароду


Після окупації Криму «пощастило» особливо. З одного боку, представники російської влади посилаються на те, що анексія Криму ‒ це результат голосування «народу Криму», а з іншого боку, вони не можуть довірити йому навіть обрання органів влади. Виходить, що у головах російської влади не народ, а якийсь напівнарод. І вибори ‒ це влада напівнароду. І це розуміють російські політтехнологи.

Наприклад, на думку політолога Андрія Перли, запропонований список кандидатів дає класичну картину виборів без вибору. Кандидат, призначений президентом виконувачем обов'язків губернатора, виходить на вибори лише з формальними суперниками. «Люди, які зареєстровані як кандидати, нікого не представляють і не можуть скласти конкуренцію нікому. Вони означають, що демократичний вибір є. І не більше», ‒ зазначає експерт.

У бесіді з проєктом «Политика.ForPost» політолог висловив здивування у зв'язку з процедурою, яка призвела до недопуску представника комуністів Романа Кияшка до виборів у Севастополі. «Я не розумію, навіщо було проводити цю політтехнологічну махінацію при неможливості для КПРФ пройти муніципальний фільтр, отримати підписи муніципальних депутатів. КПРФ у нинішній ситуації у найсприятливішому варіанті могла б претендувати на 20% голосів. Але я не бачу в цьому нічого жахливого для чинного т.в.о.», ‒ сказав він. Навіть більше, на думку Перли, перемога Развожаєва не з 75% голосів за нього, а з 55% голосів на його підтримку говорила б про більшу легітимність його обрання. А те, що, найімовірніше, у команді т.в.о. злякалися локального успіху комуністів, дуже погано позначається на репутації Развожаєва й абсолютно не впливає на результат голосування.

З іншого боку, він вважає, що «історія з жорсткістю правил збору підписів у всій Росії працює, по суті, проти легітимності чинної влади. На мій погляд, набагато правильніше або вибори чесно вигравати, або чесно програвати».

Андрій Перла, який працював свого часу у внутрішній політиці Севастополя, сказав, що не розуміє, яка небезпека вбачається в можливості отримання всього одного місця в парламенті регіону навіть таким незручним претендентом, як Іван Комелов. «Немає ніякої небезпеки. Навіть якби він, потрапивши в парламент, зажадав би створення фракції «Родина» з одного себе. Не він перший, не він останній. Такі прецеденти були в регіональних парламентах... Це свідчення якогось жахливого дрімучого непрофесіоналізму, неготовності працювати з мінімально складними політичними обставинами, прагнення все спростити. Мені це нагадує ситуацію з поганим шахістом, який розмінює фігури, щоб їх стало менше і ситуація на дошці йому стала зрозумілішою. Але це помилка. Йому здається, якщо він розміняє ферзів, тур і половину інших фігур, то буде простіше. Саме цю помилку сьогодні робить політичне керівництво Севастополя», ‒ сказав Андрій Перла.

Причому це не особливість нинішніх виборів. Це система. Так, перед виборами до севастопольського парламенту у 2019 році керівник місцевого відділення «Партии Роста» Олег Ніколаєв припустив, що другий склад парламенту Севастополя, який буде обраний на виборах, повністю перебуватиме «під виконавчою владою». Ніколаєв висловив думку, що новий склад Закзборів Севастополя «буде безликим» і «повністю під виконавчою владою». Так і вийшло.

Микола Семена, кримський журналіст, оглядач Крим.Реалії

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції

  • 16x9 Image

    Микола Семена

    Кримський журналіст, оглядач Крим.Реалії. Закінчив факультет журналістики Київського університету ім. Шевченка в 1976 році, в українській журналістиці – понад 50 років. Працював у ЗМІ Чернігівської, Запорізької областей, більше ніж 30 років – журналістом у Криму. Співпрацював з журналами «Известия» (радянський період), «Дзеркало Тижня», «День», багатьма журналами. Автор книги про Мустафу Джемілєва «Людина, яка перемогла сталінізм». З квітня 2014 року до квітня 2016 року – оглядач Крим.Реалії. Зазнавав переслідувань з боку ФСБ Росії. У 2017 році був засуджений російським кримським судом до 2,5 років позбавлення волі умовно із забороною публічної діяльності на 2 роки. Європарламент, органи влади України, російські правозахисні організації «Меморіал», «Агора» і тридцять правозахисних організацій у Європі визнали «справу Семени» політично мотивованою. Автор книги «Кримський репортаж. Хроніки окупації Криму в 2014-2016 рр.», перекладеної в 2018 році англійською мовою. Член НСЖУ з 1988 року, Заслужений журналіст України, член Українського пен-центру, лауреат Національної премії імені Івана Лубченка, лауреат премії імені Павла Шеремета Форуму громадянського суспільства країн Східного партнерства. Нагороджений орденом «За мужність» премії «За журналістику як вчинок» Фонду ім. Сахарова (Росія), відзнаками Верховної Ради України, Президента України. У лютому 2020 виїхав з окупованого Криму і відновив співпрацю з Крим.Реалії.

XS
SM
MD
LG