Радянська влада вилучала та знищувала фотодокази Голодомору. Лише одиницям вдавалося зробити та зберегти такі світлини. Серед них найбільше вирізняється австрійський інженер Александр Вінербергер, який з 1932-го по 1933 рік працював на харківському заводі «Пластмас». Його відомі фото стали жахливою ілюстрацією штучного голоду у тодішній столиці радянської України Харкові. Радіо Свобода віднайшло у сімейному альбомі Вінербергера ще декілька невідомих фото періоду Голодомору, які надала правнучка інженера Самара Пірс. Матеріал доповнюється маловідомими фото та уривками з книги спогадів Александра Вінербергера «Важкі часи. 15 років інженера у радянській Росії. Правдива розповідь», яка вийшла німецькою мовою у 1939 році. Три розділи присвячені Голодомору в Україні. Уривки цих спогадів вперше друкуються українською мовою.
– Це було у вересні (1932 року ‒ ред.). Я сидів у спальному вагоні швидкісного поїзда Москва-Харків, який віз мене до нової роботи. [...] Стражденна земля вдень виглядала ще страшніше, ніж уночі. На кожній станції стояла незліченна кількість вагонів, набитих селянами та їхніми родинами. Їх охороняли вартові, щоб відправити далеко на північ до білої смерті. Поля були необробленими, незібране зерно гнило під осінніми зливами. [...] Я не бачив ні худоби, ні навіть гусей. Тільки ніким не доглянуті курчата притискалися один до одного біля закинутих хатин. Мимоволі згадував, як 17 років тому я, військовополонений, проїжджав тією ж країною, минав поля пшениці, бачив безліч худоби і гори їжі, яку пропонували на кожній станції. Навіть у 1926 році, після світової і громадянської воєн, ці землі так само процвітали. Якою нелюдською мала б бути ця сила, щоб перетворити квітучу країну, яка розкошувала їжею, в руїну. [...]
Голод набирав обертів. Взимку (1933 року ‒ ред) у віддалених місцях та криницях все частіше знаходили трупи дітей, переважно шкільного віку. Бродячі банди вбивали цих нещасних, щоб продати їхній одяг на базарі.
Жінка поховала свою дитину, яка загинула від виснаження, на цвинтарі. Помираючи, дитя притиснуло до своїх грудей маленьку ляльку. Їх так разом і поховали. Два тижні по тому жінка випадково побачила цю ляльку на базарі. Вона викликала міліцію – і всі дізналися жахливу історію. Місяцями охоронець кладовища годував своїх свиней трупами і мав великий попит на свою свинину. [...]
Від березня 1933 року радянські газети щодня залякували: тих, хто «саботуватиме» колгоспи, чекатиме страшне покарання. У пресі постійно повторювали: якщо ворог не здасться, то буде знищений. На початку квітня радянська влада пообіцяла українським селянам, що їхніх родичів, засланих у Сибір та на північ Росії, помилують, якщо вони віддадуть свої поля. Ще влада пообіцяла роздати зерно для посіву.
Наївні люди потрапили на гачок. Вони почали обробляти поля і так викрили свої запаси зерна. Звичайно, ніякого посівного матеріалу вони не отримали. Ціла армія працівників ДПУ (Державне політичне управління – таємна радянська спецслужба, попередниця НКВС – ред.) заполонила села. Ніби збираючи податки за борги минулих років, вони конфіскували у голодних селян останню їжу. Українці ховали зерно на своїх подвір’ях. Ці записи їжі шукали штиками. Коли «власть рабочих и крестьян» зрозуміла, що голодні селяни будуть стікатися в міста, то припинила продаж залізничних квитків на шість місяців. Їх можна було дістати лише за урядовими картками. Тоді ж заборонили відправляти й продукти залізницею чи поштою по всій країні, щоб містяни не могли допомогти своїм родичам у селах.
У травні я відправив дружину до Криму, щоб вона не бачила мертвих селян на вулицях. Але дуже швидко отримав тривожну звістку ‒ у її санаторії бракує їжі. Я зібрав кілька пакунків та консерви в сумку, щоб відправити в Крим. На харківському Поштамті посилку відмовилися приймати через продуктову блокаду. Але вони натрапили не на ту людину. Думаю, що директор пошти за все життя не чув стільки лайки, як тоді від мене. Врешті, через 15 хвилин, він боязко сказав: «Будь ласка, шановний товаришу, покладіть речі в коробку. Тоді ми не зможемо перевірити, що всередині. Так ми приймемо вашу посилку з чистою совістю».
Тим часом трагедія продовжувалася. Сотні й тисячі голодних селян приходили здалеку до міста за допомогою, хлібом, роботою та розрадою. Вони збиралися зграями на вулицях і площах, у міських садах і подвір’ях будинків. Їх ніхто не виганяв, але й не допомагав їм.
У цей час норми хліба для цивільних у місті знизили до 200 грамів. Одночасно держава відкрила у Харкові кілька магазинів, де можна було купити кілограм чорного хліба за 2,5 рублі. Біля цих магазинів з’являлись довжелезні черги, інколи вони розтягувалися на кілометри. Людям доводилося стояти з 4-ї години дня, щоб потрапити туди тільки лише наступного! Кожному давали кілограм хліба. Незважаючи на те, що вхід і вихід до цих магазинів контролювали міліціонери, у черзі часто доходило до кривавих бійок. Адже завдяки кілограмові хліба можна було прожити ще один-два дні. [...]
Трагедія тривала. Селян ставало все більше, вони продавали останню сорочку, а бійки в магазинах ставали жорстокішими. Хліб постійно дорожчав і на базарі коштував до 12 рублів за кілограм.
Тоді ж почалася жорстока епідемія тифу та дизентерії, яка швидко поглинула виснажені тіла. Люди масово вмирали на вулицях. Їхні розпухлі від голоду руки так і застигали, просячи милостиню. Спочатку гинули чоловіки, потім жінки і, нарешті, діти ‒ бідні, невинні створіння.
«Сталін будує піраміду Хеопса з людських черепів», ‒ сказав мій новий помічник на заводі, український інженер, з яким я інколи наважувався перекинутися словом.
Одного разу мені довелося їхати з директором Кацем на завод «Хім». На дорозі, біля нашої фабрики, лежала жінка з немовлям (я помітив її ще вранці). У мене тоді саме прокололась шина, тож я зупинився просто перед цим нещастям. Жінка вже була мертва, по ній повзали воші. Дитина жалісно кричала від голоду. Директор зиркнув на мене.
«Не були б ви такі добрі, щоб забрати дитину в міліцію?», – нарешті відповів він після того, як я безмовно прикипів до нього очима.
«З радістю», – відповів я, загорнувши дитину в рядно, і повіз «знайду» в сиротинець. Там не дуже зраділи новому поповненню. Але, натхнений цим випадком, я врятував від певної смерті ще кілька десятків таких нещасних.
Міська влада була помітно розгублена через тіла, які лежали буквально скрізь. Вочевидь, у Москві наказали не допомагати голодним селянам, але не пояснили, що робити із жертвами масового смертного вироку, винесеного Сталіним. Спочатку тіла ховали на місці: у садах і на задвірках будинків. Але трупів ставало все більше і більше. Вантажівки працювали двічі на день, ввечері та на світанку, щоб зібрати «людський гній», як називав це Кац, і відвезти до братських могил на околицях міста.
Засуджені рили могили. Таких масових кладовищ було сім, десь по 250 ям в кожному. У яму поміщалося 15 тіл. Додайте до цього ще людей, похованих поза кладовищами, і нескладно зрозуміти, що близько 30 000 людей, чоловіків, жінок та дітей, поховано лише в Харкові.
Коли людина бачить, як збирають трупи на вулиці, у неї в жилах стигне кров. Мертвих дітей виривали у матерів, які вили від болю. Живих дітей забирали від сухих грудей безмовних і мертвих матерів. Діти кричали і стогнали. Старі простягали свої кістляві зморщені руки. Їхні очі мутніли від жаху. Одна жінка, в якої забрали мертву дитину, голосила, що вона має бути похована разом з нею. Неприязний медичний працівник саркастично їй усміхнувся: «Ввечері, матусю, ти будеш готова, тоді ми заберемо й тебе». [...]
Перед моїми очима знову українське село, куди я їздив навесні 1933 року в пошуках казеїну (головний білковий компонент молока; казеїн використовують для виготовлення пластмас, фарб, клеїв, штучного волокна – ред.). У мене немає слів, щоб описати це страхіття, яке я побачив. Половина будинків стояли порожніми, поодинокі коні поскубали солому з дахів. Але й коні скоро загинули. Не було ні собак, ні котів, лише купа щурів, які серед білого дня гризли виснажені трупи, що лежали довкола. Ті, хто вижив, вже не мали сил ховати своїх мертвих. Канібалізм був звичною справою. Влада на це ніяк не реагувала.
У занедбаному городі біля будинку батьки поховали дитину в замерзлій землі. Яму викопали неглибоку. Невдовзі голод забрав і батьків. Сніг танув, і з-під землі простягнулися до неба дві відмерлі дитячі ручки, ніби просили в Бога помсти винуватцям цього невимовного горя. [...]
Оригінальні фото Александра Вінербергера передано власником авторських прав Самарою Пірс.
Скановані копії фотографій Александра Вінербергера із книги «Hart auf hart. 15 Jahre Ingenieur in Sowjetrußland. Ein Tatsachenbericht, Salzburg 1939» надані американською дослідницею Ланою Бабій.
Коментарі до фото надав харківський історик Ігор Шуйський.
