Доступність посилання

ТОП новини

Росія тюремна: почався третій вал арештантської літератури


Геннадій Афанасьєв дає свідчення через відеозв'язок

Спеціально для Крим.Реалії

У своєму останньому слові на процесі в підпорядкованому Росії Залізничному суді Сімферополя у вересні 2017 року я говорив, що упродовж майбутніх 5-8 років передбачаю нову бурхливу хвилю тюремної літератури ‒ появу безлічі нових книг про подробиці політичних судових процесів і перебування політичних ув'язнених у російських в'язницях та інших ізоляторах.

Три хвилі тюремної літератури

Росія, як видно з історії, пережила вже три помітних сплески публікації тюремної літератури. Одна з перших ‒ книги-спогади колишніх декабристів і велика література про них. Сюди ж можна віднести і широко відомий роман Льва Толстого «Воскресіння», і не лише тому, що Толстой спеціально вивчав тюремний світ, більше тому, що несправедливість у суді та ставлення до цієї справи чиновників, яка так вразила Неклюдова, досі викликає у всьому нормальному суспільстві почуття відрази, моральної та правової катастрофи.

Друга, поки найбільша, хвиля ‒ це книги про репресії періоду сталінщини. Можна сказати, що серію відкрила книга Сергія Мельгунова «Червоний терор у Росії», видана у 1924 році в Берліні, а потім неодноразово перевидана вже у нас. «Один день Івана Денисовича» та «Архіпелаг ГУЛАГ» Олександра Солженіцина, «Діти Арбата» Анатолія Рибакова ще не найстрашніші твори, є ще «Колимські розповіді» Варлама Шаламова, «Крутий маршрут» Євгенії Гінзбург, «Московська сага» Василя Аксьонова, «Історія однієї зечки» Катерини Матвєєвої, а ще Петра Якіра «Дитинство у в'язниці», Лева Копелева «Зберігати вічно» і «Утамуй мої печалі», «Зекамерон ХХ століття», документальний роман Кресс Вернон, та багато інших. Таких книг тисячі, зокрема і в українській літературі, взяти хоча б «Тигролови» та «Сад Гетсиманський» Івана Багряного, «Мої свідчення» Анатолія Марченка та «Листи» В'ячеслава Чорновола, «Довга дорога додому» Нурі Халілова, або одна з останніх ‒ збірник Миколи Старовойтова «Репресії проти поляків Луганщини в роки сталінського терору».

Зараз починає розгортатися вже третя хвиля, яка ще тільки набирає силу, але ставатиме все ширшою ‒ книги про нові політичні судові процеси в Росії, пов'язані з анексією Криму та російською війною на Донбасі. Як, наприклад, книга Станіслава Асєєва «В ізоляції», книга російського адвоката Миколи Полозова про переслідування учасників мітингу 26 лютого в Сімферополі, і деякі інші. І немає сумніву, що подібні книги ще напишуть багато з тих, хто сьогодні страждає в російських катівнях.

У перелік літератури третьої хвилі входить і книга «Піднятися після падіння» Геннадія Афанасьєва, який був заарештований у перші тижні анексії Криму у 2014 році як «терорист» через те, що брав участь в організації курсів першої медичної допомоги в колишньому театральному центрі «Карман», а пізніше його справу долучили до справи «групи Олега Сенцова». Геннадій Афанасьєв, як відомо, був обміняний українською владою одним із перших. Книгу в серії «Військові щоденники» з дозволу власника авторських прав Радіо Свобода видало Харківське видавництво «Фоліо».

Де беруться тюремники?

Ніхто на шкільних уроках літератури в творах на тему «Ким я буду, коли виросту» не пише, що мріє стати тюремщиком. Чому ж люди йдуть в тюремники?

Після читання книг третьої хвилі впадає в око характерна особливість, яка й досі, після десятиліть судової та катувальної практики, знайомої нашим людям у подробицях із численої літератури, залишається психологічно незбагненною для нормальної людини: яким чином формується особистість тюремника?

По-перше, ніхто ж на шкільних уроках літератури у творах на тему «Ким я буду, коли виросту» не пише, що мріє стати тюремником, наглядачем або «коридорним», і навіть начальником в'язниці, і навіть міністром внутрішніх справ, не зізнається, що мріє бачити людей, розчавлених в'язницею і неволею і, головне, брати участь у цій справі. Чому ж люди йдуть у тюремники?

По-друге, чому з'являються люди, які обрали своєю професією побиття та катування в'язнів? Чи можна собі уявити, що така людина, вранці, йдучи на «роботу», ніжно цілує на прощання свою матір і дружину, гладить голівки дітей і навчає їх бути у школі слухняними і добре вчитися, а потім, прийшовши на роботу, тобто, до в'язниці, стає звіром, б'є смертним боєм підслідних, катує їх електричним струмом, протигазом та отруйними газами, паяльником, підвішує до стелі за руки, зв'язані за спиною, до того ж, прекрасно розуміючи, що все це лише, аби людина зізналася в тому, чого вона не робила, щоб вона наговорила на себе і товаришів? А потім, вийшовши після роботи за межі в'язниці, він знову стає зразковим сином, ніжним чоловіком і люблячим батьком? Чи можливе таке? Чи можете ви зрозуміти, як це відбувається, як це поєднується?

При такому величезному валі тюремної літератури, написаної колишніми підслідними та ув'язненими, абсолютно немає літератури, написаної тюремниками

А з іншого боку, виходить парадокс, при такому величезному валі тюремної літератури, написаної колишніми підслідними та ув'язненими, абсолютно немає літератури, написаної тюремниками, сталінськими слідчими, або тими, хто за їхнім велінням катував невинних, позбавляючи їх здоров'я, вбивав і розстрілював. Чому? Немає літературного таланту чи совість не чиста?

По-третє, після розвалу Радянського Союзу з в'язниць уже були випущені всі в'язні совісті, і поступово союз при Горбачові, а потім Росія єльцинська очистилася від скверни політичних процесів. Як же це сталося, що політичні суди, каральна психіатрія, позасудові вироки та політичні вбивства, жорстокі тортури й переслідування неугодних повернулися у практику в Росії путінській? Як себе почуває російський «Комітет проти тортур», якщо тортури процвітають? Саме в останні роки поширився анекдот про те, чим відрізняються тортури в гестапо та в нинішній Росії: тим, що гестапо під час тортур намагалося дізнатися, як було насправді, а в Росії зараз застосовують тортури для того, аби людина зізналася в тому, чого насправді не було.

Якби сталінський режим не забрав у суспільства мільйони жертв, то скільки б добрих справ ці мільйони могли зробити?

І, по-четверте, чому російське суспільство це терпить? І терпітиме, поки не настане грандіозний дев'ятий вал такої літератури? Так за силою і кількістю особливо другий, але по суті, кожен з них, дорівнює дев'ятому валу. Як і немає впевненості, що на той час у в'язниці та під тортурами не опиниться вже все суспільство в цілому. Адже за логікою речей виходить, що якби сталінський режим не забрав у суспільства мільйони жертв, то скільки б добрих справ ці мільйони могли зробити? Скільки заводів і фабрик вони б збудували, скільки наукових відкриттів вони б зробили, як би вони рушили вперед ту країну, яка ні за що стікала кров'ю своїх найкращих громадян у тюрмах і на каторзі? Хіба для того, щоб провести індустріалізацію потрібно було репресувати, ламати долі та вбивати мільйони людей? Це правда. Але правда і в тому, що ці всі люди, якби вони були вільними, не стерпіли б при владі тирана Сталіна, вони б поставили на чолі такої країни грамотнішого і прогресивнішого керівника. Виходить, що заради збереження влади одного тирана Росія пережила таку кількість жертв і втратила для розвитку все ХХ століття?

Сьогодні фактично Росія зробила логічне коло від відомої «Справи Петрашевців» 40-х років ХIХ століття, коли безліч допитливих і розумних людей, серед них і Федір Достоєвський, всього понад сто осіб, були засуджені (сам Петрашевський довічно) просто за те, що збиралися та обговорювали нагальні питання розвитку суспільства. Причому, вирок був виконаний із найвищою долею єзуїтства та цинічності.

15 осіб, засуджених до розстрілу таємною слідчою комісією, а потім помилуваних Миколою I, спочатку провели через процедуру імітації розстрілу, а тільки потім зачитали наказ про помилування. Деякі із засуджених при цьому втратили розум. І до нинішніх кримських справ так званих учасників «Хізб ут-Тахрір», яких також засуджують за розмови ‒ за підсумками негласних прослуховувань і доносів «таємних свідків» за те, що вони збиралися й обговорювали різні суперечності, які існують у суспільстві.

Цинізм нинішній полягає в тому, що учасникам шиють тероризм і, що взагалі смішно, намір захоплення влади, хоча ніяких доказів цьому немає, при цьому засуджують до неймовірних тюремних термінів. І на практиці виходить, що ті, хто дійсно захопив владу в Криму, судять і звинувачують у цьому тих, хто ні про що подібне і не думав. Сьогодні в Криму, таким чином, без батьків уже залишилося приблизно 200 дітей. І багато хто з їхніх батьків змушені проходити той шлях, який описав Геннадій Афанасьєв у своїй книзі.

Книга, яку страшно читати

Книга Афанасьєва – з тих, які страшно читати, оскільки в ній, окрім звичайних арештантських, судових і тюремних перипетій описані і застосовувані в Росії методи слідства ‒ психологічне і фізичне ламання людей, тортури і знущання тюремників. Автор докладно описує, як фахівці тортур, прислані до Криму з Москви, шили йому справу про тероризм і жорстоким катуванням змушували підписувати складені ними ж свідчення про тероризм «групи» Олега Сенцова, як ні в'язниця у Криму, ні СІЗО Лефортово, не зламали в ньому залишки почуття людської гідності і, зібравши в кулак залишки мужності, на суді він відмовився від свідчень, даних під тортурами.

Геннадій Афанасьєв підписує свою книгу «Піднятися після падіння» (Київ, 2018 рік)
Геннадій Афанасьєв підписує свою книгу «Піднятися після падіння» (Київ, 2018 рік)

Книга Геннадія Афанасьєва ‒ це емоційний людський документ про страшні випробування в'язницею, які сьогодні змушені проходити багато кримчан, потрапивши в жорна російських репресій, і точний правовий документ для суду над організаторами цього масового порушення не тільки прав людини та міжнародного права, а й майже всіх законів самої Росії.

Геннадій Афанасьєв докладно описує тортури і знущання на етапі «слідства», звичаї тюремників, зокрема і в Лефортово, яке автор характеризує як «брата-близнюка Луб'янки, переродження гестапо, клона Гуантанамо», в інших в'язницях і зонах Росії, механізми корупції російської взагалі та тюремної зокрема, прийоми психологічного ламання, які застосовуються слідчими і тюремниками, тонкощі й хитрощі тюремного побуту і тюремної стратегії виживання, роботу Громадських наглядових комісій, хитрощі «підсадних качок» та інших співкамерників, знущання конвойних у Москві над неросійськими ув'язненими, особливо з України, республік Кавказу, тяжкість етапів і випробування північних в'язниць Росії.

Це все не можна переказати, це треба прочитати самому, щоб особисто прожити цей жах і катастрофу. Ця книга за значенням близька до повісті «Один день Івана Денисовича» або «Щ-854», як вона називалася спочатку, але для більшої схожості треба, щоб вона була надрукована в «Новом мире», ось тільки не видно в Росії нового Олександра Твардовського. Та й тоді це навряд чи сколихне нинішнє російське суспільство.

І ось чому. Афанасьєв описує випадок, коли слідчий погрозами вже пережитих тортур (протигаз, отруйний газ, паяльник) примусив його зачитати перед телекамерами телеканалу «Россия-1» заздалегідь написаний текст про його «терористичну діяльність». Це було схоже на те, як російські журналісти записували інтерв'ю-допити українських патріотів, які потрапили в полон до бойовиків на Донбасі.

Запис таких «інтерв'ю» ‒ порушення всіх правил і норм роботи засобів масової інформації. Російські журналісти цього не знали? Вони свідомо йшли на професійний злочин? Вони самі підневільні, раби влади, і не могли не погодитися транслювати росіянам явну брехню? Якою б не була відповідь, все одно залишається ще одне запитання до всіх телеглядачів Росії ‒ а вони хіба не бачили, що інтерв'ю брехливе й підневільне? Вони повірили йому? Чи усвідомлюють росіяни, що там, за стінами тюрем, поруч з якими у своїх містах вони ходять і їздять щодня, сховався від суспільства зовсім інший, жахливий світ, світ тортур і знущань, світ, в якому діють не закони, а політичні установки, світ, де людина та її життя не мають жодної цінності, вони всього лише матеріал для політичних фальсифікацій? Хіба так можна жити?

Микола Семена, кримський журналіст, оглядач Крим.Реалії

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції

  • 16x9 Image

    Микола Семена

    Кримський журналіст, оглядач Крим.Реалії. Закінчив факультет журналістики Київського університету ім. Шевченка в 1976 році, в українській журналістиці – понад 50 років. Працював у ЗМІ Чернігівської, Запорізької областей, більше ніж 30 років – журналістом у Криму. Співпрацював з журналами «Известия» (радянський період), «Дзеркало Тижня», «День», багатьма журналами. Автор книги про Мустафу Джемілєва «Людина, яка перемогла сталінізм». З квітня 2014 року до квітня 2016 року – оглядач Крим.Реалії. Зазнавав переслідувань з боку ФСБ Росії. У 2017 році був засуджений російським кримським судом до 2,5 років позбавлення волі умовно із забороною публічної діяльності на 2 роки. Європарламент, органи влади України, російські правозахисні організації «Меморіал», «Агора» і тридцять правозахисних організацій у Європі визнали «справу Семени» політично мотивованою. Автор книги «Кримський репортаж. Хроніки окупації Криму в 2014-2016 рр.», перекладеної в 2018 році англійською мовою. Член НСЖУ з 1988 року, Заслужений журналіст України, член Українського пен-центру, лауреат Національної премії імені Івана Лубченка, лауреат премії імені Павла Шеремета Форуму громадянського суспільства країн Східного партнерства. Нагороджений орденом «За мужність» премії «За журналістику як вчинок» Фонду ім. Сахарова (Росія), відзнаками Верховної Ради України, Президента України. У лютому 2020 виїхав з окупованого Криму і відновив співпрацю з Крим.Реалії.

XS
SM
MD
LG